5. Політика »українізації » та її наслідки.

Проте, попри всі втрати, укр. культура і література вийшли з цієї тяжкої кризи сповненими нових сил і надій.

Пояснити цей парадокс можна принаймі трьома взаємозв’язаними причинами.

Перша: піднесення національних сил на початку століття нагромадило великий творчий потенціал, який і вибухнув у цей час своєю творчістю.

Друга: сама революційна доба мала й свій ентузіастично-оптимістичний аспект, вносила розмах у мистецьке думання, надавала певну свободу, розкутість естетичної уяви, простір для найрізноманітніших надій та ініціатив.

Третя: пробудження соціальної активності мас з одного боку сприяло активності мистецтва, а з другого долучало до мистецької творчості нові сили.

Більшість українських пись­менників тих часів, особливо молодих, щиро вірили, що нова влада, на словах сповідуючи демократичні принципи, дійсно дозволить пи­сати правду, творити за велінням серця й розуму. У час революції, грома­дянської війни, періоду побудови соціалізму літературу творили переважно вихідці з народних мас, селянські діти, які при Богом даному талантові, врод­женій двожильності й працелюбству далеко не все розуміли й могли розу­міти в державних справах, наївно й свято вірили, що робітничо-селянська влада створила всі умови для їхнього таланту й ніколи не посягатиме на святая святих - письменницьку чесність перед самим собою та своїм наро­дом.

Серед чинників був і поворот у національній політиці більшовиків. Тогочасна позиція революційного українського письменництва (обстоювання національної творчості, рідної мови як основи, проголошення об’єктам своєї турботи історичне буття укр. народу) певно, що зумовила на політику українізації.

Українізація зумовлена багатьма об’єктивними чинниками:

1. Глибокий слід у свідомості укр. суспільства залишили роки нац. революції 1917-1920 рр. та утворення УНР.

2. Треба було завоювати довіру селян та укр. інтелігенції.

3. Важливе значення мали міжнародні обставини: загроза з боку сусідніх європейських держав, ладних розіграти «укр. карту », використати невдоволення укр. населення.

4. Необхідність для РКП(б), а потім ВКП(б) спиратися на спілку із національно-визвольними рухами у капіталістичному світі і відповідно зберегти престиж борця за соц. і нац. справедливість.

5. Це був крок назустріч нечисленним, але впливовим укр. партіям «боротьбистів » та «укапістів », соціалістична програма яких була орієнтована на захист нац. буття укр. народу, і вони могли скласти конкуренцію більшовикам.

Першими офіційними документами укр. влади у справі українізації були:

• Декрет Раднаркому «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ » (27 липня 1923 р.).

• Декрет ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові укр. мови » (1 серпня 1923 р.)

Далі протягом кількох років було прийнято ще цілий ряд подібних документів. Головну роль в обґрунтуванні й практичному проведенні українізації відіграв Микола Скрипник. Йому належить обґрунтована теоретична концепція українізації та практичне її здійснення. Залишимо поки політичний аспект «українізації » і повернемось до літературного процесу.

Літературні угруповання. У жоден період історії розвит­ку мистецтва слова літературний процес не був таким склад­ним і динамічним, як у 20-ті роки. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп та організацій, які так чи інакше виражали проблеми своєї доби. Митці об'єднувалися не тільки за спільним настроєм, світовідчуттям, а й за естетичними принципами та певною політичною плат­формою. Частина письменників прагнула розв'язати соціальні й національні питання, інша - зосереджувала увагу на есте­тичних проблемах, прагнучи збагатити українську літературу новими художньо-стильовими течіями й жанровими формами, виводячи її на світові обшири. Новаторські пошуки митців знайшли свій вияв у таких стильових течіях, як імпресіонізм (Г.Косинка, В.Чумак. В.Еллан-Блакитний та ін.), символізм (П.Тичина, Я.Савченко, Д.Загул, О.Слісаренко, В.Бобинський, Р.Купчинський, Ю.Шкрумеляк та ін.), неокласицизм (М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Ю.Клен), неоромантизм (М.Хвильовий, М Бажан, О.Влизько, Д.Фальківський, В Сосюра, Ю.Яновський та ін.).

Щоправда, приналежність митців до того чи іншого стильового напряму треба вважати дещо умовним, оскільки ці стильові течії в нашій літературі виявлялися не в чистому вигляді, а в переплетенні ознак різних стильових систем при збереженні на певному етапі творчості митців домінантної ознаки одної з них. Практично всі українські літератори пройшли шлях творчого пошуку через кілька стильових напрямів.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літ. організації «Пролеткульт ». Ця організація не мала великого впливу на українців, однак її ідеї мали вплив на виникнення на Україні масових літ. організацій. Близькими до неї були харківські пролеткультівські органі­зації «Всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців», «Цех каменярів» (1918), які відкидали класичну спадщину і стояли на нігілістичних позиціях щодо української мови, розвитку національної культури в Україні, чим відштовхнули від себе митців. Український пролеткульт не мав помітних художніх досягнень і 1924 року припинив своє існування, але його роль пізніше перебрали на себе ВУАПП (Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).

У бурхливому літературному житті 20-х років окреслюються такі літературні організації, як «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Плуг» (Спілка селянських письменників), «ВУСПП» (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), «Молодняк» (Спілка молодих комсомольських письменників), «АСПИС» (Асоціація письменників), «Ланка», «МАРС» (Майстерня революційного слова), «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарської літератури), «Авангард», «Нова генерація» тощо. Ці угруповання (кожне по-своєму) утверджували модерністські стильові напрями.

Одними з перших таких літературних організацій були Спілка селянських письменників «Плуг » (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт » (1923-1925).

Літературна організація «Плуг» (1922-1932), що об'єднала селянських письменників, виникла у Харкові в березні 1922 ро­ку. Ініціатором її створення і керівником був байкар і прозаїк Сергій Пилипенко. Активними членами «Плугу» були Дмитро Бедзик, Володимир Гжицький, Андрій Головко, Григорій Епік, Наталя Забіла, Олександр Копиленко, Василь Минко, Гали­на Орлівна, Іван Сенченко, Павло Усенко, Варвара Чередни­ченко та інші. В основу діяльності організації було покладено чисельні революційні декларації та маніфести, загальний ідейний зміст яких зводився до гасла про те, що «Творчість письменників має бути скерована насамперед на організацію психіки і свідомості селян в дусі пролетарської революції ». Організація видавала журнал «Плужанин» (1925-1927), а також часопис «Плуг» (1928-1932). Вони проводили масові вечори («понеділки»), які збирали велику аудиторію й на яких обговорювалися нові мистецькі явища.

«Плужани» заявили про своє бажання в художніх творах змальовувати життя но­вого села, закликаючи митців критично ставитись до мис­тецтва минулого, захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою, висунули гасло «масовості в літературі», що привело до написання творів, які пізніше М.Хвильовий назве «червоною халтурою», піддавали жорсткій критиці письменників не «пролетарських» щодо ідеології радянської влади.

Спілку пролетарських письменників «Гарт » (1923-1925) було засновано з ініціативи Василя Еллана-Блакитного, а також В.Коряка, І.Кулика, В.Сосюри, М.Хвильового. Назву утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману Володимира Винниченка «Божки» (1914), в якому так називалося товариство робітників. Спілка мала центральне бюро в Харкові, а також філіали в Києві та Одесі. Найсильнішим був Харківський осередок, до якого входили М.Хвильовий, П.Тичина, М.Йогансен, В.Поліщук, І.Дніпровський, О.Досвітній, А.Любченко, Г.Коцюба, Т.Лісовий, М.Христович, Ю.Смолич, а пізніше О.Слісаренко, М.Яловий, М.Бажан. У статуті організації говорилося, що за основу своєї праці спілка «Гарт » бере «марксистку ідеологію і програмні постулати комуністичної партії ». Пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача, нової людини. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й життєздатності. Платформу організації виклав Василь Еллан-Блакитний у статті «Без маніфесту». Пролетарських письмен­ників — «мистецький авангард переможного класу» - мала об'єднувати марксистська ідеологія, так звана «класова позиція». В естетиці надавалась перевага змісту над формою. Це був спрощений погляд на роль мистецтва в суспільстві, зумовлений утилітарним його розумінням як потреби дня.

І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільшу кількість дійсно талановитих українських письменників. Частина з них на чолі з М.Хвильовим, що сповідували ідею само­достатності мистецтва, розуміючи його як естетичний фено­мен, прагнули піднести українську літературу до європейсь­кого рівня, створила в середині «Гарту » творчу студію «Урбіно» (від назви міста, де народився славетний основоположник європейсько­го Ренесансу Рафаель). Таким чином Микола Хвильовий перекинув своєрідний місток між українським відродженням 20-х років XX ст. й іта­лійським початку XVI ст. Українські митці вірили, що їм пощастить відродити національне мистецтво, яке відіграє вирішальну роль в Україні й у світі. Студією було видано альманах «Квартали ». Через це почалися суперечки між М.Хвильовим та В.Блакитним, в «Гарті » з’явились протиріччя та намітився розкол, який не відомо до чого міг призвести.

Проте 4 грудня 1925 р. раптово помер В.Блакитний і «Гарт » припинив свою діяльність. 20 грудня 1925 року більшість його членів (серед яких були драматург М.Куліш, поети П.Тичина і М.Бажан, прозаїки Петро Панч, Ю.Яновський, І.Сонченко та ін.) вийшли з цього літературного об’єднання. Саме ними 26 січня 1926 року було створено літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-1928) на чолі з М.Хвильовим, який став її віце-президентом.

«Ваплітяни» боролися проти політизації літератури, за висо­ку письменницьку майстерність й відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. Вони поставили перед укр. письменством вимогу досягти літ. та худ. довершеності творів. ВАПЛІТЕ організувалась як академія, і така назва, на думку її творців, зобов'язувала серйозно й відповідально ставитись до творення нового мистецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. Закликали орієнтації на Європу і традиційні джерела світової культури до незалежності від Москви.

Під цією ж назвою видавали журнал. Організацію очолили Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Олесь Досвітній, пізніше М.Куліш. До неї входили Микола Бажан, Олександр Довженко, Григорій Епік, Майк Йогансен, Григорій Коцюба, Олександр Копиленко, Микола Куліш, Аркадій Любченко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші. Під час літературної дискусії 1925-1928 років Микола Хвильовий зазнав з боку компартії гос­трих нападів, а тому, щоб врятувати ВАПЛІТЕ від розгрому, вийшов з організації. її очолили Микола Куліш та Григорій Епік. Але внаслідок переслідування партійними органами вона на початку 1928 року саморозпустилася.

«Молодняк » (1926-1932) виник як організація комсомольських письменників (у Харкові - П.Усенко, Л.Первомайський, І.Момот, В.Кузьмич, О.Кундзіч, Д.Гордієнко, Ярослав Гримайло та ін.; у Києві - Борис Коваленко, Петро Колесник, О.Корнічук, М.Шеремет, Анатолій Шиян та ін.; були філії у Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах). До організації також входили Сергій Воскрекасенко, Іван Гончаренко, Сава Голованівський, Степан Крижанівський, Терень Масенко, Леонід Смілянський, та інші. Платформа організації була викладена в одноіменному журналі «Молодняк» (1927). «Молодняківці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарсь­кого фронту». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище лірич­ного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою «справі пролетаріату». Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями.

ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників, 1927-1932) була організована в січні 1927 р. з наміром об'єднати всіх лояльних режимові митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуаз­но-естетської небезпеки (ВАПЛІТЕ, «неокласики», МАРС, а також і футуристи та конструктивісти - В. Поліщук та його прихильники з організованого ним 1925 р. «Авангар­ду»), ВУСПП був українською аналогією до сумнозвісного - російського РАППу, який домінував у ВОАПП (Всесоюз­ному об'єднанні асоціацій пролетарських письменників). І його членом був і ВУСПП. Подібно до РАППу, ВУСПП прагнув узяти під свій контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літератур­них справах. Поступово ВУСПП залучив до своїх лав ба­гатьох письменників, зокрема й з інших, ідеологічно обстрі­люваних угруповань, але його політику фактично визначали керівники організації - І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко, І. Кириленко. Крім них до організації входили О.влизько, К.Гордієнко, Н.Забіла, О.Корнійчук, І.Ле та інші.

Створення й активізація ВУСППу, його претензії на гегемонію (по суті підтримувані негласно партією, хоч вона й демонструвала деякий час позірний нейтралітет), посилення нагінок на ВАПЛІТЕ, М. Хвильового, «неокласиків», на будь-які відхилення від більшовицької однозначності вза­галі, висування на перший план боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» -усе це зловісно провіщало наближення нової, трагічної епохи в літературному, куль­турному й громадському житті.

Такому ідеологічному тиску прагнули протистояти митці групи «Ланка», що з 1926 року реорганізувалася в «МАРС» (Майстерня революційного слова) - Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Борис Тенета, Михайло Івченко, Григорій Косинка, Іван Багряний. Потужною групою талановитих поетів були неокласики - М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара і О.Бургард (Ю.Клен). Письменницьке угрупування «Жовтень», що вийшло з «Аспанфуту», було засноване на початку 1925 року. Група виступала з критикою «Плуга» та «Гарту». Соди входили - Василь Десняк, Іван Ле, Микола Терещенко, Юрій Яновський, Фелікс Якубовський, Володимир Ярошенко). Спілка письменників «Західна Україна» (1925-1933) об'єднала вихідців із Західної України. 1933 року їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши ста­лінські концтабори, вижили (Володимир Гжицький, Микола Марфієвич, Федір Малицький).

Літературна дискусія 1925 - 1928 років.

Друга половина 20-х р. відзначається ускладненням про­цесів літературного й мистецького життя і загостренням ідеологічної боротьби. Пояснюється це як диференціацією літературно-мистецьких сил, їхньою конкуренцією, що за умов надмірної політизованості та ідеологізованості набу­вала спотворених форм, так і насамперед тим, що намаган­ня багатьох письменників і митців, цілих угруповань макси­мально використати усі можливості для повноти самовияв­лення, досягти жаданої творчої свободи, подати втілення волі українського народу до національного буття,- проходило в суперечність з лінією партії на цілковитий контроль над усіма сферами життя, на забезпечення потрібної їй ін­терпретації дійсності та виховання зручної для неї «нової» людини. Партійна пропаганда постійно прокручувала тезу про те, що класовий ворог, зазнавши поразки в збройній і політичній боротьбі, тепер сподівається взяти реванш на фронті культурному й літературно-мистецькому. Ця зло­вісна теза (не позбавлена підстав у тому, що духовна сво­бода і житейський глузд, вигнані з політики й ідеології, все-таки пробивалися у літературі й мистецтві) падала гні­тючою тінню на діяльність творчих організацій та на літе­ратурні й мистецькі дискусії другої половини 20-х р. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія, в ході якої порушувалися проблеми традицій і новаторства, ставлення до класичної спадщини, шляхів розвитку нового мистецтва. Але головним було вирішення питання бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

У газеті "Культура і побут" - додатку до газети "Вісті ВУЦВК", ", редактором якої був Василь Еллан-Блакитний, 30 квітня 1925 року було надруковано одразу дві статті: «плужанина» Григорія Яковенка "Про критиків і критику в літературі" та відповідь на неї Миколи Хвильового "Про "сатану в бочці", або про графома­нів, спекулянтів та інших просвітян", спрямованою проти плужанського масовізму та «червоної » халтури. Це була відповідь тим силам, які дискредитували мистецтво слова, пишучи примітивні й банальні твори. Критик висунув дилему: «Європа чи просвіта?» - і закликав дати відсіч при­мітивізму, опановувати європейську культуру, серйозно зайнятися професійною роботою. Це і був початок літературної дискусії. 21 травня Яковенко відповів Хвильовому статтею "Не про "або", а про те ж саме".

Статті справили величезне враження не лише на літе­ратурну громадськість, а й на всю національну інтелігенцію. Уже 24 травня з приводу них у великому залі Всенародної бібліотеки України в Києві відбувся диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури», на якому були присутні понад 800 осіб. У диспуті взяли участь представники всіх літературних організацій. Частина письменників підтримувала погляди М.Хвильового, частина – заперечувала.

А вже 31 травня з'явилася відповідь Миколи Хвильового "Про Коперніка з Фрауенбургу, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві (Другий лист до літературної молоді). Памфлет Хвильового, що продовжував розвивати думки, висловлені в попередніх, під назвою "Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція ВУАН і т.д. (Третій лист до літературної молоді)", був надрукований на сторінках цієї ж газети 21 червня.

На початку червня в полеміку із Миколою Хвильовим ув'язується один із найбільш затятих його суперників Сергій Пилипенко, голова спілки селянських письменників "Плуг".

До кінця 1925 року памфлети Миколи Хвильового цього періоду вийшли окремою книжкою під назвою "Камо грядеши [?]"(«Куди йдеш?»). Її основні позиції:

- "олімпійство" проти масовізму;

- мистецтво як засіб пізнання життя, а не будування життя;

- думка про азіатський ренесанс;

- кинено гасло Європи.

Того ж 1925 року, від 22 листопада до 13 грудня, у "Культурі і побуті" була видрукувана наступна серія памфлетів Миколи Хвильового, яка у 1926 році укупі з антиполіщуківським "Ахтанабілем сучасності" вийшла у Держвидаві окремою книжкою "Думки проти течії". У "Думках проти течії" Микола Хвильовий продовжує критикувати примітивізм у мистецтві, а також розвиває тезу Європи - як психологічного типу активної, вольової людини.

У 1926 році Микола Хвильовий друкує наступну серію памфлетів "Апологети писаризму". Десь у цей час написана "Україна чи Малоросія" (1926). У них письменник окреслив програму українського національного відродження. Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, на культуру Європи з її гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського провінціалізму. Адже російські ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!» і не радив українським митцям орієнтува­тись на російську комуністичну культуру. Письменник вважав тогочасну Москву «центром всесоюзного міщанства». На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна! Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Уже тепер воно утверджує неповторну концепцію: ідею вітаїзму {лат. vita — життя), активного романтизму, або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити його стара Європа уже не могла, і це збагнув німецький філософ Освальд Шпенглер у трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Така місія випадає Україні, бо вона розташована між Азією і Європою, Заходом і Сходом й увібрала в себе їхні культурні контакти. Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з початком четвертого відродження вона всю свою нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер в Україні виник новий стиль відродження - ро­мантика вітаїзму. Отже, українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського ренесансу» в мистецтві, їхній стиль - активний романтизм - стане стилем четвертоїепохи Відродження.

Виступи Хвильового торкалися не тільки проблеми літера­тури, розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології, врешті питання, як вижити українській нації в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність під тяжкою загрозою наступу російської імперії. Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його підтримали науковці, вчителі, студенти, митці. До його тез приєднались Українська Академія Наук, політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст Михайло Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що більшовицький уряд з Москви продовжує стару імперську колоніально-економічну політику в Україні. Тому вчений вимагав зробити Україну не­залежною від імперського центру - Москви. Член ЦК КП(б)У Олександр Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Сталіна усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Йосип Сталін написавши лист «До тов. Кагановича Л. М., першого секретаря ЦК Компартії України та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 року, в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні, в усіх «гріхах» звинувачуючи Миколу Хвильового і так званих українських націоналістів. Він звертається до них з порадою "придивитися" до антиросійської пропаганди, що її проводить тов. Хвильовий. 30 травня цього ж року у пресі проти лідера ВАПЛІТЕ виступив голова Раднаркому УРСР Влас Чубар. З розгромними статтями, спрямованими проти духовного відродження України, виступили й інші вітчизняні партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії. Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування ярликів «ворогів народу».

У листопаді 1927 року на Х з'їзді КП(б)У у звіті ЦК Лазар Каганович говорив про "ухили" Хвильового. Ось вони:

1) переорієнтація української літератури від червоної Москви до буржуазної Європи;

2) переродження теорії боротьби двох культур, з українськими національними модифікаціями;

3) прихильність до капіталістичної теорії "відродження нації";

4) блокування з буржуазно-націоналістичними елементами (напр., неокласиками) і таким шляхом прийняття тодішньої неприпустимої Ідеї з'єднаного національного фронту;

5) нерозуміння ролі пролетаріату як активного керівника та творчого учасника культурного будівництва в Україні;

6) пропаганда шпенглерівської теорії у месіанській ідеї азіатського ренесансу під українським керівництвом;

7) троцькізм щодо розуміння радянської дійсності;

8) пропаганда ідей українського фашизму.

У такий спосіб літературну дискусію було силоміць згорнуто. Особливо посилилась і набула скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу «Вапліте» і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСППу. Не маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія вдалася до тотального терору українців, провокацій, голодомору.

У практичному впровадженні політики «українізації» спочатку було досягнуто значних успіхів:

1. Від влади було усунуто відвертих шовіністів, зокрема першого секретаря ЦК КП(б)У Е.Квірінга, другого секретаря Д.Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контреволюційної, відсталої сільської української, яка в їх боротьбі мала відступити і згинути.

2. Відбулося розширення сфери вживання української мови в державному житті (Уже з серпня 1923 року для державних чиновників та партійних функціонерів було організовано курси української мови. Той, хто їх не пройшов і не складав іспиту, ризикував втратити свою посаду. З 1925 року було введено обов’язкове вживання української мови в діловодстві, а з 1927 року на українську мову було переведено і партійну документацію.

3. Зросла загальна кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 році їхня кількість складала 25-35 %, а вже у 1927 році вона складала 52-54 %. Відбулося зростання мережі різнопрофільних ВНЗ.

4. Найбільший вплив політика «українізації» мала на розвиток освіти. Ліквідація непесемності, загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 році – 97% українських дітей навчалося рідною мовою (у 1990 році цей відсоток становив лише47, 9 %).

5. Відбулося різке збільшення української преси (у 1933 році вона становила 89% від усього тиражу газет республіки).

6. У розпал цих подій з’являються літературні твори високого ґатунку:

Саме в цей час розцвітають два видатних поети доби П.Тичина й М.Рильський.

Збірки П.Тичин «Сонячні Кларнети » 1918 р., «Замість сонетів і октав » 1920р. та «Вітер з України » 1924р. засвідчили, що його твори є справжньою віхою в розвитку укр. поезії (ліричні описи природи, мистецьке володіння словом).

М.Рильський та його поезії були вражаючим контрастом до творчості П.Тичини. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під осінніми зорями » (1918), «Синя далечінь » (1922), «Тринадцята весна » (1926), були стриманими, філософськими, у стилі класики Заходу.

Крім того, на особливу увагу заслуговує поетична творчість М.Зерова, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, Є.Плужника, В.Сосюри, М.Бажана, та Т.Осьмачки, І.Багряного та інших.

У «Синіх етюдах » (1923) М.Хвильовий оспівує революцію, в той же час в «Осені » (1924) і «Я » (1924) він відображає її суперечності й своє зростаюче розчарування нею.

У збірці новел «В житах » (1926) Г.Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі «Місто » скептично-містичний В.Підмогильний описує, як укр. селянинові вдається «завоювати » місто, проте ціною відмови від кращих селянських традицій.

«Із записок холуя » (1927) майстер сатири І.Сенченко висміює безхребетність лакиз, що їх породжує радянський лад.

У романі Ю.Яновського «Чотири шаблі » проступає дух запорізьких козаків. Неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

Серед драматургів найвідомішою постаттю був М.Куліш. Його п’єси «Народний Малахій » (1928), «Мина Мазайло » (1929), «Патетична соната » (1930) – викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової рад. дійсності.Значні досягнення українського театру цього часу пов’язані з діяльністю Л.Курбаса і створеного ним літературно-мистецького об’єднання «Березіль ». Україномовні стаціонарні театри в 1931 складали 3/4 всіх театрів в Україні.

Розвивається укр. музика, образотворче мистецтво. Саме 20-ті роки стали добою становлення українського кінематографа.. У цей час в Києві було збудовано найбільшу на той час у Європі кіностудію. В укр. кіно працюють режисери Л.Курбас, Ф.Лопатинський, М.Терещенко та інші; видатний оператор Д.Демуцький, актори М.Садовський, А.Бучна, І.Мар’яненко та інші. Так, у фільмі «Остап Бандура » В.Гардіна одну з головних ролей зіграла М.Заньковецька. Сценаристами та режисерами виступають Д.Бузько, О.Досвітній, М.Бажан, М.Яловий, Ю.Яновський та ін. Світової слави набув О.Довженко. Його фільми «Звенигора » (1927), «Арсенал » (1929), «Земля » (1930), перший звуковий фільм «Іван » (1932) стали новим словом у розвитку кінематографічного мистецтва і ввійшли до золотого фонду.

Значних успіхів було досягнуто у науці і освіті. Над розбудовою української науки працювали природознавець В.Вернадський, мікробіолог Д.Заболотний, математики Д.Граве, М.Кравчук, історики Д.Багалій, Д.Яворницький, М.Грушевський, філологи і літературознавці С.Єфремов, М.Сумцов, В.Перетц, А.Кримський та інші.

Як політична, так і культурна ситуація в СРСР, а відповідно (і особливо) на Україні вже з другої половини 20-х починає змінюватися на гірше.

Певний плюралізм у сфері науки, літературі і мистецтва був бар’єром на шляху досягнення більшовиками абсолютного монополізму на ідеологію, тим більше, що будь-які відхилення від ідеологічних догм розглядалися ними як прояви буржуазної орієнтації. Ще більше непокоєння викликали у комуністів наслідки українізації. Задумана як засіб впливу на укр. суспільство вона не оправдовувала себе в очах більшовиків.

Влада чимраз більше пересвідчувалася, що ситуація не підлягає контролю, що розвиток України йде в напрямі утвердження ідеї радянської України як самостійної політично-державної величини, хоча і в складі СРСР.

Найвиразніше ідея суверенності України була виражена в публіцистиці М.Хвильового. В громадянських і культурних колах, а особливо в літературі утвердився ідеал соціалістичної України як могутньої сучасної індустріальної держави рівної серед рівних. Все це непокоїло Москву і своїх рускоплясів.

З 1926 р. починаються політичні гоніння М.Хвильового і ВАПЛІТЕ. Поряд з цим, мішенню партійної критики стали всі літературні течії та групи, насамперед неокласики. Крім того, з 18 травня  по  6 липня 1928 у Москві проходив суд у так званій «Шахтинській справі».

Безпосередні репресії проти української інтелігенції прозпочалися у 1929 році арештами в так званій справі СВУ (Спілка визволення України). У справі обвинувачувалось, як відомо, 45 чоловік. Це, так би мовити, осередок. Між підсудними були 3 жінки (Людмила Старицька-Черняхівська, Людмила Біднова, А. Токарівська), 2 доктори члени ВУАН, 15 професорів вищих шкіл, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редактори, 2 кооператори, 2 правники і 1 бібліотекар; 15 підсудних були співробітниками ВУАН. Багатьох підсудних єднала політична діяльність під час визвольних змагань: 31 з них були колись членами українських політичних партій (15 - УПСФ, 12 - УСДРП, 4 - УПСР), 1 був прем'єром, 2 - міністри уряду УНР, 6 - члени Української Центральної Ради. Всього мешканці восьми міст України. Причетними до «СВУ» вважалося більш як 400 осіб.

Звинувачуваних могло бути і більше. Так, вночі 10 вересня 1929 року в справі СВУ було заарештовано Арка́дія Васи́льовича Казку - українського поета, перекладача, педагога. Перебуваючи в одеській в'язниці, на допитах поводився гідно, нікого не обмовив (крім того, послідовно використовув українську мову). Доведений слідчим НКВД Григоренко до самогубства (23 листопада повісився, за іншими даними - убитий в камері слідчого відділу НКВД СРСР) тому дальше по справі не проходив.

Першими арештували 18 травня 1929 року двох студентів КІНО - Б. Матушевського та М.Павлушкова. Розрахунок тих, хто фабрикував справу, був точним: молодих хлопців легше було зламати на попередньому слідстві, і вони дадуть такі свідчення, які було потрібно. Миколі Павлушкову (якого радянська влада вважала ще й основоположником «Спілки української молоді»(СУМ)) тут відводилась головна роль, адже він був племінником В.Дурдуківського, найближчого товариша С.Єфремова. Пізніше заарештували решту діячів цієї міфічної організації, зокрема С.Єфремова – 21 липня 1929 року.

На думку обвинувачів, С. Єфремов, В. Дурдуківський, Й.Гермайзе, А. Ніковський, Г. Голоскевич і К. Товкач після розгрому петлюрівщини створили підпільну контрре­волюційну організацію «Братство української державності» («БУД»). Ця організація, очолювана Єфремовим, з 1920 по 1924 рік нібито вела роботу по підготовці збройного повстання. Сам Єфремов керував куркульсь­ким та диверсійним бандитизмом на Україні. «БУД», стверджували обвинувачі, провадив масовий та індивідуальний терор проти робіт­ників і селян й організовував на Україні мережу контрреволюційних бойових осеред­ків.

Після самоліквідації «БУДу» 1924 року С. Єфремов та інші організатори антирадянських групувань приступили нібито до створення нової антирадянської підпільної організації, формуючи її з опозиційно на­строєних щодо Радянської влади колишніх соціалістів-федералістів, українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів і т. п. У 1926 році було завершено створення органі­зації, що дістала назву «Спілка визволення України». За радянськими джерелами, «СВУ» як підпільна організація, нібито існувала в Україні від червня 1926 до липня 1929, коли її викрили органи ДПУ.

«Керівником організації », на думку слідчих ДПУ, був сам С. Єфремов. Його «заступником» - професор богослов'я, священнослужитель І.Чехівський, «секретарем-скарбником» - завідуючий 1-ю Київською трудовою школою В. Дурдуківський, «членами президії» - професор історії Київського інституту народної освіти Й. Гермайзе, науковий співробітник ВУАН літературознавець А. Ніковський, письменниця, Л. Старицька-Черняхівська (донька Михайла Старицького), учитель 1-ї Київської трудшколи О. Гребенецький. Так звану «медичну секцію СВУ» складали працівники Київського медичного інституту: професори О. Черняхівський (видатний учений гістолог, чоловік Л. Старицької-Черняхівської), В. Удовенко, В. Підгаєцький, І. Кудрицький і старший асистент А. Барбар; «академічну секцію» - професор Київського інституту народної освіти В. Ганцов і редактор «Словника живої мови» Г. Голоскевич; «Спілку української молоді» у «СВУ» репрезентували студенти Київського інституту народної освіти М. Павлушков і Б. Матушевський, до «шкільної секції СВУ» входили учителі 1-і Київської трудшколи А. Залеський, Н. Токаревська і Ю. Трезвинський, «педагогічну секцію» очолювали професор ВУАН В. Дога і професор Київського інституту народної освіти Г.Іваниця, до «інститутських нарад редакційного активу» увійшли наукові співробітники ВУАН М. Кривенюк, М. Страшкевич, Г. Холодний, редактори Ін­ституту української наукової мови В. Дубровський і К. Туркало, професор Київського кооперативного інституту В. Шарко, заві­дуючий редакційним відділом Київського філіалу Держвидаву К. Шило, до «видавничої секції» - письменник М. Івченко і член Ки­ївської колегії адвокатів, юрисконсульт «Молочарсоюзу» 3. Моргуліс, «автокефальну сек­цію» очолював М. Чехівський, за фахом військовий (на час арешту ніде не працював), «кооперативну секцію» - викладач Київсь­кого кооперативного інституту А. Болозович, член правління «Молочарсоюзу» М. Ботвиновський.

Організація мала свої осередки в Полтаві, Дніпропетровську. Чернігові, Одесі, Вінниці, Миколаєві.

9 березня 1930 року в приміщені Харківського оперного театру було організовано показо­вий судовий процес над членами спілки. Ще раз наголошуємо - міфічною організацією, яку створили на папері самі чекісти, щоб розпочати тотальне винищення україн­ської національно свідомої інтелігенції. На привеликий жаль, серед громадських обвинувачувачів були українські письменники, зокрема О Слісаренко, який пізніше теж попаде під жорна репресій.

Уже 19 квітня 1930 року вирок було оголошено. За «вчинені злочини, спрямовані проти революції, держави, партії і народу», з 45 підсудних - 4 засуджено на 10 років ув'язнення з суворою ізоляцією (С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, М. Павлушков), тоді це був максимальний строк. У резолютивній частині вироку щодо кожного з них сказано, що заслуговує вищої міри соціального захисту - розстрілу, однак, обмежуючи покарання де­сятьма роками позбавлення волі, суд виходить з того, що кожний із цих звинувачуваних заслуговує на поблажливість у зв'язку з ви­знанням провини і каяття; 6 - на 8 років позбавлення волі (В. Дурдуківський В. Ганцов, Г. Холодний, А. Барбар, В. Удовенко та В. Підгаєцький); 3 - на 6 років; 10 - на 5 років, зокрема 60-річній Л. Старицькій-Черівській п'ять років з пораженням у правах на три роки; 21 - на 3 й 1 на 2 роки; з них 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, в тому числі письменника М. Івченка; ще 5 були помилувані за кілька місяців; сім чоловік вислано за межі республіки терміном на три роки.

Порівняно «м'який » вирок, який, між тим, касаційному оскарженню не підлягав, був трагедією для кожного засудженого не тільки тому, що завдав значних фізичних і моральних страждань, а й тому, що визначив подальшу додю майже кожного з них. Коли почалося масове полювання на «ворогів народу» і коли без вини винуваті в судовому чи позасудовому порядку або знищувались, або зазнавали нових випробувань, то мало кому із засудже­них у справі «СВУ» вдавалося звільнитися з місць позбавлення волі після закінчення строку покарання. Для них починався другий етап драматичних перипетій.

Так, А. Барбар під час відбування пока­рання трибуналом УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року був засуджений до смертної кари. М. Ботвинського 1 грудня 1937 року трійка УНКВС Алма-Атинської області також засудила до розстрілу. До такої ж, найвищої міри покарання, були засуджені О. Гребенецький (7 грудня 1937 року трійкою УНКВС Марійської АРСР, оскільки «зай­мався шпигунською діяльністю серед студен­тів Марійського педінституту»), М. Павлуш-ков (9 жовтня 1937 року), В. Підгаєцький (9 жовтня 1937 року), В. Удовенко (25 листо­пада 1937 року трійкою УНКВС Ленінградсь­кої області), Г. Холодний ( 14 лютого 1938 ро­ку), В. Чехівський (9 жовтня 1937 року трійкою УНКВС Ленінградської області), М. Чехівський (4 грудня 1937 року трійкою УНКВС Курської області), В. Дурдуківський (31 грудня 1937 року особливою нарадою УНКВС Київської області), М. Лагута (у справі «СВУ» засуджений до трьох років умовно, а 15 листопада 1937 року УНКВС Одеської області засуджений до розстрілу за те, шо «був керівником антирадянськоі на­ціоналістичної організації у Миколаєві»), Т. Слабченко (27 жовтня 1937 року військо­вою колегією Верховного Суду СРСР), В. Щепотьєв (19 листопада 1937 року трій­кою УНКВС Полтавської області).

Отже, тринадцять чоловік із сорока п'яти в наступні роки за вироком позасудових інстанцій були розстріляні.

Засуджені повторно до різних строків ув'язнення, померли там же, в місцях ув'яз­нення, Й. Гермайзе (за колючим дротом ГУЛАГу), Г. Іваниця, А. Залеський, З. Моргуліс. Помер і сам С.Єфремов - 31 березня 1939 року, за три місяці до закінчення строку покарання.

Варто відзначити що політична організація під назвою Союз визволення України (СВУ) дійсно існувала під час першої світової війни в Австрії й Німеччині. Вона була створена в 1914 році українськими діячами вихідцями з російської імперії, які в часи післяреволюційної реакції 1907-1908 років змушені були покинути її через політичні переслідування. Організація діяла під керівництвом О. Скоропис-Йолтуховського, Володимира Дорошенка (історик), А.Жука, М. Меленевського. Крім політичної діяльності, СВУ вела організаційну допомогу, релігійну та культурно-освітню роботу серед українських біженців та полонених солдатів царської армії. Зокрема, члени організації намагалися нормалізувати життя українських біженців, покращити умови перебування полонених російської армії в таборах. Ними було видано український буквар (Антін Крушельницькій, Олена Кульчицька, Богдан Лепкий, Омелян Попович), відкрито українську гімназію, організовано видання часопису «Вісник СВУ », читалися лекції з історії України, проводилися диспути на літературні теми тощо. Організація припинила своє існування у 1918 році. Як бачимо, до організації «СВУ » в радянські часи вона не мала ніякого відношення.

Репресії проти укр. інтелігенції мали не лише ідеологічну мотивацію, вони були пов’язані з усією політичною і соціально-економічною ситуацією в країні. У такий спосіб влада намагалась деморалізувати її (яскравим прикладом цього може бути арешт у свій день народженя 19 березня 1931 року М.Рильського), або знешкодити найнебезпечніших її представників (арешт 16 квітня 1932 року в Харкові І.Багряного), щоб вона не змогла прийти на допомогу українському селянству. Геноцид проти якого уже був спланований і втілений у 1932-1933 роках. І таких виступів не було, якщо не брати до уваги актів відчаю (самогубства) М.Хвильового, який щоб привернути увагу громадськості до кривавого терору проти українського народу застрелився 13 травня 1933 р. та Через два місяці, 7 липня 1933 р., кінчає життя самогуб­ством Микола Скрипник, якого звинуватили в тому, що він «докотився до прямих закликів розвивати національну свідомість».

Розпочинаються чистки в усіх сферах. Їх жертвами стають як «праві попутники », так і «ліві » футуристи, але як і раніше найбільше достається колишнім ваплітянам та неокласикам.

Виявилося, що М.Драй-Хмара проводив «уперту боротьбу з пролетарською літературою ». М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський «штурмують укр. рад. літературу, хочуть зробити її зброєю реставрації » старого режиму.

 23 квітня 1932 було прийнято постанову ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». За цією постановою було ліквідовано всі літературні організації, які натоді ще існували в Україні  - ВУСПП, «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», і був створений підготовний комітет для організації єдиної Спілки письменників СРСР і відповідні республіканський комітети. Спілки письменників союзних республік входили як підрядні до СП СРСР.

Спілка радянських письменників України  була створена в період з 16 червня - 12 серпня 1934 у Києві на I Всеукраїнському з'їзді радянських письменників як складова частина Спілки письменників СРСР, створеної того ж року. Ухвалений тоді статут СП СРСР зобов'язував радянських письменників до активної участі в соціалістичному будівництві і підпорядкування політиці комуністичної партії. Статут визначав і єдино дозволений для радянської літератури творчий метод - соціалістичний реалізм, в основу якого покладено засади «партійності та народності».

У грудні 1932 р. і січені 1933 р. – відбулися пленуми ЦК ВКП(б) що мали фатальне значення для України. На Україну приїхали П.Постишев, М.Хатаєвич, Є.Вегер, шеф ДПУ В.Балицький з ними велика кількість керівників різних рангів. Так розпочався другий період масового терору, який спровокував голод.

Протягом 1933-1935 рр. були здійснені геноцидні спустошення в укр. культурі і науці. Розгромлено Всеукраїнську Академію наук (було заарештовано і заслано до концтаборів 250 її членів, з них 27 академіків), Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів, цілий ряд інших науково-дослідницьких закладів. Розгромлено Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ), Митрополита Василя Липківського після третього арешту етаповано на заслання, де він і загинув.

Репресивна машина набирала обертів. Після провокаційного вбивства 1 грудня 1934 року Кірова почалась нова хвиля масових арештів та звинувачень інтелігентів у приналежності до терористичних організацій, провідники яких нібито діяли за кордоном. Лише в ніч з 4 на 5 грудня 1934 року було заарештовано 65 українських письменників, у наступні дні - прозаїка Григорія Епіка й драматурга Миколу Куліша та інших.

Вже з 13 по 15 груд­ня було зачитано вирок: двадцять вісім чоловік (серед них - Олексу Влизька (14), Григорія Косинку (15), Костя Буревія(15), Дмитра Фальківського (16) Тарас та Іван Крушельницьких (17)) засуджено до страти.

Відкривав цей список талановитий поет Олекса Влизько якого тогочасні критики (В. Коряк) нарекли «молодим українським Пушкіним». Його збірки віршів «За всіх скажу» (1927) і «Поезії» (1927), «Книга балад» (1930), «П'яний корабель» (1933) пройняті ненастанною любов'ю до людей, землі, природи. Юнак з романтичним пафосом оспівував образ України, викривав ан-тигуманну суть нової диктатури.

У середині тридцятих років жертвами більшовицького терору стали Л.Курбас і все мистецьке обєднання «Березіль», М.Бойчук і вся школа «бойчукістів », голова об'єднання се­лянських письменників «Плуг» Сергій Пилипенко, письменники О.Вишня, М.Куліш, О.Досвітній, В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович, Михайль Семенко, Гео Шкурупій, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Слісаренко, В.Поліщук, Василь Бобинський, Дмитро Загул та ін.

Прославлені на весь світ фільми О.Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з’їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували і розстріляли. Деякі письменники, щоб урятуватися, стали писати під диктовку Москви: П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, М.Рильський.

1934 р. був роком викриття більш тонко «законспірованих » і замаскованих ворогів.

Наступ йшов по такій лінії:

а) добивання решток розгромленого 1933 р. блоку укр. націоналістів і троцькістів;

б) висування на всі дільниці укр. рад. культури більшовицьких рад. кадрів;

в) перебудування системи і роботи науково-дослідних і учбових закладів;

г) дальшого зміцнення позицій пролетарського інтернаціоналізму на Україні.

Як постанови Постишева конкретизувалися в літ. житті, яскраво засвідчує опублікована 10 лютого 1935 р. в газеті «Комуніст » стаття С.Щупака «Вороже створення історії літератури ».

Вона є реєстром «викриттів » на той час «диверсій класового ворога » в галузі укр. літературознавства.

«Лицарями дворушницької контрреволюції », - С.Щупак називає, - Христюка, В.Десняка, А.Річицького та ін., оголошує І.Франка «першим укр. пролетарським письменником », тоді як він був реформістом, М.Драгоманова оголошують проводирем «укр. марксизму », тоді як В.Ленін називав його «укр. міщанином ». За Щупаком: П. Куліш був не демократом, а ідеалог пруської реакції в Росії, Я.Щоголев був реакційним представником феодалізму, Нечуй-Левицький – буржуазний шовініст, В.Винниченко – ідеолог буржуазної контрреволюції, група модерністів відбивала період розкладу і занепаду буржуазної літератури.

Літературознавцеві М.Степняку дісталося за те, оголосив новаторами в укр. літ. «молодонузівців » (виразників фашистської ідеології) Б.Лепкого (автора фашистської трилогії «Мазепа ») і В.Пачовського (буржуазного самостійника, який ідеалізує в своїх творах гетьманщину).

27 січня 1938 р. на пленумі ЦК КП(б)У першим секретарем ЦК було обрано М.Хрущова. Незаба­ром до Політбюро у Москву з Києва надійшла шифрограма з проханням дати ліміти на репресування 30 тисяч громадян України. (Така тоді практикувалася форма: хоче глава республіки чи області виявити класових ворогів - шле до Москви прохання, щоб дали ліміти, і обов'язково вказує кількість (!) осіб. Відмов історія не зафіксувала.)

1938 р. почався резонансною справою "правотроцькістського блоку". У зв'язку з нею було притягнуто до відповідальності велику групу пар­тійних і державних діячів на чолі з М.Бухаріним -опонентів і можливих політичних конкурентів Ста­ліна. Їх треба було знищити. І нищили... Шукали троцькістів, бухаринців і в Україні. Зрозуміло, знаходили. І теж таврували, викорінювали. Ці справи широко висвітлювалися у пресі, а виро­ки, звичайно ж, "схвалювалися" трудящими.

Яку ж позицію у цих політичних завихреннях посідає література? У середині 30-х рр. виходять знакові для української та й для всієї радянської літератури збірки: М.Рильського "Моя Батьківщина", П.Тичини "Партія веде" і "Чуття єдиної родини". Можна сказати, що ці видання вже повністю відповідали партійній лінії й вимо­гам соціалістичного реалізму. У М.Рильського по­мітний відхід од теми України до теми народів радянської землі, до теми Батьківщини - СРСР. У П.Тичини - "перевисання до народів" прева­лює над національним.

А перелік лояльних тем відомий: революція, вожді, індустріалізація, колективізація та ще дружба народів. Особливого схвалення заслуговували письменники, які розробляли революційну тематику. Наприклад, П.Панч, С.Скляренко, О.Десняк. Тих, хто цікавився історичним минулим, оголошували націоналістами. 3.Тулуб, авторку роману "Людолови", заслали до Серед­ньої Азії. Заарештували О.Соколовського (роман "Богун"), П.Ванченка (повість "Онопрій Кудь").

Дедалі більше звужувалася сфера застосування україн­ської мови як засобу спілкування. 1938 р. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України".

На всіх рівнях суспільного життя культивували­ся, заохочувалися доноси. Досить було сказати про когось, що він націоналіст чи троцькіст, і людину одразу ж кидали до в'язниці... Докази брутально фальсифікувалися. Часто й цього не робили. Чому? Легше тортурами, шанта­жем вибити будь-яке зізнання...

За підрахунками відомого історика літератури Богдана Кравціва, протягом 20-30-х років 89 українських письмен­ників були розстріляні; 212 — перестали писати; 22 - вижи­ли і здебільшого повернулися в літературу; 42 — померли, деякі з них були ув'язнені; 83 - емігрували з України під час Другої світової війни. Разом вибуло з літературного життя 448 українських письменників.

О. Субтельний в своїй «Історії України » відзначає, що в ті часи українською мовою писало 240 письменників – зникло 200; із 85 вчених – мовознавців - зникло 62.

За даними вітчизняних істориків у 1930 р. друкувалося 269 письменників укр. мовою.

1938 р. їх залишилося тільки 36.

17 – розстріляли.

8 – закінчили життя самогубством.

178 – заслано в т.зв. трудові табори.

16 – зникло без вісті.

Тільки 7 – померли своєю смертю.

Статистична звітність репресивно-каральних органів свідчить, що 1935 р. в Україні було заарештовано 24943 громадянина, 1936 – 15717, 1937 – 159573, 1938 – 108006 громадян. Найбільше ці чистки торкнулися інтелігенції, особливо письменників – генераторів національної ідеї. «Просіювали » націю також голодомори, департації, переселення, вербування. Все це разом трагічно відбилося на українському етносі, який і сьогодні не здатний об’єднатися навколо національної ідеї.

Саме в лісовому урочищі Сандормох, що знаходиться в далекій Карелії, між 27 жовтня і 4 листопада "на відзначення 20-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції" було замордовано 1111 в’язнів, доправлених сюди із Соловецького табору особливого призначення (російська абревіатура — СЛОН).

5 серпня 1937 року нарком НКВС Єжов підписав наказ № 00447, одним з пунктів якого велілося використовувати урочище Сандормох для розстрілу і поховання репресованих мешканців прилеглих районів Карелії та в'язнів тамтешніх таборів. Злощасний наказ став відправною точкою початку нещадної операції з масового винищення населення СРСР, що відібрала сотні тисяч людських життів і увійшла в історію під назвою "великого терору".

Восени того ж таки 37-го Єжов оголосив перші нормативні цифри ворогів народу, яких належало розстріляти. Соловки мали делегувати на той світ 1200 осіб. Керівництво СЛОНу вийшло з зустрічною пропозицією, подавши списки на 1625 чоловік, а зго­дом — ще на 200 (в СРСР було прийнято перевиконувати будь-які норми). "Особлива трійка" НКВС не заперечувала і оперативно засудила всіх 1825 ув'язнених до розстрілу. Відомо, що групу кількістю 509 душ розстріляли на околицях Ленінграда, 198 — лягло в Соловецьку землю, а найбільше в'язнів (1111, серед яких було 190 українців) етапували до Сандормоху. Цією групою "опікувався" відряджений з Ленінграда спеціально для каральних акцій капітан Михайло Матвєєв.

Капітан Матвєєв, "керуючись революційною свідомістю", власноруч стріляв з револьвера у потилицю кожній людині, коли ту ставили на коліна. Забитого підручні скидали в яму, трупи присипали вапном, закопували і маскували. Більшість українців були розстріляні 3 листопада. За правилами, що тоді існували, місця знищення людей належало конспірувати, і в акти про розстріли вони не вносилися: в такий спосіб влада намагалася приховати сліди своїх злочинів.

Український ренесанс за сталінщини не відбувся, бо в сандормохські ями лягли: режисер Лесь Курбас, драматург М.Куліш, поети, професори Київського університету М.Зеров і П.Филипович, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, академіки Степан Рудницький і Максим Яворський, науковці Петро Демчук, Василь Волков, Микола Трохименко, міністр освіти УНР Антін Крушельницький і його три сини, міністр фінансів УРСР Михайло Полоз та багато інших.

"Доповідаю, що вирок стосовно засуджених до вищої міри покарання мною виконано", — рапортував більшовицький кат своєму начальству. У службовій записці він також повідомляв, що один в'язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця позбавлення волі. Управлінням НКВС СРСР в Ленінгранській області за успішну боротьбу з контрреволюцією товариш М.Матвєєв був нагороджений цінним подарунком, про що свідчать документи архіву ФСБ в Карелії. Щоправда, перепало М.Матвєєву і на горіхи: в 1938 році його арештували, але не за "політику", а за перевищення службових повноважень і знущання над в'язнями соловецького етапу. Нагороджений пізніше орденом Червоної зірки, Герострат українського відродження, доживши до глибокої старості, помер в Ленінграді 1974 року.

Нищення української культури політичні гіпнотизери називали боротьбою за українську культуру, і це пропагандистське навіювання багатьох позбавило розуму і волі. Тим паче, що водночас з цим нищенням справді виховувалися нові кадри, друкувалися книжки, зводилися нові театри, палаци культури, святкувалися ювілеї видатних діячів культури.