10.Моделі розвитку наукового знання

Кумулятивна модель розвитку науки відомого французького дослідника П. Дюгема розглядає прогрес наукового знання як поступовий і послідовний процес нагромадження наукових досягнень, поглиблення, розширення та виправлення минулих знань на основі продовження, розвитку та доповнення ідей попередників.

Сучасна теорія вкрита рубцями учорашніх проблем, нині розв'язаних, учорашніх промахів, нині виправлених, і не може бути повністю опанована, якщо не розглядати її як спадщину минулого.

Більша частина змісту наук має характер стійких істин і збереглась незмінною. Те нове, що виникло, не є зміною раніше надбаного, а приростом і примноженням його.

Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що розвиток наукового знання відбувається не лише еволюційним накопичувальним способом, але і шляхом революційних змін, радикального перегляду існуючих уявлень та ідей. Водночас урізноманітнення методологічних прийомів, розвиток альтернативних, несумісних та "неспіврозмірних" один з одним підходів позбавляє змісту проблему прогресу в історії науки, оскільки більш ранні та пізніші економічні теорії часто виявляються незіставними, такими, що стосуються різних "зрізів" економічної реальності.

Фальсифікаційна модель розвитку науки англійського філософа, логіка та соціолога Карла Раймунда Поппера (1902—1994), яка знайшла відображення у праці вченого "Логіка і зростання наукового знання" (1934).

Модель К. Поппера акцентує увагу на гіпотетичному характері наукового знання (рис. 1.2). Розвиток науки у цій моделі визначається як циклічний процес конструювання теорій на основі висунення гіпотез, їх емпіричної перевірки, яка спростовує старі і сприяє появі нових припущень. На думку К. Поппера, "Зростання знань йде від старих проблем до нових проблем шляхом припущень і спростування. Цей процес нагадує природний добір Дарвіна. У цьому випадку йдеться про природний добір гіпотез, які виявили на даному етапі свою здатність вижити у боротьбі за існування: нежиттєздатні гіпотези знищуються в ході цієї конкурентної боротьби"1. Відтак наукове знання трактується як таке, що має гіпотетичний характер і не позбавлене помилок. На думку Поппера, воно не може бути повністю підтверджене, але може бути звільнене від хибних гіпотез. Відтак принципи фальсифікації (спростування) визначаються найважливішим критерієм демаркації між наукою та "метафізикою", а більш глибоке розуміння проблем та формулювання нових гіпотез трактується як прогресивний розвиток наукового знання. Модель "наукових революцій" американського історика, філософа науки Томаса Куна (1922—1995) знайшла відображення у відомій праці вченого "Структура наукових революцій" (1962). Згідно з цією моделлю історичні етапи розвитку наукового знання виокремлюються на основі дослідження процесу зміни наукових парадигм (рис. 1.3).

Трактуючи наукові теорії з позицій конвенціоналізму, Т. Кун розглядав як разовий структуроутворюючий елемент науки парадигму (від гр. paradigma — приклад, зразок), трактуючи її, з одного боку, як "всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів і т. д., яка характерна для певного співтовариства", а з другого — як "конкретні вирішення головоломок, коли вони використовуються як моделі або приклади, заміняючи експліцитні правила як основу для вирішення не розгаданих ще головоломок нормальної науки"1.

На думку вченого, будь-яка наука у своєму розвитку проходить три періоди: допарадигмальний, парадигмальний і постпарадигмальний. Ці періоди або фази можуть бути також інтерпретовані як генезис науки, нормальна наука і криза науки.