I помста ворожа, і вісті лихі,

I муки, не чувані в світі.

О, бийте, катуйте, сліпі і глухі,

Уявним проломом упиті!

(«Незнаному Воякові», XIII)

Але контратака не забариться, хоча її і «не вздріти» полякам «на тих невідомих, прозорих полях» революції, на яких вони «лиш розгублені діти». От спротив українців:

(Три роки душили розжеврілий шал,

I месник підніс свою руку,

Коли то закидавсь і їх генерал

Від кулі на літьному бруку).

(«Незнаному Воякові», XIV)

Iдеться про вбивство активістом ОУН 15 червня 1934 року у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, «найбільш відповідального за брутальні дії під час «пацифікації» у Західній Україні»¹⁸⁸.

«На страх і за кару – суди польові…» На деякий час «землю поглинула тиша». Але буде «тим голосніша» відповідь ворогові. Попливли нові кадри у розкриті «нарозтіж брами»:

I йдуть по шляхах звідусіль, як один,

Одною густою юрбою,

Меткий робітник і важкий селянин

По зброю і просто до бою.

(«Незнаному Воякові», XV)

А «суспільність блідо-рожевих півслів, гурра-наукової бздури, огрядно-тупих патріотів, послів і всіх ювілятів культури» отямилася аж тоді, «коли заблищав на ріллі Городок безжалісним холодом леза»,– холодом мужнього вчинку Біласа і Данилишина. До тих же, що мирними угодовськими, ліберально-демократичними шляхами «вирішували» українську проблему, звернені пекучі рядки:

Ці стріли¹⁸⁹ безумні ударом бича

По рабському виді твоєму.

В просвіти і пасіки стрільно влуча,

В рожеві лаштунки едему¹⁹⁰.

(«Незнаному Воякові», XVII)

«Просвіти» – «теж-патріоти» – це ті, хто вважав, що крім просвітньо-культурницької роботи не слід більше нічим займатися, а в той крутий час цього було явно замало, українці просто могли вмерти «культурними» рабами; «пасіки» – «теж-українці» – символізують ту частину «українців», яким начхати було на те, де жити: у своїй, чи у чужій державі, головне – мирно, тихо, спокійно, розводячи бджілок на хуторі десь серед пишної зелені, в «рожевих лаштунках едему». Де їм було зрозуміти тих, кого «хміль» революційної боротьби «наливав ущерть, і так опановував тіло», що входила

…упокорена смерть,

Як служка, бентежно-несміло.

(«Незнаному Воякові», XVIII)

Але саме вони, з поглядом «жорстоко-прямим», з «безжалісною рукою» клали своє життя і за тих, що не тільки не боролися разом з ними, а ще й паплюжили, зневажали святу боротьбу. Велика любов і жертовність в ім'я майбутнього і зневага до тих,

…хто ховався до нор

Від першого пострілів звуку.

Як гурт овечок ошаліло-тупий;

Тісніше, докупи, докупи!

Щоб вранці заслати пахучі степи

Отруйними купами трупу.

(«Незнаному Воякові», XХVI)

«Купами трупу» тих, що вірили в гуманізм, в «братерство» народів, в те, що можна вижити за принципом «моя хата скраю»; тих, кого припікав своїм словом ще Т. Шевченко:

А чиєю кров'ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, –

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

(«I мертвим, і живим, і ненародженим…»)

До Нації, «дужої і вічної, як Бог» звертається «страшне покоління титанів», воно пам'ятає про славні перемоги «при Корсуні¹⁹¹ і Конотопі¹⁹²», воно риторично запитує:

Хто, мертвий, не стане у праведний слід

На путі, що славою бита,

У громі грядущих огненних побід,

Що ними ти вкриєш півсвіта?

(«Незнаному Воякові», XХ)

Як бачимо, Ольжич незламно вірить у майбутню перемогу своєї нації. Ні тіні вагання чи сумніву. Він – і сам з тих, що будуть

…гідні не слави й похвал –

Учинку, що горами руха!

(«Незнаному Воякові», XХI)

А ось судять одного революціонера. «Присуд: – лише до живоття», тобто довічне ув'язнення: а «злочинцю» – «дев'ятнадцять нескінчених літ». Та автор не жаліє молоді літа і не оплакує сам факт тюремного ув'язнення, він бачить тут трагедію, але в іншому:

Йому не згоріти, як метеорит,

Осяявши простір широкий, –

Пропалювать серцем похмурий граніт

Десятки безвихідних років.

Йому умирати щоночі, щодня,

Щохвилі конати по тричі,

Між корчами крешучи іскри огня