Тема 21. Країни Близького та Середнього Сходу у міжвоєнний період.

План

1. Країни Середнього Сходу в міжвоєнний період

2. Країни Близького Сходу в міжвоєнний період

1. Країни Середнього Сходу

1.1 Індонезія

Індонезія (Голландська Індія) — це країна, розташована на 13 750 островах. На них живе безліч народів, які сповідують різні релігії, але домінуючим був іслам (90%). Найбільш розвиненими це острови Ява і Суматра.

В Індонезії не було суворого колоніального режиму. Голландії вдавалося  без  проблем утримувала цю територію завдяки відсутності територіальної та національної єдності.

Під час Першої світової війни попит на основну індонезійську продукцію — нафту, олово, каучук, цукор, тютюн, копру, каву збільшився. Це сприяло покращенню економіки вцілому, сільського господарства, добувної і переробної промисловості.

Після Першої світової війни колонізатори пішли на деякі зміни в системі управління колонії, залучиіши до неї представників місцевої еліти. У 1918 р. вони створили Народну раду (фолксрат) — щось на кшталт парламенту. Частина депутатів призначалася генерал-губернатором, інші обиралися виборцями, які репрезентували голландську бюрократію та верхівку індонезійського суспільства. Функції цього органу були суто дорадчими. У 1922 р. нова конституція Нідерландів проголосила Нідерландську Індію "рівноправною частиною імперії". Проте рівноправ`я поширювалося лише на колонізаторів. Це дало поштовх до боротьби за рівноправність. Розгорнувся масовий страйковий рух. 

Період між першої й другий світовими війнами був часом активної боротьби країни за незалежність. Властиво, сама голландська колоніальна адміністрація в XX в. уже цілком чітко усвідомлювала, як і британська адміністрація в Індії, що роки її полічені й що кращим виходом для неї був би поступовий рух убік визнання справедливості вимог індонезійців. Уже на рубежі XIX–XX вв. зміні політики сприяв новий так званий етичний курс колоніальної політики. Ідейно обґрунтований у статті Девентера «Борг честі», суть якої зводилася до того, що настільки багато чого голландці, що побрали в Індонезії, повинні тепер виплатити цій країні свого роду борг честі, що виражається в турботі про освіту й розвиток народу, про підготовку його до самоврядування, цей новий курс зіграв певну роль. Нехай з небажанням, але голландці виявилися змушеними випливати йому. В Індонезії стали відкриватися школи, коледжі, університети, видаватися газети, журнали й книги, у тому числі малайською мовою, становившемся загальним для всіх індонезійців. В 1916 і 1917 рр. з'їзд Союзу ісламу, найбільш масової в той час організації в Індонезії, проголосивши себе Національним конгресом, пред'явив колоніальній адміністрації вимога звільнення від її опіки. Голландці в 1918 р. створили Народна рада, яка складалася з, що призначалися членів, що й обиралися, європейців і індонезійців, і мав право вотувати бюджет країни. В 1927 р. частка індонезійців у цій раді була збільшена.

Змушені поступки з боку колоніальних влади супроводжувалися посиленням визвольної боротьби. Поряд з організаціями ісламського характеру й паралельними, хоча й менш впливовими, релігійно  орієнтованими індуїстськими організаціями, на рубежі 20 – 30  х років з'явилися партії національно  демократичного напрямку, у першу чергу Національна партія на чолі із Сукарно.Що зазнав переслідуванням і час від часу змушена реорганізовуватися й міняти назву, ця партія в середині –30  х років висунула ряд вимог національно  демократичного характеру, що виразно протистояли колониально  капіталістичній структурі: створення суспільства без класів і без капіталізму; незалежність із урахуванням національних інтересів і з повагою інтересів інших народів; захист інтересів робітників і хліборобів і т.п.  Пошуки власного шляху спонукали Сукарно побрати яке  що з ідей марксистського соціалізму й поєднувати ці ідеї з традиційними для східного суспільства виставами про загальну рівність і справедливості. Об'єктивно ідеї Сукарно й програма його партії відбивали опір традиційної індонезійської структури, сторіччями, що трансформувався колонізаторами, але багато в чому, що ще зберегла свої основи, капіталізму колоніального типу, символу чужоземного гноблення.

 Жорсткішими стали переслідування національних партій. У них не дозволяли вступати службовцям,  мітинги були заборонені. У 1930 р. стались судові переслідування лідерів НПІ, вони навіть заявили про розпуск партії, Проте лівонаціоналістична пропаганда тривала. 1 серпня 1933 р. влада ув’язнила Сукарно, а слідом за ним і інших керівників переслідуваних організацій. Всіх арештованих без суду виселяли у віддалені райони Індонезії.

У 1939 р. було створено Політичне об’єднання Індонезії, що являло собою федерацію всіх провідних політичних партій.

Друга світова війна поклала кінець голландської колоніальної адміністрації в Індонезії, місце якої зайняли японці. В 1945 р., коли результат війни був уже очевидний, у країні був створений Комітет з вивчення питання про незалежність, на пленарнім засіданні якого в червні з великою програмною мовою виступив Сукарно. Він призвав усі патріотичні сили об'єднатися в боротьбі за свободу й незалежність Індонезії. Капітуляція Японії послужила сигналом для проголошення незалежності Індонезії <17 серпня 1945 р.). Але ще протягом ряду років ішла боротьба індонезійців за незалежність із вторгшимися в країну, що й представляли інтереси голландських колонізаторів англо  індійськими військами (формальним приводом для їхнього вторгнення була необхідність роззброювання японських армій, що перебували в Індонезії). У ході цієї боротьби на передній план у політичнім житті країни виходили всі нові діячі, у тому числі, що опиралися на численні мусульманські організації різної користі. Звичайно вони досить консервативно мислили й відповідно діяли. І хоча формально на чолі Індонезії в остаточному підсумку виявився вибраний її президентом радикально настроєний Сукарно, що фактично веде роль у керівництві відіграли більш помірні лідери, що опиралися нанаціонально  релігійні традиції.

Із середини XIX в. головною експортною культурою Цейлону стає кава, а наприкінці цього ж століття – чай. На кавових і чайних плантаціях працювали законтрактовані в Індії робочі  лантухи, в основному южноиндийские таміли. Індійці  таміли й мусульмани  маври зосередили у своїх руках і значну частку цейлонської торгівлі, тоді як корінне населення країни, сингалезцы, у цьому змісті відставали – ситуація, близька до індонезійської. Більшість робітничого класу теж являли собою индийцытамилы, плантаційні лантухи, хоча поступово формувалися й інші загони пролетаріату – будівельники, залізничники, докери й ін. Переважною релігією населення залишався традиційний буддизм, але разом з тамилами підсилювалися позиції індуїзму (индуисты відігравали помітну роль і в державі Канди, де до того ж існувала висхідна до індуїзму система каст).

На рубежі XIX–XX вв. на острові одна за іншою виникали нові політичні організації, що висували гасла з вимогами самоврядування й реформ. По введеної англійцями в 1912 р. конституції число членів Законодавчої ради із цейлонцев було збільшено, а після реформи конституції в 1924 р. у раді була створена виборна більшість цейлонцев. Чергова конституційна реформа 1931 р. проголосила загальне виборче право ( до того практикувалося общинне представництво), а на виборах у тому ж році більшість місць у Державній раді одержали кандидати Цейлонського національного конгресу – провідної партії острова, створеної в 1919 р., що й претендувала на формування відповідального уряду.

Цейлонський національний конгрес виявив колоніальній адміністрації підтримку в роки другої світової війни в обмін на обіцянку незалежності після неї. В 1945–1946 рр. ішла робота над проектом конституції незалежного Цейлону. Штучна затримка з наданням острову статусу домініону привела до ряду великих національних виступів в 1947 р. У результаті 4 лютого 1948 р. була проголошена незалежність Шри  Ланки – поки ще, до проголошення республіки в 1972 р., у статусі домініону.