- •Тема 18. Польща, Чехословаччина, Угорщина у міжвоєнний період.
- •1.2 Польща у 1921-1926 рр.
- •1.3 Режим "санації"
- •2.1 Утворення Чехо-Словаччини.
- •2.2. Визначення кордонів.
- •2.3 Конституція 1920 р.
- •2.4.Внутрішня й зовнішня політика т. Масарика та е. Бенеша.
- •2.5 «Судетська проблема».
- •3.2 Диктатура Хорті
- •3.1. Національно-визвольна революція
- •1.2 Румунія у міжвоєнні роки. «Причорноморська міні імперія»
- •1.3 Диктатура Антонеску
- •2. Болгарія
- •2.1 Владайське повстання (Радомирський бунт).
- •2.2 Політика уряду а.Стамболійського
- •2.3. Комуністичне повстання 1923 р.
- •3.4. Болгарія в міжвоєнний період
- •3. Югославія
- •3.1. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців
- •3.2 Видовданська конституція
- •3.3 Національна проблема
- •3. 4 Державні перевороти 1929 та 1941 рр.
- •Тема 20. Японія, Китай, Індія у міжвоєнний період.
- •1. 1 Наслідки Першої світової війни для Японії.
- •1.2 Мілітаризація країни.
- •1.3 Демократичний рух.
- •2. Китай
- •2.1 «Рух 4-го травня».
- •2.2 Революційні події 1925 - 1927 рр.
- •2.3 Протиборство між Гомінданом і комуністами.
- •3.1 Національно-визвольний рух після Першої світової війни.
- •3.2 М. Ґанді. Кампанія громадянської непокори.
- •Тема 21. Країни Близького та Середнього Сходу у міжвоєнний період.
- •1.2 В’єтнам
- •1.3 Іран у міжвоєнний період.
- •2. Країни Близького Сходу
- •1 Революція в Туреччині.
- •1.2 Арабський світ
- •1.3 Палестинська проблема.
- •1.4 Здобуття незалежності Афганістаном
- •Тема 22. Країни Африки і Латинської Америки у міжвоєнний період.
- •Країни Африки
- •Країни Латинської Америки
- •1.1.Національно-визвольний рух у Північній Африці.
- •1. 2 Країни й території Тропічної та Південної Африки.
- •1.1 Вплив Першої світової війни на країни
- •1.2 Особливості економічних процесів у регіоні.
- •1.3 Особливості політичних процесів.
- •1.4 Протиборство демократичних сил та диктаторських режимів.
Тема 22. Країни Африки і Латинської Америки у міжвоєнний період.
План
Країни Африки
Країни Латинської Америки
Африка
Африка до моменту встановлення європейського панування складалася з двох історико-географічних регіонів.
Перший розпросторювався на північ від Сахари і прилягав до Червоного моря. Він входив до зони поширення цивілізацій Середземномор’я — давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам. Після розпаду халіфату утворилося декілька арабських держав. Згодом, за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.
В Ефіопії збереглося християнство‚ і в середині XІX ст. тут утворилася держава на чолі з імператором — негусом.
Загалом цей регіон із давніми традиціями державності й відносно розвиненим господарством був одним із центрів ісламської культури і християнства.
На південь від Сахари жили численні народи негроїдної раси, які знаходилися на стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарський уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і рільництва до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвиненими народами, Тропічна Африка постачала єдиний товар — рабів. Работоргівля в Африці процвітала ще з часів єгипетських фараонів.
1.1.Національно-визвольний рух у Північній Африці.
До найбільших країн Північної Африки належать Єгипет, Судан, Алжир, Туніс і Марокко. У період після війни перші дві з них входили до складу Британської колоніальної імперії, а решта - до Французької.
Єгипет, що з початку XVI ст. був складовою Османської імперії, наприкінці XIX ст. був окупований британськими військами для захисту англійських інтересів на Суецькому каналі. Після того як у 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, там активізувався націоналістичний опір, що в 1923 р. політично втілився в націоналістичній партії «Вафд» (аль-Вафд аль-Місрі), очолюваній Сайфулою Саадом. У 1922 р. Велика Британія зголосилася надати Єгипту незалежність за умови збереження в країні британської військової присутності та англійського комісара.
У 1923 р. Єгипет став конституційною монархією й одержав внутрішню автономію, хоча за конституцією зберігалася британська військова присутність. До того ж Лондон зберіг за собою і право вето в єгипетських справах, що стало приводом до анти-британської націоналістичної агітації з боку нового лідера партії «Вафд» Нахаза.
Відповідно до англо-єгипетського договору 1936 р. британська окупація Єгипту формально припинялася, але військова присутність Британії зберігалася вздовж Суецького каналу. Договір також передбачав введення до Єгипту британських військ у разі війни.
Король Фуад І Ахмед всіляко протидіяв формуванню вафдистського уряду в країні, тим не менше партія «Вафд» завдяки підтримці виборців продовжувала досягати значних успіхів. У 1929 р. вона нарешті прийшла до влади. Проте радість перемоги була затьмарена труднощами, які спричинилися «Великою депресією», що не обійшла й Єгипет. У 1937 р. в партії стався розкол - частина партійців на чолі з Ахмедом Маґіром звинуватила вафдистів у тому, що вони зрадили принципам засновника партії Є. Саада й утворили Саадистську партію, що у свою чергу очолила антивафдистську коаліцію.
Алжир - друга за розмірами африканська країна. Його колонізація Францією розпочалася з окупації в 1830 р. Хоча з кінця XIX ст. Алжир формально став частиною Франції, його населення було позбавлене громадянських і політичних прав.
Починаючи з 1919 р. представники алжирської національної еліти стали отримувати французьке громадянство за умови відмови від мусульманської віри і звичаїв. Такий крок французької влади був спрямований на інтеграцію країни у французьку культуру і звичаї. Французькі колоністи дістали в Алжирі земельні наділи для ведення сільського господарства, а місцеві селяни за мінімальну плату працювали на їхніх фермах.
Судан перебував під спільним англо-єгипетським «непрямим» управлінням. Суверенітет над Суданом належав Британії, а адміністрація була єгипетською. Розвиток національного руху в Єгипті неминуче порушував питання про майбутню адміністрацію Судану. У націоналістичному русі Судану існували дві головні течії. Партія Умма (магдисти) виступала за негайне надання країні незалежності, більш помірковані націоналісти вважали за можливе добиватися незалежності поступово, через освіту населення, підготовку національної еліти тощо.
Туніс, який з середини XVI ст. був частиною Османської імперії, у 1881 р. став французьким протекторатом. Після Першої світової війни в Тунісі сформувалася націоналістична опозиція проти туніської інтелектуальної еліти, що здобула освіту у Франції. Націоналісти вимагали розширення повноважень тунісців у вирішенні їхніх справ. Від 1934 р. нова Дестурська (соціалістична) партія, отримувала дедалі більшу підтримку в боротьбі проти французького колоніального панування. Під керівництвом партії більшість алжирців схилялася до поступового здобуття незалежності.
Монохи одного з єфіопських монастирів йдуть на захист батьківщини
