I хмари, і зорі несе.

В хатках порушаються люди,

Ткачі, кушнірі, ковалі,

Шукаючи щастя чи злуди,

I чується запах землі.

Ні хмарам, ні зорям не вузько,

Сповняючи вічний закон.

I вишні набряклі галузки

Вночі стукотять до вікон.

(26.I.41)

Прочитавши уважно цей вірш, починаєш потроху розуміти те значення, яке «заховав» поет у заголовку, у першому вірші, у першій частині збірки. Справді, тут немає сонячного оптимізиму, але немає й чорного песимізму; тут немає явного геройського пориву, але немає й рабського животіння; тут немає місця для болючо-яскравої смерті революціонера, але немає також місця і для життя підлого зрадника. А що ж тут є, в цьому «спокійному Підзамчі»? I взагалі, яке його символічне значення?

1941 рік. Вже п'ять місяців триває друга світова війна. Не сьогодні-взавтра воєнна завірюха закине частину націоналістів на Велику Україну. Болюча невідомість зависла дамокловим мечем над головами революціонерів. День «кінця» прийшов. А що ж потім? Поразка? Чи перемога? Ольжич, як кожен оунівець, вірить в перемогу. Без віри ж немає життя.

Більшість українців з різних причин не задіяні в революційній боротьбі. Активною є лишень «ініціативна меншість», але боротьба ведеться за всіх, за цілу націю, і пасивних сучасників також. I хоча стилі життя дуже відмінні у «меншості» і «більшості», та в разі перемоги отой героїчний замок, з «вежами духовності», неминуче обросте «підзамчям», «притуленим під горою». «Більшість», як завжди, буде займатися своїми повсякденними справами:

В хатках порушаються люди,

Ткачі, кушнірі, ковалі,

Шукаючи щастя чи злуди,

I чується запах землі.

Дрібні повсякденні турботи, клопоти… Але над цим всім все ж стримить Замок. I не жорстокий феодал-визискувач мешкає у ньому, а ті, яких пестить лиш наш давній знайомий, вітер, що «стрімкою рікою і хмари, і зорі несе», – бурхливий контраст «спокійному Підзамчю». У Замку живуть ті, які вродилися «з пекучим знаком часу на чолі»; ті, які знають, що мусять жертвувати собою, щоб жила спокійно ота «більшість», якій здається, що вже все, що Зло ніколи більше не буде терзати їх душі. А це далеко не так. Високі поривання – «вічний закон» – і просто людське життя: окремішність і переплетеність їх, співіснування і взаємовплив, протиставлення і замирення.

Перша половина «Підзамчя» – наче віддушина, куточок майбутнього для поета, очевидно, втомленого трохи (але не життям чи боротьбою!) тягарем відповідальності, можливо, душевним дискомфортом, болем утрат у ці молоді роки (смерть Є. Коновальця, падіння Карпатської України, розкол в ОУН).

Дуже гарно, на нашу думку, хоча й з іншого боку вловив оцей «підтекстовий» зміст вірша і, взагалі, всієї збірки проф. Ю. Бойко: «Шевченко дає прочулену ідилію українського села: «Садок вишневий коло хати». (…) I хіба не те саме зробив Ольжич (але більш натяками, аскетично), пишучи вірш «Підзамчя», немов заглянувши в українські 14–15 століття, даючи ідеальний образ українського середньовіччя, в якому все так вабить нашою запашною землею, так променисто-спокійно оживає – і кушніри, і ткачі, і ковалі, все дотикально відчутне серед містерії української природи, коли вишнева гілка стукає нам у вікно. Вона недаремно стукає, вона сполучається через століття із Шевченковим «садком вишневим», даючи нам ключ до зрозуміння недосказаного. I хіба у Вас, читачу, немає спокуси, щоб міт²⁰³ «вишневого садка» і чарівного співу дівчат знову втілився в майбутньому, серед неминучо індустріяльної України, в дійсність? В поезіях «Підзамчя» не дарма на початку збірки іде лінія класичного спокою через дальші поезії, в яких прозирають і українське повітря, і чистота блакиті, і золоті зорі…»²⁰⁴.

Ми не вважаємо Ольжича вцілому синтетичним поетом (ця людина горіла одним вогнем), але ця частина збірки містить елемент і цього явища. Поет поєднує неокласицизм і романтику, дидактичну і естетичну функції мистецтва (надаючи перевагу останній у даному випадку), активний і пасивний спосіб життя. Звідси несподівані варіанти вже розглянутих нами тем: любові, Еллади, воїна, природи… Дивні діла творяться, коли революціонер «спускається на землю» і занурюється, м'яко і поступово, в оточуючий, незвичний і донедавна гидкий йому світ «малих» людей, де не випирає обов'язкова потреба у сталевій силі волі. А може, вона все-таки є, ця потреба? Цікавий Ольжич, неординарний…

Ось ліричний герой, замилувавшись «розквітлою яблунею» «над кручею, за садом, на горі», розчиняється враз у природі:

Тебе немає. На траві прибитій

Не буде видко сліду ні на мить,

Як станеш ти угледіти крізь віти

Густу, глибоку і м'яку блакить.

(«Яблуня на горі», 25.I.41)

Жіноча краса, увіковічена у творах мистецтва, не залишає його байдужим. Він помічає, що мармурову відбиту голову статуї, «коритянки»²⁰⁵ –

…одягла

Назавжди сила лагоди й принади.

(«Алябастер», 25.I.41)

А ще милується тою, на полотні, «в широкій рамі, простій і новій», яка «лежить на радісній траві», спить:

Та непритомне тіло золоте

Такий незбагнений ховає холод,

Що й почування, що в тобі росте,

Не будеш здатний ти назвать ніколи.

(«Сонна Венус», 26.I.41)

Можлииво, це той стан, який описано в «Диліжансі»: