I тортури стріва, і стріва кару

Гордовита зухвалість, тверда мужність.

(«Страшно в горах…»)

Так, це вже згадувані «міцні і глибокі резерви» нації з «болюче напруженими нервами», яким

…солодко в передчуванні бою,

Не знаючи вагання і квилінь,

Покірну землю чути під ногою

I пити зором синю далечінь.

(«Воно зросло з шукання і розпуки…»)

Це в них – «…серце, серце – прапором тріпоче»; молоді, проте здатні на жертву своїм щастям:

Хіба ж не всі прекрасні ми взяли

Дари дитинства і дари кохання?

(«I дні, і ночі…»)

А новим, справжнім щастям, «ласкою» для них є:

…путь коротку і квапливу

Скінчити незміримістю пориву!..

(«I дні, і ночі…»)

Як бачимо, це – «плекання зовсім нового духу» (Д. Донцов): відважного, сильного, мужнього.

Вірш «Робітня»¹⁵⁶ – один з найкращих у цій групі – вірш-виклик. I кому б ви думали? Та самому автору. Вірніше, його археологічно-науковій суті.

«Музика глибинної задуми», яка зродилася на «столі просторому» із «розкритої книги», із «ясності дум» – це подарунок науки, музи її натхнення. Та саме з цієї «задуми» зринає питання у мозку молодому, але вже поважному важливістю своєї роботи для науки:

Чим заступити ці легкі рядки,

Прозору радість творчого спокою,

Річевість і упевненість руки?

(«Робітня»)

Усвідомлення малозначимості робленого зараз пригнічує «маєстат чола». Перспектива зробити щось корисне саме для української нації розгортається в таких рядках:

Та вийдеш ти з затишного покою,

I десь на розі, там, де ми берем

До рук газету, в поспісі зімняту,

Тебе розітне лезами сурем

Невблаган на екстаза атентату.

(«Робітня»)

Отак. Вчений теж може бути повноцінним солдатом революції. Геройський вчинок – убивство підлого ворога-окупанта – «невблагана екстаза атентату».

Коли вже хтось десь випадково читав твори О. Ольжича, то він не міг не помітити маленького тристрофового вірша, написаного п'ятистопним ямбом. Саме його дуже часто цитують. Саме він акумулює у собі цілу епоху: міжвоєнний період. Дозволимо собі навести його тут повністю:

Дванадцять літ крівавилась земля

I сціпеніла, ствердла на каміння.

I застелило спалені поля

Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла,

Тулили марно немовлята лиця.

Проте їм чорне лоно віддала

Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри,

Кудлаті хмари, каламутні ріки.

Але ростуть у присмерку нори

Брати суворі і великі.

Ці «суворі і великі» брати нагадують новітніх Ромула і Рема, легендарних засновників Риму, яких вигодувала своїм молоком дика вовчиця. Наших же «братів» вигодовує персоніфікована істота – «доба жорстока, як вовчиця». Від крові українців, пролитої у боротьбі з окупантами під час Визвольних Змагань і пізніше (за «дванадцять літ»), земля – «сціпеніла, ствердла на каміння». На цій крові, на спалених чужинцями полях зросло «непокориме покоління» націоналістів, засновників майбутньої справді національної, справді незалежної, справді народоправної Української Держави, готове на все заради святої цілі.

Третя група. П'ять поезій складають її: «Пройшли пурпурні фінікійські дні…», «Нащо слова? Ми діло несемо», «I жили у розкошах…», «Страшний суд», «Візія».

Усі ці твори пройняті вірою в останній день, тобто день, коли розпочнеться широкомасштабна національна революція, визволення рідного краю. Окупантам прийдеться несолодко. Про такий же час знаходимо згадки і у Ф. Ніцше: «Та для всіх них настане день, переміна, меч судії, великий полудень,– тоді відкриється чимало!»¹⁵⁷. З вірою у такий день і жили, живуть і житимуть націоналісти. Коли нація перейде через очищаючий вогонь революційної боротьби, її загартованість стане непробивною бронею для чужинських ворожих задумів.

Замикаються цикли. Проходить, кане у небуття минуле:

Згризає час суворо-мовчазні

Граніти легендарної епохи.

(«Пройшли пурпурні фінікійські дні…»)

Але ще та епоха була вагітна «плодами, які аж правнукам уздріти». Нове покоління борців, тих, що «несуть діло», знаючи про суворий час випробувань, не сумують, –

Бо ж нам дано знайти життя само

В красі неповторимій і суворій.

(«Нащо слова? Ми діло несемо»)

Їм важливе «благословеніє не форми, суті. Одвага. Непохитність. Чистота». Серпанок смутку – омана. Це трагічно-оптимістична суть пробиває, наче холодна джерельна вода з мряки намулу в таких строфах:

Колись нащадкам стане час наш – «час

Понурих воєн, варварських звичаїв»…

(Це час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами одвічними вінчає!..)

На згарищах, що їх покриє порох,

Не залишиться статуй кам'яних:

Лише – легенд безсмертних кілька… Й їх

Втілятимуть у безконечних творах.

(«Нащо слова? Ми діло несемо»)

Красиві рядки. Вони справедливі, у принципі, для будь-якої епохи, де панував вітер романтичного героїзму, але нам чомусь здається, що саме від імені покоління трагічних оптимістів 20–30-х промовляє до нас, нащадків, автор.

Пишучи про минуле, поет застерігає перед майбутнім своїх сучасників: