17.Селянська реформа на Східній Україні та її вплив на аграрний розвиток

Однією з центральних проблем соціальної історії України в складі Російської імперії була проблема зміни економічного і правового статусу селянства, пов'язаного із скасуванням кріпацтва. Протягом тривалого часу в українській історіографії домінувала радянська точка зору щодо оцінки селянської реформи 1861 р. та її соціальних наслідків. У рамках офіційної радянської історіографії в Україні реформа 1861 р. оцінювалася як «непослідовна», «половинчата». З одного боку, вона звільняла селян від кріпосної залежності і давала їм «можливість вільно розпоряджатися своєю робочою силою». З іншого боку, розмежування поміщиками селянських земель, позбавлення селян луків, випасів, лісу, викупні платежі - усе це означало пограбування селян у результаті реформи. І після скасування кріпосництва, стверджував В.Ленін, селяни залишалися «в тій самій, безвихідній кабалі у поміщиків» .

Загалом, радянські історики оцінювали селянську реформу та її наслідки крізь призму формаційної теорії, згідно з якою реформа стала «рубежем на зламі двох соціально-економічних формацій - відживаючої феодальної і зростаючої капіталістичної». Більше того, радянські історики наслідкам реформи надавали політичного змісту, підпорядковуючи їх офіційній ідеологічній доктрині: «реформа відкрила шлях розвитку більш прогресивному капіталістичному способові виробництва, створила умови для формування робітничого класу - суспільної сили, здатної очолити боротьбу трудящих мас за соціальне і національне визволення.

Усталеною в радянській історіографії була запроваджена В.Леніним формула соціальної диференціації селянства внаслідок реформи на три групи: куркулі, середняки, бідняки.

Представники старшого покоління істориків в українській діаспорі Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко досить стримано оцінювали наслідки реформ 1860-1870-х рр., зокрема селянської. На їхню думку селянська реформа мала досить обмежений характер і не задовольняла селянство, зокрема українське, про що свідчать численні заворушення в різних частинах України .Наслідком селянської реформи, на думку Н.Полонської-Василенко було «катастрофічне збільшення» селянського малоземелля (до 3 дес. землі). Із всієї низки реформ 1860-1870-х рр. найбільш позитивну оцінку з точки зору української справи дослідниця віддає земській реформі. Земства з одного боку, «сприяли піднесенню національної свідомості», а з іншого - були «тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме із земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.»

Представники сучасного покоління діаспорних істориків, зокрема О.Субтельний, пропонують більш зважену та аргументовану оцінку соціальних наслідків реформ 60-70-х рр. ХІХ ст.

На відміну від радянської історіографії, яка ці реформи визначала терміном «буржуазні», О.Субтельний використовує означення «великі реформи». Хоча ці реформи не революціонізували умов життя українців, вони спричинилися до суттєвих змін. Канадський історик визнає, що реформи мали «серйозні недоліки», але без них була неможлива «подальша соціально-економічна модернізація імперії». Увесь комплекс реформ - удосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення місцевого самоврядування, все це сприяло вираженню «національних особливостей і місцевих інтересів.»

Особливу увагу дослідник звертає на оцінку передумов та значення селянської реформи. Основна причина реформи - економічна, тобто непродуктивність кріпацької праці, яка себе не виправдовувала. Безпосереднім приводом до реформи служив «шок» від поразки у Кримській війні. На відміну від своїх попередників, О.Субтельний звернув увагу на особливості проведення і наслідки реформи саме в Україні. На відміну від Росії, в Україні общинне землеволодіння було рідкістю. 80% селян Правобережної і близько 70% Лівобережної України «вели одноосібне господарство.» Внаслідок реформи українське селянство отримало землю в індивідуальне (сімейне, а не общинне) володіння і несло особисту відповідальність за сплату боргу за землю. Саме така ситуація сприяла, на думку О.Субтельного, «зміцненню й без того розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян від російських» .

Існує ще одна точка зору російського історика соціальної історії селянства Б.Миронова, згідно з якою уряд Олександра ІІ здійснив низку великих реформ «які випереджали суспільні потреби» (принаймні, селянства і міського стану). Кріпацтво було скасовано «зверху», на думку Б.Миронова, перед тим, як воно стало «економічним та соціальним анахронізмом, ось чому його ліквідації жадало селянство, але не бажала більшість поміщиків.