I встане вже тоді вона – яка прекрасна,

В зеленій мантії, в квітчастому вінку.

Однак ще не визначено, чи сприймати це як алегорію про долю України, чи просто як опис зими. Зате чотири патріотичні поезії («Не зірвеш сонця, кат, з небес…», «За шмат гнилої ковбаси», «На роковини Тараса Григоровича Шевченка», «Зима панує над селом…») засвідчують, крім усього іншого, ідейний сенс позиції, сміливість і нескутість думки хлопця. I вже за от таку мініатюру і він, і його мати дуже скоро могли б взнати, чи справді гострими є більшовицькі кулі:

Не зірвеш сонця, кат, з небес,

Не зірвеш України стяга!

На нашім боці сам Зевес,

На нашім боці перевага.

Написано цей вірш у 1920-му, коли УНР на території України перестала існувати.

Свідченням того, що майбутній Ольжич знав і любив Шевченка, а також того, що на поезії цього генія виростав справжній український патріот, може бути оцей вірш чотирнадцятилітнього підлітка:

За шмат гнилої ковбаси

Ти батька й матір продаси

I говориш Христу: «Єси,

О, поможи братів продати,

Продать сестер…»

А все для того,

«Щоб випнутись на гору й мати,

Що мають господа й магнати!»

Сумна, болюча і вічно актуальна проблема холуя для підневільного народу…

Усвідомлюючи велич і значення духовного батька української нації, Олег так звертається до нього:

Твоє імення не забуть,

В душі народа будеш ти

Вовіки жить. I разом з ним

Тернистими шляхами йти.

Чи не передчував поет, що й він сам піде через якийсь час «тернистими шляхами» разом зі своєю нацією? Терновий вінок мученика, в'язня Заксенгаузена, переконливо доводить, що недаремно-таки Олег вивчав Т. Шевченка, цього першого творця ідеології українського націоналізму.

А ось який яскравий приклад оптимізму в, здавалося б, нестерпних умовах (з вірша «Зима панує над селом…»). Над рідним краєм запанувала зима. Усе вкрите снігом. Навіть символ вічної української нескореності – Дніпро – «закутий морозами». «Завмерло все…» Хоч якусь радість приносить лише день, коли «білий сніг на стріхах тане». А тепер висновки:

Отак мій край лежить вві сні –

Мій край, покинутий синами,

Край, де панують вороги,

Катують, глумляться над нами.

В тяжкім ярмі мовчить народ,

I тільки вибухи повстання

Посвідчують, що він не спить,

I пророкують час світання.

Так і про таке міг писати «мазепинець», «петлюрівець», майбутній націоналіст, але не холуй чи боягуз. Вони ж, ці рядки, ще раз посвідчують характер тодішньої збройної боротьби, яку в наш час дехто за інерцією, дехто з кон'юнктурних міркувань, дехто з переляку (який залишився від комуністичних часів) називає ще «громадянською війною»! Гай-гай! «Облудники, фарисеї, правду побороли…» (Т. Шевченко). Та нічого. Про нашу правду знає Бог, знав Ольжич, знаємо її ми – тому переможемо, дороги назад нема!

Допитливий, мовчазний, бунтівливий хлопець у той час захоплюється не тільки поезією, він нам відомий ще й як автор прозових мініатюр – оповідань.

Проза

На відміну від поезії, у прозі не так помітне авторське «я», воно наче сховане за описуваними подіями, епічна розповідь захоплює вже сама по собі і не вимагає прямого авторського ставлення до описуваного. Та тим не менше, проза Олега – це ще одна грань художнього таланту майбутнього Ольжича, а тому недбальством було б не зупинитись на ній (звичайно, побіжно).

Перш ніж перейти до оповідань, варто сказати кілька слів про п'єски поета. Нам відомо принаймні дві. Перша була скомпонована ним в 5 років, назва її (як і сама вона) не збереглася, але відомо, що тема була взята з козацьких часів, що мала вона три дії і що Олег сам її ілюстрував⁵⁷. Друга дійшла до наших днів. Називається вона «Куряче подвір'я», має також три дії і вміщається на трьох сторінках (написана в 1916 р.). Дійові особи – кури, півні та курчатка – обмежені в часі і просторі, діють, вирішуючи свої побутові «курячі» проблеми.

А тепер про «епос». Три оповідання мають часове означення: 1921–1922 рр. Решта написані, очевидно, також ще в «український» період (за винятком хіба що «Рудька»), про що свідчить хоча б їх манера написання, тобто «форма» твору та й «зміст» не мають нічого в собі від пізнішого трагічно-оптимістичного; це просто витвори зболеної душі самотнього підлітка, в якого до природної кризи його віку додалося ще й гірке почуття відчуженості «на нашій не своїй землі» (Т. Шевченко).

Оповідання різні за розмірами і за тематикою. «Дивна подорож» – це, за свідченням самого Олега, «справді сон»⁵⁸. Правда, досить непогано художньо оформлений, багатий на тропи і детальні описи невідомої планети. Фантастичність твору наближує його до витворів відомих письменників-фантастів, таких як Герберт Уелс чи Жуль Верн. «Весняний гість» (створене під впливом зустрічі першої весняної пташини) і «Ріка весь час текла…» (пейзажна замальовка) написані з натури, засвідчують, що Олег був досить спостережливим і уважним під час своїх відвідин лісу, поля чи водоймищ. «Хитрий математик» – обробка відомої легенди про розумного математика і неосвіченого короля, який не знав законів геометричної прогресії, а «Казка про Кривду та Правду» – свій переказ української народної казки, де діють сталі персонажі: бідний (але чесний) молодший брат і багатий (але заздрісний і захланний) старший. Вкінці, розуміється, Правда таки перемагає Кривду. Ех, нам би такі легкі казкові розв'язання проблем у наших «казкових» умовах…

Детальніше хотілося б зупинитись на таких двох оповіданнях. Перше з них, «Скеля», цікаве тим, що воно дуже близьке власне до Ольжича, пізнішого поета-романтика. Винятковий, колоритний образ скелі виразно позначений романтизмом: «Над безкраїм синім морем висилася гранітна скеля. Верх її вкривав лише мох, а нижче росли сухі жорсткі трави та дрібні гірські квітки. Тисячі років стояла вона над кипучою безоднею і гордо дивилася у неї». Під руйнівним тиском води, льоду, вітру вона, врешті-решт, була зруйнована і частково поглинута морем, але на її залишках виріс бір, в якому зажили пташки – символ вічної діалектики життя, одвічного переходу мертвого в живе, а живого у мертве. «Скеля» мимоволі наштовхує на філософські роздуми.

Друге оповідання – «Під водою і коло неї» – дає уявлення і ще раз стверджує те, що ще в ранньому віці Олег мав неабиякий дар до уважного спостереження. У даному випадку над замкнутою водоймою – ставком. Рибалячи, напевно, десь поблизу, він усе помічає, і оповідання – плід багатоденних спостережень. Весь цикл життя ставу, його живих мешканців – від весни до зими – читається легко і невимушено. Манера оповіді легка для сприймання, не ускладнена термінами, а тому з задоволенням могла б читатися дітям чи дітьми. Три сторінки книжки – чотири пори року – півжиття маленької рибки…

Особливо хотілося б звернути увагу на найбільше і, єдине з усіх, прижиттєво опубліковане оповідання Олега Кандиби. Маємо на увазі «Рудька (життєпис одного півня)», яке вийшло у Празі в 1928 році. Багато що свідчить про те, що воно було написане вже в пізніший «чехословацький» період (манера написання, побудова речень, великий розмір: 14 сторінок та ін.).

Олег любив ще з ранніх років спостерігати за тваринами, зокрема домашніми, тож не дивно, що головним героєм твору став… півень, малий, рудий (звідси назва Рудько) і затятий. Життя його (принаймні той період, який зображено в оповіданні), від народження і аж до продажу якійсь бабусі, сповнене і переповнене боротьбою. Він б'ється за все: за свою честь, за курей, за панування на подвір'ї. I незважаючи на невеликі габарити, постійно виходить переможцем, хоча суперники і набагато сильніші, а не раз і досвідченіші за нього. I все це можна б сприйняти як жартівливу оповістку, якби не два моменти. По-перше: це постійне акцентування автором на особливій войовничості, впертості, бойовому дусі Рудька; це справжній герой, якому тісно в оболонці півнячого тіла, який рветься в бій, «б'ється, бо б'ється» і робить речі, які далеко не під силу «простим смертним», тобто простим півням. Сила і витривалість його гіперболізовані: він чи не єдиний виживає після страшної пошесті, в юності перемагає старого досвідченого півня, згодом індика, індичку, гусака… Перелік Рудькових перемог зайняв би в нас чимало часу, саме через них він чудом не потрапляє в борщ.

Та тим не менше, чому саме таким є герой оповідання? Чому він не терпить мирних обставин, духу покори і злагоди (видимої), які панують на подвір'ї? Чому не кориться господарям? А відповіді, як нам здається, тісно пов'язані з іншим моментом: твір адресовано дітям! Це, щоправда, аж ніяк не значить, що приклад півня, за задумом автора, мав би використовуватись читачами прямолінійно: не слухатись і бунтувати проти батьків (також своєрідних «господарів» дитячої долі). Ні. Просто Олег хотів розворушити, може навіть обнадіяти і тих дітей, і їх батьків-емігрантів – вигнанців з рідної землі. Приклад войовничого півня, такого собі романтичного бунтівника, промовляв і десь підсвідомо вказував на те, що от навіть така нібито мала і беззахисна тварина, як півень, ламаючи усталені звичаї і діючи, здавалося б безглуздо, проти оточення, залишається в кінці-кінців переможцем, як це не дивно. Саме на такому оптимістичному, бойовому, мужньому героєві, як Рудько, мали виховуватись українські діти – майбутні борці за Українську Державу.

Переконаний, що дехто невдоволено скривиться, перечитавши попередній абзац: мовляв, «навіщо здіймати бурю в склянці води, і шукати героїзму там, де його нема?» Але нам все ж таки не видається ця думка хибною, бо пам'ятаймо, що «Рудька» написав Ольжич (через рік – член ОУН), який, крім пізнавально-розважальної, «навантажив» це оповідання ще й певною дидактичною функцією, певним «підтекстом». Яким? Версію свого пояснення ми вже дали.

На закінчення відмітимо, що до написання прози (наскільки нам відомо) Олег більше не звертався. «Рудька» можна вважати останнім і найбільш вдалим з усіх його оповідань.