Досліджуючи літературу

Україна:

– Хто ж знав, що ви такі сміливі діти?

Українці:

– Хто ж знав Тебе, найпрекрасніша з країн?

Юрій ЛИПА

Чимало визначних діячів націоналістичного руху займалися літературою. Одні, як Дмитро Донцов, детально досліджували її (займалися літературною критикою), а інші, як Юрій Липа чи Євген Маланюк, ставали літературними критиками, не перестаючи бути й митцями. До тих інших належав і Ольжич, яким за період 1931–1936 роки написано чимало літературознавчих праць.

Україна у мисленні націоналістів завжди постає цілісною країною, незважаючи на тимчасові розчленування її, тому в Ольжича велику цікавість викликають письменники не лише з еміграції, Галичини, Буковини чи Закарпаття, а й з Великої України, наддніпрянці.

Саме їм у нашого письменника присвячено дві праці, в яких фігурують лише поети: Василь Мисик (1907–1983) і Дмитро Фальківський (1898–1934). Обидві статті написані у 1936 році. Тема українських радянських письменників у нашому літературознавстві вже відтоді займала належне місце: важко було спостерігати, як ворожоукраїнська московсько-більшовицька система поступово, але невблаганно тиснула на митця, та й взагалі на українця. «Від літ кожна літературна сильветка з СУЗ (Східні Українські землі.– П. I.) виглядає як некролог. У гіршому випадку – моральний (Тичина, Рильський), у кращому – Антоненко-Давидович, Куліш, Мисик – некролог творчости. Ціла-бо московська культурна політика на Україні спрямована на те, щоб нищити українських духових будівників – морально, творчо чи фізично!»²²⁷. Давши оглядовий аналіз творчості В. Мисика, Ольжич підсумовує: «Iллічів трактор посунув далеко. В степах «схиляються жита», та не для їх голодних мешканців, а московської пащеки. Це він, трактор «суцільної колективізації», «ліквідації куркуля як кляси» і України як нації перекотився через свіжого й запашного, як степові трави, Василя Мисика»²²⁸. Щоправда, після війни Мисик «віджив» і далі з запалом творив на благо «радянської вітчизни», оспівуючи переможне будування «розвинутого соціалізму».

Трохи інакше склалось із Дмитром Фальківським, колишнім чекістом. «Більшовик з «революційними заслугами», плоть від плоті військового комунізму, людина, що своє минуле і свою надломану душу зробила майном української літератури, він раптом став перед цівкою нагана, що з нього колись розстрілював інших»²²⁹. Ось кілька цитат з творів цього поета, які наводить Ольжич:

Дарма, що ночами з «нагана»

Встромляв я у скроні набої…

……………………

Дарма, що в ті ночі осінні

Я був за провісника смерти.

Дарма, що під гуркіт мотору –

Наган мій ціляв невблаганно.

…I жаско дивилися зорі

На кров… та пісок… аж до рання.

…………………

Тільки знов у Чека

Послужить заманеться мені,

Не тому, що там добре служить

(Я люблю заколисаний степ),

А тому, що радий від душі

Розстрілять ненажерливий неп.

Отака людина. Теж романтик. Хоча Ольжич відзначає згодом переродження Фальківського, який «у вік Микитенків і Тичин умів сказати «ні»!»²³⁰:

…серцем я ніжний і чистий,

Дарма, що колись був чекістом…

А «цього простити Фальківському марксівський геній ненависти не міг», тому радянський поет загинув від «такого знаного йому «нагана»²³¹.

Крім окремих письменників, Ольжич вміло аналізує і пробує вказати на вирішення ще й окремих проблем у літературі. Так, зокрема, відомі голодомори на Україні в 1921–1922 рр. і в 1932–1933 рр., спрямовані на винищення українського селянства, відбилися і в літературі. Ольжич зупиняється на творах таких письменників, як В. Підмогильний («Собака», «Проблема хліба», «Син»), О. Слісаренко («Тварина»), М. Куліш («Дев'яносто сім»), Iван Ле, О. Досвітній, Бушля; О. Стефанович («Гей там недобрими хмарами горне!..»), Гомзина («Жаль тихострунний»), Я. Косарич («На сполох, дзвонарю, на сполох!»), Чернявський («Хліб наш насущний»), К. Поліщук, О. Олесь, Є. Маланюк, У. Самчук.

Більша частина статті присвячена розгляду теми голоду у творах наддніпрянців (Слісаренко, Куліш, Підмогильний). Відзначається, що хоча вони й розуміли справжню причину голоду, але «критикувати владу може письменник дозволити тільки клясовому ворогові, куркулеві чи підкуркульникові, взагалі негативним типам»²³². Ці твори Ольжич характеризує як «особливо цінні, хоч, правда, тільки під оглядом пасивно-описовим»²³³. Письменника-націоналіста болить ота фальш, ота немічність митця, коли «просту формулу: «Якби не забирали хліба оті комуністи, то хватило б на весь год» – знаходить в Куліша найтемніший та невідповідальний елемент – задурена сільська баба»²³⁴.

А ось окреслення і водночас спроба розв'язання проблеми голоду, вірніше проблеми тієї душевної втоми, яка виникає при читанні творів подібного змісту: «Треба сказати, що в голодовій темі найтяжчою є її чуттєве та ідеологічне розв'язання. Страшна дипресія, що неминуче постає в читача, мусить бути розв'язана, переміщена в свою додатню противартість.

У нашому сучасному стані, в його негативних вартостях знайти могутній двигун національної боротьби – ось завдання духового робітника українця, громадянина, публіциста, письменника. Українська література скрізь, де вона є українською, взяла на себе і виконує це суспільне завдання, те ж зробить вона і з голодом»²³⁵. Як бачимо, ні в поезії, ні в публіцистиці Ольжича не полишає твердий трагічний оптимізм.

Широке заглиблення в ідейну проблематику красного письменства і теорії літератури знаходимо у двох більших статтях за 1931 і 1935 рр. Це – «Два світовідчування» і «Войовнича неоклясика». Як літературний критик Ольжич без сумніву перебував під впливом Дмитра Донцова, звідси бажання віднаходити в ідеях художнього твору ті позитивні якості, які б розвивали сильний, героїчний, відважний характер у читача.

Післяреволюційні настрої в емігрантських колах вихідців з України та Росії були різними. На основі аналізу п'яти збірок, що вийшли в один рік (1931), Ольжич дає характеристику психіці українських та російських митців-емігрантів: А. Ладінскому, Г. Iванову, Б. Поплавскому; Є. Маланюку, Ю. Липі.

Російські збірки позначені печаттю декадентської втоми від життя. Панують настрої смерті (А. Ладінскій), «умирання», «настрої безнадії та резигнації» (Г. Iванов), «малюнки, де порушена перспектива, тіла взаємно протинаються і купчаться в недоладні маси», «безмірна одноманітність», «у фіналі майже завжди з'являється смерть» (Б. Поплавскій). Висновок Ольжича – «вірші ці дихають щирим гниттям»²³⁶.

Українська ж поезія зовсім інакша. Євген Маланюк – «досить зненавиджений, щоб перейти в історію літератури», його «скитська Елляда (символічний образ України.– П. I.) має стати степовим Римом». Оригінальна і дуже точна характеристика Юрія Липи: «Моноліт. Цілковита самостійність, могутній пафос і програм, програм з м'яса і крови»²³⁷. У росіян – споглядальне світовідчування, в українців – чинне. Ольжич не сприймає таку реакцію на сучасність, де є «тільки жаль і ані краплі протесту»²³⁸. В українських авторів навпаки – «хотіння бути», «високе напруження волі до національного самоствердження»²³⁹.

Далі Ольжич робить висновки, в які б не зашкодило вдуматись і нам наприкінці ХХ століття: «Для нас не може бути сумніву у виборі між двома світовідчуваннями: традиційної московської безхарактерности і молодого українського героїзму. Порівняння московської і української поезії є зайвим доказом хворобливости московської культури та благодатних наслідків звільнення з-під її впливу українського мистецтва. Давно вже не може бути мови про орієнтацію на Москву. Далі лише без неї!»²⁴⁰.

Такий же гострий критичний погляд кидає націоналіст і на духовність Європи, не бачачи й там схожого до українського піднесення героїчних творчих сил: «Противенство українського духовного життя і нашої поезії та життя й мистецтва європейського є безсумнівне. У нас ідеалізм і певність посідання найвищих правд, а поруч з цим матеріялізм Европи і мертве шукання за формою. Тут – войовничість, там – пацифістичні страхи і т. д. і т. д. Україна становить тепер в Европі окрему психольогічну область.

Тому треба поставити під знак запитання конечність нашої культурної орієнтації на сучасну Европу. Не сотворімо собі кумира!»²⁴¹. Україна – «на грані».

Таке виразне, глобальне мислення з'являється майже в кожної освіченої людини-українця, коли вона приймала ідеологію націоналізму і, наснажена нею, утверджувала правду національної ідеї у житті. Гарячим бажанням змінити світогляд, очистити його можна пояснити і виправдати нераз швидкі та рішучі висновки Ольжича, які, проте, цілком справедливі і легко зрозумілі в контексті тієї доби: «Хтось скаже: хіба Маланюк і Липа заступають цілу українську поезію? Так. Цілу майбутню. I тепер вони не самі: Стефанович, Оверкович, Мосендз, Кравців, навіть Бабій, навіть Чернява. Це не інтрига «волюнтаристичних» редакторів (ідеться про редактора «Літературно-Наукового Вісника» Д. Донцова.– П. I.), це крик землі»²⁴².

Свої погляди на «зміст і спрямованість сучасної української поезії» письменник розвиває далі, роблячи водночас спробу дати їй, цій поезії, характеристику. Ось, що він зазначає: «Мілітаризм – характеристична її (поезії.– П. I.) риса. Коли перед тим батальними образами часто послуговувалися як вдячною формою для висловлення зовсім мирних ідей, культурної праці тощо, а в кращому випадку вкладали в неї зміст соціяльний, то сучасна поезія прийняла сам мілітаризм і зміст її відповідає формі. Навіть ряд визначних поетів передреволюційної генерації залучили бойові фанфари до свого, вже давно готового ідейного арсеналу. Та тут іде про певну поетичну школу, пройняту мілітаризмом органічно, однородну своїм духовим наставленням.

Революція зробила іспит українській нації, а тим й її мистецтву. Вона відкрила самі основи життя, й одну правду збагнули одночасно по обидва боки барикад. «Нема неба, нема! єсть боротьба» (Хвильовий)»²⁴³. Тому слово «неоклясика» в назві статті ми б розшифрували саме як «новий зразок», а не як стилеву характеристику творців-націоналістів. На нашу думку, вони переважно близькі до неоромантизму.

Згадаємо творчість самого Ольжича і побачимо, що той вогонь революційної активності, яким він горів, перенісся дещо в іншу площину і запалав так само безкомпромісно і відверто в публіцистичних статтях, зокрема літературознавчих.

Автор і тут спирається на довгий ряд письменників, тобто на цитати з їх творів, для підтвердження своєї думки: Хвильового, Терещенка, Филиповича, Плужника, Жабо-Потаповича, Маланюка, Мосендза, Липу, Бабія, Стефановича, Ромена, Ленченка, Дажбожича, Телігу, Кравціва, Чирського, Яніва, Лівицьку-Холодну. Панування войовничості тішить Ольжича, він у цьому 1935 році мав за собою найкращі творчі літа, і такий бурхливий розвиток націоналістичного духу в поезії не міг не окрилювати його. Звідси оптимістичне закінчення статті:

«Вже-бо:

Орел золотий побіди

Пролітає над моїм краєм. –

Що ж ви плачете, сильні діти,

Над голодом, неврожаєм? (Липа)

Ви ж сильні! Чуєте? Сильні!!»²⁴⁴.

Цей клич у народні маси не залишився без відповіді, і свідченням цьому є велика чисельність націоналістичного руху спротиву, передусім у Галичині в міжвоєнний період.

Стаття «Сучасна українська поезія» (1942 р.) викликає суперечки щодо авторства Ольжича. Леонід Череватенко пише таке з цього приводу: «Деякі дослідники висловлюють сумнів щодо авторства О. Ольжича. Втім, текстуальні збіги, загальна концепція й інтонація дозволяють нам не погодитись з цим сумнівом»²⁴⁵. Нам дуже шкода, що ми не можемо поділити впевненості упорядника «Незнаного Вояка», бо видається, що хоча й справді «загальна концепція й інтонація» виразно націоналістичні, близькі до Ольжича, проте не будемо забувати й того, що Ольжич не був єдиним націоналістичним літературним критиком на всю Західну Україну та еміграцію.

Стаття подана без підпису – звідси і суперечки. За Ольжича ж, як автора цієї статті, ми б дали всього 25 відсотків з двох причин: по-перше, відмінний стиль і по-друге, збиває з пантелику така «самохарактеристика» (тобто оцінка самого Ольжича як поета у цій статті): «До наймолодшого покоління, що зросло вже на еміграції, належить О. Ольжич. У збірці «Рінь» (1934) (?– П. I.) голосить поет – закоханий у мужню чистоту «залізного віку» – суворим, стислим віршем прихід нового віку героїв. В другій збірці («Вежі», 1940) – одному з найсміливіших проявів сучасної української лірики – поет нехтує літературною «манєрою» взагалі. Збірка ця вже не є передчуттям нового, героїчного віку, а прямим висловом його: свого роду прямим чином української революційної дійсности інспірує поета тут вже не древній Рим («Рінь») (??– П. I.), а конкретна українська земля в конкретному часі (Карпатська Україна (???– П. I.), Городок Ягайлонський). Націоналістична українська сучасність тут чи не вперше з такою надособистою силою тужить в слові прорости свій простір і час і вилитись у патос нового поетичного символу!»²⁴⁶.

Якщо це писав сам поет, то він би мав принаймні краще розбиратися у власних творах. По-перше, «Рінь» вийшла не в 1934, а в 1935 році (вважатимемо це друкарською помилкою). Далі, «римська» тема є важливою, але аж ніяк не визначальною у «Ріні», так щоб можна було ототожнювати Рим і «Рінь». I нарешті твори зі збірки «Вежі» написані задовго до драматичних подій у Карпатській Україні; а те, що «Вежі» вийшли після 1939 року, не значить, що й поема «Незнаному Воякові» написана тоді ж (як відомо її було створено в 1935 році). Щось не дуже стикається «конкретна українська земля» із «конкретним часом».

З цих причин ми не будемо більше зосереджувати свою увагу на цій статті, хоча треба відзначити велику грунтовність і, переважно, правильність думок невідомого автора.

В цілому ж відзначимо націоналістичний підхід Ольжича до проблем літератури, до самих письменників і до їхніх творів. Ця ж ідейна цілеспрямованість, обгрунтована філософією трагічного оптимізму, дозволила згодом письменнику з легкістю прорубуватись крізь тверду породу української минувшини, сучасності й майбутності, коли він досліджуватиме українську культуру.