4.Семантико-синтаксичні відношення в словосполученні.

У сурядних словосполученнях наявні такі семантико-синтаксичні відношення:

1) у відкритих – єднальні або розділові семантико-синтаксичні відношення. Єднальні відношення передаються за допомогою сполучників і /й/, та (у значенні і), і...і, ні...ні, ані...ані або безсполучниково, а також різними комбінаціями сполучникового і безсполучникового зв’язку: яблуні і вишні; учителі, учні, батьки; батьки, діти й онуки. Розділові відношення виражаються сполучниками або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то...не то, чи то...чи то: грім або тиша; або грім, або блискавка, або злива; то радощі, то сум, то лихо.

2) типовими для закритих сурядних словосполучень є протиставні й градаційні семантико-синтаксичні відношення. Протиставні відношення виражаються сполучниками а, але, та (у значенні але), проте, однак, зате: не літо, а весна; юний, проте сміливий. Градаційні відношення виражаються сполучниками як...так і, не тільки...а й, не тільки...але й, не лише...а й, не лише...але й, якщо не... то, не стільки...скільки: як онук, так і дідусь; не тільки викладачі, а й студенти.

У межах підрядних словосполучень виділяють три типи семантико-синтаксичних відношень: атрибутивні (означальні), субстанціальні, адвербіальні (обставинні).

У словосполученнях з атрибутивними відно­шеннями головне слово називає предмет, а залежне – ознаку даного предмета. Залежним компонентом є переду­сім прикметник, займенник, дієприкметник, а також іменник у непрямому відмінку, інфінітив, прислівник: дерев’яний будинок, моя книжка, виконане завдання, парк університету, мрія навчатися.

Субстанціальні відношення в простому еле­ментарному реченні реалізуються як об’єктні та суб’єктні. Об’єктні – відношення предмета до дії, стану та ін. ознак: виховання дітей (виховувати дітей), видно гори. Об’єктні відношення виявляються і в конструкціях із залежною формою родового відмінка при перехідних дієсловах, при поєднанні дієслова з інфінітивом: просити працювати, запропонувати сісти. Ці відношення наявні також і в словосполученнях з головним словом прикметником і залежним іменником: здібний до навчання, сильний ду­хом. Суб’єктні відношення зумовлені лексико-граматич­ною природою головного слова; залежна форма позначає суб’єкт дії, діяча: ураган знищив – знищено ураганом, дощ розвіяв – розвіяно дощем.

Адвербіальні (обставинні) відношення – це відношення обставини до дії, стану тощо. Це часові, просторові, цільо­ві, причинні та інші відношення, напр.: прийти увечері, приїхати вранці, жити в місті, подарувати на згадку, не спати від хвилювання і т. ін.

Тема: просте речення і його типи

1. Поняття про речення. Головні ознаки речення.

2. Різновиди простих речень.

3. Головні члени речення і способи їх вираження.

4. Другорядні члени речення і способи їх вираження.

5. Повне і неповне речення. Типи неповних речень.

6. Односкладні речення та їх типи.

1. Поняття про речення. Головні ознаки речення.

РЕЧЕННЯ – це основна синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має інтонаційну завершеність і служить для спілкування (він довго збирався це зробити, але не встиг). Речення – комунікативна одиниця (від лат. сommunicatio – спілкування, передача інформації). Основними ознаками речення є: 1) комунікативність; 2) предикативність; 3) модальність; 4) інтонаційна завершеність.

1. Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації, вставних слів типу чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

2. Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо), вставних слів типу на жаль, мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо надати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

3. Предикативність — це прив’язка висловлювання до дійсності, яка виражається за допомогою часових форм дієслова (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу. Вихідним пунктом для прив’язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. Це нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, що самі собою розуміються. Коли ми кажемо, наприклад: Дощ! — то маємо на увазі: «Я бачу, що зараз отут іде дощ».

4. Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) й емоційну (призначену для передачі відтінків різних почуттів) функції.

Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

б) збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);

ґ) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).