Зламався зуб

Прощай навік, прощай, моє кохання!

Позбувся зуба я ... Щербатий і сумний

Я понесу в могилу сподівання

На усміх твій рожево-золотий.

Проклятий сир! І добрий, і твердий

Зламав він зуб пломбірований мій,

І я шепчу, шепчу на розставання

Сумні слова безмовного прощання.

Зламався зуб. Широкі і знадні

Дороги в рай заказані мені,

Тепер Сергієві і радість, і привілля

Твоя рука, і серце, і весілля...

Тобі – щасливі й безтурботні дні,

Мені ж духовна смерть, одчай і божевілля...

Цей талант гумориста хоч завадив Миколі отримати медаль після закінчення школи, проте сприяв народженню своєрідного бурлескного підходу до класичної літератури, що згодом, після вдосконалення мовних, віршотворних навичок переросте у високий поетичний і перекладацький хист.

З 1908-1914 рр. – М.Зеров навчався на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира. На канікули М.Зеров приїжджав до батьків у Кролевець.

Саме тут, у Кролевці, Зеров знайде вірного друга, з котрим проведе юнацькі роки, зазнає впливу укр. настроїв і почне писати укр. мовою свої перші переклади і вірші.

Петро Горецький відомий сьогодні як дослідник укр. літер. мови, лексикограф-редактор І тому тлумачного укр.-рос. словника, фахівець з історії, мови та діалектології, вступивши разом з Зеровим до Київського університету /пізніше КІНО/, стане членом „трійці”, Кролевецького братства /до якого пізніше приєднається О.Романовський/. Їх єднало безліч пригод. Виручаючи брата Горецького – Захара з-під арешту в Конотопі, Петро із Миколою пішки ходили в Київ. Перші віршовані спроби поета припадають на цей час. Вони жартівливі, наслідувальні, проте вражають відчуттям стилю і ритму. Глухівчанину Романовському Микола Зеров подарував власноруч написану і оздоблену книжечку „Життя, геройські діла і смерть В.Романовського, передбачення” при ближчому знайомстві з ними не можна згодитися з поглядами деяких критиків, що твори цього періоду слабкі.

Часи перебування в Кролевці стали для майбутнього літературознавця часом перших прозових спроб. Був, за свідченням П.Горецького, написаний великий епічний твір „Запорожці ХХ ст.”, що відбивав справжні події з культурного життя молоді: Юнаки за проводом „трійці” з студентської громади Києва та парубки з оточуючих сіл організували біля села Камінь Сеймову січ, що стала для коші і налічувала до 100 козаків.

Січ мала реєстри, правила, свій літопис, автор яких в основному Микола. Володіння Січі охоплювали землю від с.Камінь, де р.Сейм розгалужується на багато рукавів, утворюючи численні рукави і затоки, до безлюдного сеймового урочища Остриж /10 км від с.Каменя/. Головний осередок січі – дачна місцевість Новосілля на східному березі Сейму за 3 км від Мутина. Повість було написано у 1911-1912 рр.

У 1914 р. Горецький взяв її незакінчену, приблизно 50-55 великих аркушів на зберігання і вона лежала в його столі в Кролевці до кінця 1918 р. А коли Горецький у грудні 1918 р. виїхав із Кролевця в Київ, письмовий стіл, де лежав рукопис, був реквізований для якоїсь установи і „Запорожці ХХ століття” десь безслідно зникли.

Життя М.Зерова з Кролевеччиною пов’язано до 1918 р., поки він остаточно не перебрався жити до м.т Києва.

Часто Микола їздив у Глухів до Романовського. У 1914 р. під час великодніх свят, перебуваючи у гостях у Романовського Миколою був написаний вірш:

„Вь Глуховь заграно вь дзвоны”

(Із літопису Величка)

Вгорі над башнями собора

Пливе в повітрі вогкий дзвін,

І ніч весни глядить прозора,

На штукатурку білих стін...

А там, де світиться ограда,

Ждуть великоднього обряда

Ряди розставлених пасок...

І ти, кохана Ліселіє,

Олита сяйвом ліхтаря,

До світлої Анастасії*

Ідеш прозора і струнка,

Ще ніч – і обрій не біліє,

Ти йдеш, як ранішня зоря..

І вітер стих... Війнуть не сміє

На жодний огник ліхтаря...

Ідеш, і в очах дивування,

Побожний і святий мотив,

Ти вся – якесь передчування

Весняних і щасливих днів

* (церква у Глухові). У цьому вірші М.Зеров звертається до глухівчанки Лєни Мусієнко, студентки Київських жіночих курсів. Вчився М.З. блискуче. Пише курсову роботу „Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка”.

З 1912 р. друкується в українському педагогічному журналі „Світло”, виступає з доповідями, бере активну участь в обговоренні літ. і політичних проблем. В цьому ж році як представник студентської громади зустрічається з М.Коцюбинським.

Протягом 1911-1914 рр. поетичні вправи М.З. досягли значної твердості і технічної досконалості. З його ініціативи у Києві зароджується так зване Кролевецьке братство, що переростає у своєрідну студентську громаду.

У1914 р. захищає дипломну роботу. Йшла мова про можливість праці в університеті, але їде в найдальший куточок Київської губернії, у найвіддаленіше містечко Златопіль Чигиринського повіту, де на нього чекала посада учителя латинської мови та історії у чоловічій гімназії.

Три роки попрацював М.З. у Златопільській гімназії. Тут він сформувався як педагог, тут „зміцнів його дух”. Воєнні дії першої Світової війни у ці роки знаходилися за кілька сот кілометрів від міста, проте подих їх швидко докотився до Златопілля. Частину приміщення чоловічої гімназії було віддано під військовий госпіталь. Заняття стали проводитися в дві зміни, тому майже весь день М.З. доводилося бути в гімназії.

У ці часи М.З. бере активну участь у громадському житті гімназії. Він організовує ряд благодійних заходів із зборами коштів у різноманітні фонди, що їх щедро плодила війна, а також концерти для поранених бійців.

У цей час молодий викладач займається й поезією. У 1915 р. він пише вірші з циклу „В степу”. Дослідники вважають, що М.З. не зазнав впливу якихось літ. течій, а відразу постав як неокласик. Хоча ранні його поезії, зокрема „Про схід сонця”, „То була тиха ніч чарівниця” та інші, позначені символізмом.

У 1917 р. М.З. бере участь у 2 всеукраїнських учительськихз’їздах. З цього року почав працювати в 2-й Київській гімназії, очолює секретаріат педагогічної ради. Водночас бере активну участь в українському літературному житті, що вийшло з підпілля в революції 1917 р., зокрема виступає як поетичний рецензент в журналі „Книгар”, пише вірші, не маючи ніякого наміру друкувати їх.

У 1919 р. М.З. був призначений редактором журналу „Книгар”. Викладає в Київському архітектурному інституті історію української культури. Саме в ці роки М.З. входить до гуртка укр. вчених та митців, які групувалися навколо ректора Української академії мистецтв Георгія Нарбута.

У 1920 р. одружується з Софією Лободою, пізніше у них народжується син Костя. З жовтня 1920 по 1923 рр. М.З. живе і учителює в Баришівці у соціально-економічній школі. Ці роки були найпліднішими в житті М.Зеров. Виходить його збірка „Антологія римської поезії”. У 1922 р. укладає збірку „Сонети і елегії” з присвятою С.Єфремову.

У цей час Зеров остаточно склався і виявив себе як високообдарований поет, витончений майстер сонета, довершений перекладач, вмілий редактор, тонкий критик і оригінальний історик літератури.

З 1 жовтня 1923 р. М.З. дістає посаду професора укр. літератури у Київському інституті народної освіти, упродовж 20-х рр. був співробітником академії Наук, редактором багатьох книжкових видань. 1923 р. був схожий на трамплін, з якого „неокласики” почали свій літературний процес. Саме цього року вони познайомилися, влаштували цілу серію літературних вечорів, з яких випливала їх позиція в літературі. Головні зусилля спрямовувалися на згуртування здорових мистецьких сил.

3 січня 1924 р. М.З. виступає з доповіддю „Українська література у 1923 р.” В цьому ж році виходить його збірка „Камена”, нарис „Нове українське письменство”, монографія „Леся Українка”. Тільки журнал „Життя і революція” надрукував 17 його творів різних жанрів.

Проте уже з 1924 р. на Зерова посипалися звинувачення, його примусили обмежити свою працю в галузі поетичної творчості і діяльності критика.

Нездари, грамофони й початківці, відчуваючи свою творчу слабкість, слушно використовували політичну ситуацію, щоб зберегти за собою монополію і не пустити до літератури поетів, які здавалися їм небезпечними конкурентами. Саме в цій атмосфері й розгорнулася „літературна дискусія”.

17 вересня 1925 р. на одному з поетичних вечорів розгорнулася полеміка про шляхи розвитку тогочасної укр. літератури.

М.З.: „Ми повинні повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника, і не убога суперечка на теоретичні теми, - а жива й серйозна літ. студія (праця); не письменницький кар’єризм „человека из организации”, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе”. Така позиція викликала зливу заперечень, а згодом і обвинувачень. Особливо дратувала опонентів М.З. вимога замість гурткового кар’єризму та протекціоналізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Починаючи з 1926 р. він виступає тільки як літературний критик. Основні зусилля зосереджує на перекладах та історико-культурній роботі. У 1926 р. друкує збірник літературознавчих праць „До джерел”. Удосконалює курс лекцій з історії укр. письменства „До часів Основи”. Разом із С.Єфремовим та П.Филиповичем працює над упорядкуванням „Збірника з теорії та історії письменства”, перший випуск якого відбувся у 1928 р. під назвою „Література”.

У 1929 р. М.З. викликають свідком у справі СВУ, участь у якій приписують його колезі, товаришу і однодумцю С.Єфремову. В цьому ж році встигає вийти його книжка „Від Куліша до Винниченка”. Працює над антологією французької поезії.

Але приходить осінь 1934 р. Зерова потягло до Баришівки. Йому захотілося одвідати давні місця, де минути три творчі зими, де написані були сонети „Камени”. Це недобра ознака, коли людину тягне на старі місця. І тоді прийшов кінець. Як завжди, він прийшов якось несподівано, раптом. Він прийшов з гулом оплесків, з враженням успіху. Зі зборів в університеті Зеров повернувся додому радісно збуджений, з піднесеним настроєм, сповнений сподівань, що може, успіх його виступу означатиме зрештою поворот у ставленні до нього. Але надто важко пізнати в несподіваному успіхові ознаки близької загибелі. За кілька днів в „Пролетарській правді” з’явилася замітка з приводу згаданих зборів в університеті. Мова йшла про виступ „матерого контрреволюціонера” Зерова і „притуплення класової пильності” з боку університетських партійців.

Зерова оголошено „місцевим націоналістом” і знімають з посади професора в університеті. 1 вересня його було усунуто від викладання у Київському університеті, але ще залишають на кафедральній науковій роботі.

У середині жовтня, захворівши на скарлатину, помер син Зерова Костик, а 1 листопада 1934 р. Зерова без пояснень остаточно звільнено з університету.

У середині грудня 1934р. було проголошено вирок 28 діячам укр. культури, яких звинуватили у тероризмі. Більшість із них були знайомі М.З. Всі знали, що це неправда, але вдіяти нічого не могли. 26 грудня М.З. зайшов до М.Рильського, під час розмови був присутній молодий письменник С.Жигалко. Згадали про Г.Косинку, О.Влизька, О.Фальківського та інших. Пом’янули невинні душі. Зеров прочитав кілька поезій „Учись у них” О.Фета, „Минуло літо” Я.Щоголева, „До кобзи” П.Куліша.

З-під ніг Зерова було вибито духовний спокій і матеріальну базу. Тому він шукає порятунку у Москві, оселяється під Москвою, шукає яких-небудь заробітків. Проте грозові хмари уже давно гриміли над головою поета.

Ще 8 січня С.Жигалка було заарештовано, допити тривали мало не щодня. 25 квітня він „показав” на поминальне читання у Максима Рильського і додав, що мабуть М.З. якийсь інший зміст вкладав у слова із вірша П.Куліша „До кобзи”:

Гей, хто на сум благородний багатий

Сходьтеся мовчки до рідної хати.

Та посідаймо на голих лавах

Та посумуймо по мертвих братах

Темно на дворі, зоря не зоріє,

Вітер холодний од півночі віє

Квилять вовки по степах-облогах.

Цього було досить для арешту поета. М.Зеров був заарештований 28 квітня 1935 року і звинувачений в терористичній діяльності. Ще на передодні арешту він закінчив переклад Пушкінського „Бориса Годунова”, але переклад не зміг вийти під його прізвищем. Його опублікував під своїм прізвищем Леонід Пахаревський, який наважився на цей, зрештою, небезпечний крок після арешту М.Зерова.

Допити слідчого Ліхтмана тривали що через день. Спочатку поет від усього відмовлявся. Тільки 9 липня М.Зеров „визнав” себе винним у тому, що готував замах на Постишева і Косіора. З травня 1936 р. М.З. перебував у пересильній тюрмі в Ленінграді. У червні 1936 р. уже Соловецький табір. В умовах жорсткого режиму, голоду, холоду й перевиснаження фізичною працею він не зламався, а продовжував писати сонети та займатися перекладом. У ці роки З. весь час працює над перекладом Вергілієвої „Енеїди”, не зважаючи ні на слідство, а потім і на заслання в легендарно-страхітливий концтабір на Соловки.

Останній лист 19 вересня 1937 р. Дата смерті довгий час залишалася невідомою. Тепер стало відомо, що 9 жовтня 1937 р. М.Зерову, П.Филиповичу, Марку Вороному та іншим була винесена вища міра покарання – розстріл. Розстріляли – 3 листопада 1937 р.

27 жовтня 1997 р. в Карелії, в урочищі Сандромах (поблизу м. Медвежегорськ), була проведена акція „Покаяння” за ініціативою уряду Карелії. Були присутні Е.Сверстюк та І.Драч. Була влаштована пам’ять розстріляного в листопаді 1937 р. професора літератури, письменника М.Зерова та його товаришів.

А у вересні 1998 р. відбулося символічне переховання праху М.Зерова на Байковому цвинтарі разом з могилою свого сина Костика. Возз’єднання батька з улюбленим сином Костиком на українській землі освятив архімандрит УАПЦ Володимир.

Творчість

За життя М.Зеров (47 р) вийшла друком одна збірка його віршів – „Камена” (1924 р.). Камена – у давньоримській міфології богиня, покровителька наук і мистецтва. Це невелика частка творів, з часом М.З. доповнив і розширив її, але видати вже не зміг. До збірки ввійшло 19 оригінальних та переклади Вергілія, Горація, Овідія.

Збірка складається з трьох розділів: І Самотній мед (сонети); ІІ Medlia in barbaria (лат. “Серед варварів”) олександрійські вірші; ІІІ Римляни (преклади з римських поетів).

І – античні мотиви. Найбільш відомі сонети: „Соломея”, „Хірон” (Кентавр), „Олександрія”, „Тесей” (легенда про мінотавра), „Аріадна” (Богиня Афродіта подарувала шлюбний вінець, що став сузір’ям), залишив астрономічні сонети, або цикл „Зодіак”.

Перед велінням Бога безпорадний.

Закоханий у панцир свій і спис,

Енеїв син у жертву їм приніс

Свою любов і серце Аріадни.

Та до кінця повитих горем днів

Не міг забути він прозорих снів

Егейських вод і золотої Крити.

Сонет не спрямований на викриття зрадництва, не є закликом до помсти. Автор звертається до людського серця, поетизуючи відмову від кохання і особистого щастя заради „геройського кличу”.

Астрономічні сонети, або цикл „Зодіак”: 4 твори „Скорпіон”, „Близнята”, „Діва”, „Водник” („Водолій”), сюди ж можна віднести „Космос”, „Ворожіння”.

Олександрійські вірші: присвячені в більшості вічним темам мистецтва („Аристарх”, „Овідій”, „Елій Ламія”) і природи („Возовиця”, „Вечір”, „В степу”). Олександрійський вірш - своєрідна форма, започаткована у старофранцузькій поезії. Назва походить від поеми про О.Македонського ХІІ ст. У літературі ХХ ст. рідне явище А.Свидницького, П.Куліша, В.Винниченка, П.Тичини, В.Е.-Блакитного, М.Коцюбинського, Лесі Українки.

"Камена" одразу віднайшла свого читача в насиченій атмосфері 20-х р. і ви­кликала гучну, хоч і неоднозначну, реакцію. Книжка побачила світ навесні 1924 р., а вже із червня почали з'являтися рецензії. Це і захоплене вітання М.Рильського, і схвально-обережна оцінка О.Білецького, і футуристсько-"гермо-копідські" присуди В.Поліщука та "більшовицького" Д.Б. тощо. Відповідно до ча­су, критика ще була "плюралістичною". Відзначали "дух класичного стилю, ви­соку майстерність вірша, добірну, мову, і все це без всякої манірності, навпаки — надихане прекрасною простотою"'. "Ці сонети, ці скупі на слова елегії [.,.], - пи­сав М.Рильський, — це, може, недорівнянні в поезії нашій зразки вирізьбленої мови, витонченого вірша"^. В унісон йому О.Білецький наголошував: "З техніч­ного боку "Камена" містить в собі найкращі українські вірші, які нам доводилося читати останніми часами", а зеровські переклади — це справжні "щедеври", у яких "точність сполучається [...] з вишуканістю". І далі: збірка стала "блискучим практичним потвердженням" того, як необхідно "удосконалювати, розробляти, культивувати наше "степове, пахуче", але дике ще слово" (М.Рильський), "збага­чуючи й саму літературу", і "виднокруг українського читача" (О.Білецький); від неї віє "живим життям", "веселим в його розмаїтості, інтересним в безмежному розвитку" (М.Рильський).

Але поруч - упереджене, нищівне політичне визначення: "Ця "чиста" пое­зія, виключно словесна робота, не бувши потрібною ніколи, особливо непотрібна, до обурення зайва тепер, коли під напором епохальне важливих, негайних до розв'язання проблем, поезія, як така, взята "на мушку"...<...> Коротко, збірка ніяк не може бути пришита до потреб біжучого часу. Це просто незламна, "класична" упертість в образі нікому не цікавих, далеких від життя класичних позицій з їх глиняними, китайськими батареями індивідуально-естетичної філо­софії. Це... "їхня" збірка"', - мовби натискуючи на курок, виконуючи ідеологіч­не замовлення, виголошував вульгарно-соціологічний критик, сховавшися за криптонімом.

Таким чином, "Камена" виявилася ніби "розірваною навпіл": з одного бо­ку - її формальна довершеність, з другого - "неприйнятний", "реакційний" зміст.: Ця непродуктивна градація абсолютно знищувала класичне уявлення про красу як цілісність - "єдність багатоманітного" (Г.В.Лейбніц) - гармонійне по­єднання "думки, порядку, вираження" (А.Г.Баумгартен), що є особливо актуаль­ним для Зерова - "неокласика". В його естетичній аксіології нероздільно мисли-лися краса як "чуттєве пізнання досконалого" і краса як "досконале чуттєве пі­знання", творення досконалого і досконале творення, де немає диспропорції між ідеєю та образом, вони — єдина мета мистецтва (відповідно до античного ідеалу).

"Світова зорієнтованість" "Камени" не була шкідливою і для національного розвитку. Попри вже сказане — культивування національної мови, інтелекту­альне збагачення читача, вона виконувала ще й іншу функцію — своєрідного "катарсису", що підкреслював М.Рильський у названій вище рецензії: "Рожевий сплеск" такої поезії випростує людську душу. В цім її прекрасна місія"; "по про­читанні її почуваєш себе свіжіше, бадьоріше, ясніше". Навіть більше — "Камена" виповнювала духовну сферу суспільства, пропонуючи ті її якості, яких саме не вистачало: свободу, гуманізм, гармонію, красу, відкритість, а воднораз — самоорганізуючий порядок, розумну волю, громадську мужність; вона витворю­вала інший, альтернативний спосіб буття (естетичний - соціальний), не стільки закликаючи ним ескапічно втішатися, скільки акцентуючи сутнісну антитезу су­часності й апелюючи до розуму. "Камена" внесла у суспільну свідомість українс­тва потужний струмінь феноменології, "філософії життя", філософії культури, що за інших обставин спричинило б гуманітарний вибух, проте в ситуації Украї­ни-провінції, яку дедалі активніше втискували у "прокрустове ложе" посередно­сті, вульгарного соціологізму, справа не пішла далі нетривалих дискусій, у яких, до того ж, естетичні, філософські питання, на відміну од політичних, незабаром були "перетрансформовані" на маргінес.

Тож художньо-тематичне "розчленування" "Камени" критикою мало цілком конкретне — класове — завдання: розпорошити цілісне враження від неї, не до­пустити повномірної рецепції, мінімізувати вплив на читача.

Рукописна збірка сонетів близько 100. 23 червня 1921 р. у Баришівці створено сонет „Чистий четвер”. Він дає нам можливість чітко побачити і зрозуміти ставлення М.Зерова до тогочасних укр. подій.

Свічки і теплий чад. З високих гор

Лунає спів туги і безнадії.

Навколо нас – кати і пустодії

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде орхиєрійський хор.

І темний круг євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.