VI. Вiтай, україно!

Ми свідомі того, ця наша визвольна боротьба входить в свій найважчий період. На великому священному шляху визвольної боротьби поневоленого народу бувають дні тріумфу і занепаду і не нам узалежнювати наші дії від майбутньої розв'язки. Ми, як діюче народне покоління, сповняємо свій почесний обов'язок, незалежно від того чи нам дадуть за це терновий чи лавровий вінок. Ми віримо в силу і воскресіння України і знаємо, що своїми діями наближаємо день національного і соціяльного визволення. Коли б ми і впали, то на нашій крові і ділах зродяться чергові борці, що почате діло попровадять далі, так як і ми продовжуємо труд і працю наших батьків. А в тім, ми знаємо і віримо, що день нашої перемоги вже недалекий…

Україна, травень 1945 р.

З «Декларації Проводу ОУН-Б»

Після довгої відсутності на рідній землі, заради якої Ольжич і спалахнув яскравим метеоритом на синьому небі Iсторії, він нарешті повертається до нас. Як ми його зустрінемо, як «привітаємо» творчу спадщину – це залежить виключно від нас самих. Він зробив свою справу: до остатку був вірним Iдеї, гартованим лезом меча вирізьбив на скалі поезії те, що стало «новою красою», смертю своєю забезпечив тривання нації в часі, отже, і наше з вами буття також.

Українська земля, сплюндрована фізично і понівечена комунізмом духовно, по-різному зустріла і ще зустрічатиме поета. Хтось, жахаючись «фашистських», радикальних ідей, проклинатиме, інші (віримо, таких буде більшість) з подивом і охотою ввійдуть у художньо-історіософський світ письменника, щоразу відкриваючи для себе все нові й незвідані горизонти.

Одразу ж хочемо застерегти від похапливого «іконотворства», яке в принципі є не чим іншим як схемою, схоплення невеликої частини суті поета. Таке явище виправдане і позитивне лише на певному етапі ознайомлення читача з Ольжичем, але більш поглиблений аналіз і дає значно більше. За символічним образом поета-науковця-революціонера стоїть українець, у душі якого проходила невпинна боротьба між «великою» і «малою» людиною, який переживав, страждав, сумнівався, іноді помилявся, але основним у його житті все ж таки стала активна боротьба на благо України, усе було підпорядковане їй.

То ж пам'ятаймо, що у великих людях треба бачити «не спримітизовану на власний копил «ікону», лише – живу людину»³³³ (Є. Маланюк).

Революційна діяльність О. Кандиби була спрямована на побудову Української Самостійної Соборної Держави української нації, і, на жаль, те сучасне постколоніальне державне утворення, у якому ми живемо, поки що мало чим нагадує той ідеал, за який Ольжич прийняв мученицьку смерть у Закснгаузені. Кому ж, як не нам, доведеться утвердити його ідеал в життя? Зайди чужинці «допоможуть» нам хіба що опинитись якнайшвидше в новій імперії. Тому вся відповідальність повинна спочити на наших плечах; опираючись передусім на власні сили, ми зможемо досягнути якогось позитивного результату в політичному, економічному, навіть в екологічному житті нації.

Ця робота нелегка. Потребує нового сильного покоління. Виховати у собі силу волі, виплекати міцний дух допоможуть, зокрема, і письменники-націоналісти 20–30-х рр. Ольжич одним з перших прийшов до нас. Слідом за ним простують й інші «трагічні оптимісти»: Євген Маланюк, Юрій Липа, Юрій Клен, Олена Теліга та ін. Вивчаючи їхній творчий наробок, сприймаючи те, що надихало їхні душі, розуміючи велич їхніх ідей, ми краще розберемося і в минулому, і в сучасності, і в майбутньому. Так, саме в них українцеві варто пошукати дороговказів, які випровадять, щоправда, на нелегку і небезпечну, але славну і блискучу дорогу. Цим шляхом пройшли вже мільйони, десятки мільйонів ще пройдуть нею, то чому ж хтось, а не ми?

Подібні дороги мають усі розвинені і сильні народи. Це дороги націоналізму, якими протягом певного часу уже простує більша частина людства; поверхневі назви в них різні, але глибинна суть одна: шлях, який веде до розвитку й утвердження нації в цілому і кожного члена цієї нації зокрема. Кожного! Бо навіть, якщо ти за походженням не українець, то це не пошкодить тобі стати повноправним членом української нації (прикладом можуть бути: А. Кримський, С. Русова, В. Вишиваний, М. Вовчок, Ю. Клен та ін.), рівним серед рівних громадян України. Водночас і українець може стати ворогом нації, якщо він сповідує ворожі чужинські ідеали, якщо послідовно ворожий до України, якщо дозволяє собі паплюжити національно-визвольну боротьбу українців.

Кожен щирий, жертовний патріот України залишає після себе більші чи менші діяння, заповіти, приклади, ідеали, які хвилюють кров нащадкам, які височать над буденщиною побутового життя, своєю гранітною міццю і несподіваною висотою дивують навіть чужинців.

Один загальний величний заповіт: служити своїй нації – розчленовується у доробку О. Кандиби на кілька менших, але не менш важливих орієнтирів.

Заповітом життя Ольжича можна вважати його життєвий приклад, активну революційну боротьбу підпільника, розбудова Культурної Референтури теж входить сюди. Показовим є явище такої плідної громадсько-політичної боротьби для молодої за віком людини в наш час.

Iдеалами поезії стали: виховання в людині кращих рис (передусім чоловічих) – відваги, мужності, сили, християнських цінностей і т. д., а також сповідування переваги дидактичної функції мистецтва над естетичною (і цілковите заперечення позиції «мистецтва для мистецтва», яка є основною для декадентів).

Важливе значення Ольжича-публіциста полягає в розробці якісної характеристики духу українського націоналізму, в історіософізмі та твердому національному (націоналістичному) підході до будь-якої проблеми, явища, факту як у літературі, так і в політиці, педагогіці, історії і т. п.

У політиці Ольжич є прикладом жертовної діяльності в ім'я державного утвердження української нації – через створення Української Самостійної Соборної Держави.

У моралі й етиці Ольжич продемонстрував невід'ємну рису націоналіста: оцінювати людину, будувати свої стосунки з людьми на основі найвищих критеріїв і вартостей націоналізму: Бог, Україна, Свобода; єдність ідеї і чину; жертовна участь у національно-визвольній боротьбі.

Науковий орієнтир нам невідомий. Віримо, що він теж спирається на націоналістичну свідомість письменника, але це широка тема для спеціальних досліджень.

Взагалі, можна і навіть потрібно дискутувати з приводу окремих моментів заповіту Ольжича при цьому не відкидаючи основного фактору – впливу націоналізму на його життя і творчість. Такі дискусії, окремі розробки того чи іншого питання, дослідження всієї спадщини поета допоможуть розкрити нові сторони його неординарної особистості, допоможуть вималювати чіткіше його власний портрет: поета, науковця, революціонера – і портрет його героїчної доби.

Ольжич і його побратими, поети та революціонери, вірили, що –

…всі мури земного впадуть,

Як серце обернеш у сурму.

Найвищі-бо вежі духовости ждуть

Твойого шаленого штурму.

(«Незнаному Воякові», XXIV)

Запитаємо ж у свого серця: а чи не чекають і нас ті «вежі», шлях до яких показав нам Ольжич і своєю науковою роботою, і боротьбою націоналіста, і полум'яною творчою спадщиною? Чи не пора і нам зараз «захотіти і бути», розбудити свою «невідгадану силу» і протиставити себе тим, що намагаються тишком-нишком вивести Україну на задвірки історії, а себе натомість підняти до рівня пророків, новітніх месій? Нічого в них не вийде, хоча б тому, що в 30-х роках жив і творив О. Ольжич, залишивши по собі ідеал, який «ми можемо осягнути зусиллям власної волі», залишив ідеал, який є спільним для всіх борців-творців від Тараса Шевченка і Лесі Українки включно, «сонцем правди» української нації.

Тож пам'ятаймо і слова, і долю великого поета, ще одним елементом заповіту якого нам, його прямим нащадкам, нехай будуть оці слова, написані в 1940-му році: «Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться ніяких уже фізичних ударів. З почуттям вищого благословення на чолі, назавжди рішена на своєму шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом стріває негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а Вона буде»³³⁴!

Взагалі ж про таких людей як Олег Ольжич добре сказав поет (Фірдоусі):

Все в світі забудеться, піде з життя.

Лиш двох не торкнуться ні смерть, ні гниття:

Лиш справа героя й слова мудреця

Живуть сотні років, не знають кінця.

Літо 1994 р.