2. Екологічне інвестування

1. Джерела фінансування охорони довкілля в Україні та їх розвиток

Екологічне інвестування - це механізм акумулювання інве­стиційних коштів, що направляються на захист та поліпшен­ня навколишнього середовища.

Воно є частиною екологічної політики і залежить від фінансової та бюджетної стабільності в країні, а також від зрілості фінансових ринків.

У більшості країн Центральної та Східної Європи із внутрішніх джерел фінансується більш ніж 90% усіх витрат на природоохоронну діяльність. Сама ж питома вага внутрішніх екологічних інвестицій у ВВП вкрай незначна. Природоохоронні інвестиції - це інструмент екополітики, який передбачає використання коштів на здійснення за­ходів, спрямованих на покращення стану навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів. Природоохоронні інвестиції здійснюються за рахунок коштів державного, регіональ­ного та місцевого бюджетів, національного та міжнародного при­родоохоронних фондів (включаючи регіональні, місцеві та галузеві), іноземних держав і партнерів, суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб.

Єдиним централізованим джерелом планових видатків на фінан­сування природоохоронних заходів, пов’язаних із відтворенням та підтриманням природних ресурсів у належному стані, починаючи з 1994 р., було визначено лише розділ у складі Державного бюджету «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека» (аналогічні розділи в місцевих бюджетах не були створені).

З метою встановлення єдиного порядку формування видатків, що передбачаються у державному та місцевих бюджетах на природоохоронні заходи, та їх ефективного використання Кабінет Міністрів України своєю Постановою Кабінету Міністрів України від 9.07.1997 р. №732 встановив Порядок формування цього розділу та фінансування з нього видатків, а також Перелік природоохоронних заходів.

Зазначеним Порядком установлено, що з Державного бюджету здійснюється фінансування заходів, передбачених загальнодержавни­ми програмами охорони довкілля, рішеннями Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, згідно з Переліком природоохоронних заходів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 9.07.1997 р. №732.

Рис. 5.1. Джерела екологічного інвестування

П

Перелік джерел природоохоронних заходів проілюстровано на рис. 5.1.

риродоохоронні інвестиції є потужним інструментом національної та міжнародної екополітики щодо усунення екологічних загроз і посилення екологічної безпеки. Обсяги природоохоронних інвестицій значно за­лежать від рівня розвитку національної економіки. У зв’язку з цим про­мислово розвинуті країни використовують більшу частку національного валового продукту на природоохоронні інвестиції в порівнянні зі слабо­розвинутими та країнами з перехідною економікою.

У нашій країні витрати на скорочення забруднення під тиском еко­логічних податків і законодавства в основному фінансуються самими підприємствами-забруднювачами. Витрати ж на охорону природи, що не несуть прямої економічної вигоди підприємцям, такі, як роботи з очи­щення наслідків забруднення, збереженню природи і біорізномгніття чи наукові дослідження, в основному, здійснюються за рахунок державного бюджету і ,на жаль, є дуже обмеженими.

У результаті, протягом останніх років в Україні, як свідчать дослід­ження вчених, в умовах складної екологічної ситуації в багатьох регіонах продовжується скорочення інвестицій у природоохоронну інфраструк­туру, що призвело до того, що в загальному обсязі капіталовкладень у

народне господарство їхня частка дорівнює всього 2% (для порівняння: в Австрії екологічні інвестиції складають більш ніж 15% від загального обсягу капіталовкладень).

Разом з тим. незважаючи на значну децентралізацію процесів еколо­гічного інвестування в деяких країнах, деожавний бюджет залишається одним з головних джерел фінансування природоохоронних витрат.

Однак, в останні роки через зростаючий дефіцит бюджету держава практично припинила регулярні субсидії, субвенції і дотації на основі ста­більних нормативів, а лише взяла на себе зобов’язання по фінансуванню екстрених випадків екологічних порушень у вигляді відшкодування заподі­яного збитку. В умовах реформування фінансової системи і її адаптації до ринкових моделей розвитку особливу актуальність набуває пошук нових джерел витрат на природоохоронні цілі.

При цьому, перш ніж реалізовувати значні природоохоронні інвестиції, необхідно створити надійні рамки екологічної політики. Національна стра­тегія охорони навколишнього середовища повинна отримати підтримку на всіх рівнях уряду.

Проведена в країні перебудова економічної та політичної структури спрямована на зміну ролі держави, відновлення приватного сектора в економіці, децентралізацію політичної влади і, в зв’язку з цим, фор­мування нового розподілу задач і відповідальності між центральними і регіональними органами влади щодо механізму екологічного інвестуван­ня. Це призведе до створення нової системи фінансування екологічних програм.

У ході реалізації ринкових перетворень екологічні інвестиції усе більше повинні ґрунтуватися на приватних джерелах та принципі «забруднювач платить». Застосування цього принципу покликано сприяти розвитку схем відшкодування повної вартості екологічних послуг і розвитку ме­ханізмів ринкового фінансування у традиційному державному секторі інфраструктури.

Упродовж ринкових перетворень необхідно заохочувати більш актив­ну участь приватного сектора в екологічних інвестиціях, а також надавати підтримку зусиллям по розробці малозатратних рішень та творчого під­ходу до заходів щодо фінансування, таких як партнерство міждержавним і приватним секторами, випуск місцевих облігацій і використання гарантій місцевих органів влади. При цьому субсидії і зовнішні джерела фінансування знадобляться лише для того, щоб служити каталізатором поліпшення стану питань у природоохоронній діяльності комунального сектора держави.

Крім того, необхідно поширити використання іноземних джерел фі­нансування екологічних програм у формі грантів, дотацій, пільгових позик від двосторонніх донорів, або ж позик по ринковій ставці від міжнародних фінансових установ чи міжнародних комерційних банків.

Однак, зовнішнє фінансування не може компенсувати недоліки еко­логічної фінансової системи, заснованої на внутрішніх ресурсах. Гранти і позики міжнародних організацій, а також фінансова допомога, надана на двосторонній основі, можуть служити каталізаторами для формування національної системи екологічного фінансування і для залучення додат­кових коштів з комерційних джерел.

Таким чином, зовнішнє фінансування і донорська допомога мо­жуть відігравати роль каталізатора і доповнювати внутрішні джерела фінансування. Допомога донорів надається головним чином у вигляді безоплатних позик (грантів) і звичайно йде на надання технічної допо­моги. Міжнародні фінансові установи виділяють кошти з міжнародних ринків у самих країнах-одержувачах позики. Наприклад, комітет із підготовки проектів (КПП) є міжнародною фінансовою донорською структурою, у рамках якої здійснюється співпраця з метою залучен­ня екологічних інвестицій. Існує також Глобальний екологічний фонд (ГЕФ), що надає гранти і пільгові позики для покриття погоджених додаткових витрат на здійснення заходів, спрямованих на досягнення глобальних екологічних цілей.

Важливу роль у розвитку муніципальної природоохоронної інфра­структури в країнах Центральної та Східної Європи відіграють субсидії, часто покриваючи понад три чверті капітальних витрат.