Iз рядів «товариші».

В того баба вірить в Бога,

Цей – бандитський старшина:

Досі жовта призьба в нього

I підсинена стіна.

………………………………

Цей сякався не рукою

I краватку все носив;

Тих Рябко перед війною

З поліційним псом дружив, –

(«Ну, та й чистять, ну, й чухрають…»)

непотрібно активне паплюження вже мертвих Скрипника⁶⁰ і Затонського⁶¹ («Вже ціла зграя збіглась їх…») –

Вже ціла зграя збіглась їх

Над чорним і роздутим тілом

Затонських, Скрипників отих,

Кому здохлятини кортіло

.

Бенкет шакалів і гієн…

Хіба не поле пописатись?

Яка нагода ніч і день

Лизати, плямкати, качатись!

Бува, й мій пес туди тіка,

Та я сліпим уже не буду:

Наб'ю по морді жебрака

I зажену в собачу буду! –

усе це стало об'єктом дошкульної сатири Олега.

З ряду творів цього періоду (до початку 1929 р.) хотілося б виділити один – «Поворот»,– який написаний на українську історичну тематику. Князь повертається з походу. «Золототканна Русь» радісно зустріне переможців, але, хоч і «відкладуться шоломи ясні», –

День і ніч замріяним метеликом

Тужно ждатиму тривожної весни.

Тобто, ще не діставшись додому, князь мріє вже про нові походи, які переважно розпочиналися весною. Дух неспокою, експансії, пориву…

Поступово переважання легкої, «альбомної» лірики зникає, натомість починає народжуватися щось інше, з іншим забарвленням, ідеями, оформленням. Олег стає Ольжичем, і через те – непорозуміння з батьком, ліричним Олександром Олесем. Надійшов другий період творчості – період трагічного оптимізму і романтичного героїзму.

III. Другий перiод творчостi: поезiя

(1929–1941 рр.)

– Вперед, Україно! В Тебе тяжкії стопи!

Пожари хат димляться з-під них:

Ні Росії, ні Європі

Не зрозуміти синів Твоїх.

Юрій ЛИПА

Важко собі уявити, як швидко і якісно починає змінюватись світогляд Олега Кандиби з кінця 20-х початку 30-х років. Мрійливість, зажура, безтурботна жартівливість, м'яке кохання…– усе це враз зникає з поезії вже саме Ольжича (новий поетичний псевдонім), і перед нами постає велична постать з гострим, мов лезо бритви, поглядом, який здатен висікати іскри з душі читача. Блискучим мечем стала недавня забавка – колишня поезія. Поетичний талант з нерозвинутого (не наповненого чітким ідейним змістом), немічного, сірого пташеняти стрепенувся одного разу і орлиним клекотом тріумфу і сили прорік: «Час мій! Я прийшов!». Олег Кандиба став Олегом Ольжичем.

Чимало факторів посприяли такому бурхливому розвиткові особистості. Наведемо принаймні три з них: влітку 1929 року Олег закінчує Карловий університет і, як доросла людина, усвідомлює, що відтепер він є законним господарем своєї долі; десь у другій половині того ж року науковець вступає в лави ОУН і, як націоналіст, усвідомлює, що саме він відтепер відповідальний за долю нації; з 1929–30-го років Ольжич друкується у «Віснику» Дмитра Донцова, потрапляє під сильніший вплив цього видатного мислитетя і, як письменник, усвідомлює, що і він обов'язково мусить виграти «бій⁶² за українську літературу».

Щоб краще збагнути саму природу творчості Ольжича і зрозуміти, чому його твори є і залишаються потрібними нації, нам треба буде знати не лише історичний контекст доби, а ще й ідейну проблематику того часу. Які ж ідеї, корисні для поневоленої нації, проповідувалися і яке місце в їх утвердженні займала література, зокрема поезія.