I прославити вірність, невинність і жертву героя.

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,

Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,

Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі,

Взори того, що красне, і того, що світло-величне.

(«Був же вік золотий…»)

Не забуваймо, що тільки героїзм тієї епохи дає змогу тодішнім варварам «відділити зле й добре, мале і велике». Знову ж таки за легендою, зараз ми живемо (як і Ольжич) саме у вік заліза. Воїни мідного віку старалися, щоб наш вік «мав взори нестерпнопекучі, взори того, що красне, і того, що світло-величне». Еманація віків повинна витворювати щось краще, бо

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.

(«Був же вік золотий…»)

Останні рядки напоєні усвідомленістю автора, про приреченість справжньої людини на героїзм:

Міцно куте з металів, ще путо ніхто не роздер це.

Дня і місяця й року чотири пори, а на гльобі –

В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце,

I для нього судився довічний почвірний колобіг.

(«Був же вік золотий…»)

Невблаганна зміна поколінь і сталий стержень, який їх пронизує, – стержень романтичного героїзму.

«Рінь»: продовження і закінчення огляду.

Гіркий наш вік, а ми

ще, може, гірші…

Євген МАЛАНЮК

Ми, саме життя, земля, буття,

Не тліємо – вієм!

Ми – істота днів, ми Дія!

Юрій ЛИПА

Крім більших тем – як-от «воїнів» різних віків, «римської» теми, які легко розбиваються на підтеми (або, якщо членувати за іншими стандартами, самі можуть бути об'єднавчими центрами поділу, групування) – «любові», «смерті», «дружби» та ін.– в «Ріні» варто було б ще виділити два оригінальних твори, які стоять дещо осторонь від основних тем, і велику групу віршів, присвячених сучасності (13 творів).

«Змій». Автор у ньому перетворює свого ліричного героя з людини у… дракона семиголового, Змія. Цей казковий персонаж, так звично гидкий і страшний для людей, подається читачеві у дещо іншому ракурсі. Передусім розповідь (якщо можна так сказати) ведеться від його імені, від першої особи. Надзвичайно тонко і вміло передано внутрішній стан героя, фантастичність якого стає майже непомітною, він сприймається як нещасливий закоханий, який жде розлуки з милою, бо «цілу ніч верзлися сни недобрії». Він любить. Викрадення королівни – це порив душі, жорстокої і сильної, але настільки близької до людської, що диву даєшся. Це не тупоголова дика істота, яка живе первісними інстинктами,– це юнак у душі, жертва кохання. Героїчна душа у потворному тілі монстра тисне на мозок, і той, збуджений недобрим передчуттям, усе помічає:

Цілу ніч, страшний такий, на обрії

Срібний місяць пущами блукав.

……………………………………………

Припада голубкою рожевою

Королівна зимна до вікна.

(«Змій»)

«Королівна зимна» – її не зігріває почуття хоча б прихильності до чудовиська (ззовні, як вона його бачить). Швидше огиду і ненависть викликає у неї її викрадач. Для дівчини це природно. Ось і жде вона біля вікна своїх визволителів: батька, братів, коханого – хто зна.

Для Змія розумний вихід, щоб не побачить «рідний замок в мареві заграв», – це повернути дівчину, здатися, визнати себе переможеним без бою… Але ні! Ця романтична постать швидше готова загинути, ніж виявити свою слабкість. Смерть або любов! Доля віщує смерть, проте –

Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,

Безголовим впасти під коня!..

(«Змій»)

Порив відваги. Позаду – сотні перемог. Попереду – єдина поразка. Фатальність і неминучість – дурниця! Загинути в бою – насолода, бо

…єдине серце маю я.

(«Змій»)

Та серце більше не полюбить нікого. Гм, серед людей небагато є таких «Зміїв». Однолюбство його вигранене героїчним характером і способом життя.

«Монастир». Зміст твору краще усвідомлюється в наче тандемній парі з позазбірковим віршем «Молитва» (1931 р.), який прискіпливий автор не включив у «Рінь», а дарма. Разом вони розкривають чудову тему – зміна у кращий бік людини під впливом християнської релігії. Ми їх спробуємо розглянути разом.

Невідомо що стало безпосередньою причиною того, що ліричний герой (є підстави вважати, що в «Монастирі» і «Молитві» він один і той самий) став монахом. За плечима у нього тривале героїчне життя воїна, можливо, розбійника, зовнішній вигляд підтверджує це:

Ось брат один. Страховище іконам:

Руде волосся і ведмежий стан…

Він був би десь розбійницьким бароном,

На смерть своїх би катував селян.

(«Молитва»)

Можливо, ще раз зринають у свідомості питання:

Де вагання всі молодечі,

Де лицарські мої гордині?

(«Монастир»)

Але відповіді вже треба шукати не за мурами монастиря, а у вічній книзі, у Біблії, і у молитві. Медитаційне очищення душі. Від чого? Здавалося б, відважне життя вже само по собі покращує людину, роблячи її сміливою і мужньою, саме так було донедавна: у бронзовому, залізному віках. Проте минув час, і кров Спасителя, пролита на хресті, стала символом приходу нових звичаїв. Нове життя мало б будуватися на святих стовпах – десятьох Божих заповідях. Але Зло не здавало ще свої позиції. Переважання його значне, та у грішників з'явився шанс – дорога до Бога через вчення Iсуса Христа, через засновану Ним Церкву.

Життя людське скороминуче. Мить – і його вже нема. Усі біди, страждання, подвиги, вчинки – все це буде жити на землі, можливо, і після твоєї смерті, але є щось справді вічне – вічна воля Творця, який один все знає. Хто може силою свого духу утверджувати хрестом і мечем Добро і Справедливість на землі – роби це. Хто втомився, зламався, або хто хоче зійти з хибного шляху, щоб «ізцілилося серце хоре» – для тих є вихід – сповідь, покута, монастир.

Саме тому – «О, хвала, хвала Тобі, Христе…» – так гаряче після вечері молиться послушник, недавній воїн, сам один, в темному «серці храму» братів-домінікан, коли «морок сам зайнявсь і задзвенів». I справді:

Велика міць Твоя, Iсусе Христе,

Коли й його до Тебе привела!

(«Молитва»)

Ця міць, Божа сила і воля, здатна робити чудеса. Душевне очищення, внутрішня краса скрашують і похмуру зовнішність:

Він молиться… I ніжно-променисте

Щось світиться з-під дикого чола.

(«Молитва»)

Цей український варіант Байронівського Гяура, який знайшов притулок у монастирі, чудово вписується у націоналістичний світогляд Ольжича. Крім того, що християнська релігія за своєю суттю теж трагічно-оптимістична (а це вже нерозривна єдність націоналізму і християнства), Бог, як найвищий символ-ідеал українця, ніколи не виступає відірвано від двох інших – України і Свободи і становить з ними спаяну єдність, символічне зрозуміння їх виростає ірраціонально, з підсвідомого потягу до всіх трьох; українець, християнин, незакріпачена фізично і духовно людина – ось результат очищаючого впливу всіх трьох.

«У збірці «Рінь» є лише кілька поезій, спроектованих на українську визвольну боротьбу»¹⁵⁴,– зауважує Юрій Бойко. Нібито воно і так, але дозволимо собі не погодитися із шанованим паном професором. Третина всіх творів збірки присвячена сучасності (а це 15 віршів) і лише один «Акваріум» (присвячений Марині Антонович) закорінений у минулій альбомній ліриці, несе саме її печать, решта ж поезій – це пряме й опосередковане звернення до визвольної боротьби, до націоналістичного духу нових революціонерів, «людей з серцями мідяними» («Присвята»).

Досить виразно можна поділити твори, присвячені сучасності, на три нерівні, щоправда, групи: вірші на теми української революції 1917–20-го рр.; поезії, де змальовується зародження нового покоління борців за свободу України; твори, перейняті передчуттям і розкриттям змісту останньої боротьби («кінець» пануванню несправедливості), Господнього суду.

Перша група. Містить усього два твори, про які ми вже згадували: «Революція» і «Піхотинець». Не біль невдачі оспівується у них, а романтика революційної боротьби:

В під'їздах будов – тісно.

Набої через плече.

(«Революція»)

«Щедре» і «багате» життя отримало свій вінець під мурами – російсько-більшовицьке «привітання» українцям. Але ця дорога ціна окупляється, бо

Хто дихав хоч день так вільно,

До смерти хмільний украй.

…Ти збурилось пінно-пінно

I – вилилось через край.

(«Революція»)

Останні два рядки звернені до життя – життя, сповненого молодечої сили і відваги, життя, яке розбудило приспану націю сурмою революційної боротьби.

А ось несподіваний образ солдата тієї революції – піхотинця. Несподіваний тим, що його душа –

…відділилась від тіла

Ще там, на майдані міськім.

(«Піхотинець»)

Щоправда, це аж ніяк не значить, що герой став тварюкою бездушною чи трупом. Він живий. Душа в даному випадку – символ вічної несхожості, неповторності однієї людини до іншої; але в екстремальних умовах, коли плече в плече стають сини на захист Батьківщини, вони створюють враження моноліту: одна думка, один порив, одна мета. I тому –

…тіло струнке і спокійне,

Ступає в холодних рядах.

Довіку його не обійме

Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

(«Піхотинець»)

«Тягаючи кулемет», «стискаючи гарячу рушницю», «вперто повзучи вперед», «тіло» сповняє обов'язок українця – оборонця рідної землі. Чимало з друзів Ольжича пройшли через пекло Визвольних Змагань, напевно, він і їх мав на увазі (Є. Маланюка, Є. Коновальця, А. Мельника…). Мільйони лягли кістьми за Україну, мільйони – ще ляжуть, і важливо, щоб звідти, згори, було «радісно духу дивиться» на воєнний шлях нового піхотинця, чергового захисника України.

Друга група. Сім творів, присвячених новим людям – людям, зродженим на попелі революції, серед зневіри і розпачу, людям, які покликані вивести Україну з провалля, духовного зламу, фізичної слабкості, політичної немічності. Ніцше так потішав своїх послідовників: «Брати мої, вже недовго чекати,– і постануть нові народи, завирують нові джерела, спадаючи в нові глибини»¹⁵⁵. Твори Ольжича засвідчили, що з надр хворої нації вже «постали нові народи» – символ нового покоління– і «завирували нові джерела» – джерела націоналізму, готові затопити «глибини», провалля в людських душах, думках, у нашій історії; напоїти їх цілющою живою водою і дати наснагу до тривалого успішного спротиву ворогам за щастя своєї нації.

Ось ці вірші: «Присвята», «Робітня», «Страшно в горах…», «Дванадцять літ крівавилась земля…», «Воно зросло з шукання і розпуки…», «На полі бою», «I дні, і ночі…».

У всіх цих поезіях ми теж зустрічаємося з романтичним героїзмом. Проте він дещо відмінний від наступально-кривавого героїзму молодих, часто ще не сформованих націй давнини. Тут ми знайомимося з поколінням трагічних оптимістів самого Олега Ольжича, яке

…зросло з шукання і розпуки,

Безжурно-мужнє, повне буйних сил.

(«Воно зросло з шукання і розпуки…»)

Це авангард, передовий загін народу, котрий «замучений мовчить», коли «кругом неправда і неволя» (Т. Шевченко). Їхній романтичний героїзм націоналістично оформлений і має оборонно-наступальний характер, спрямований проти окупантів-катів, ворогів рідної землі, землі української нації.

Майстерними штрихами досвідченого митця поет заповнює пластичне полотно нашої уяви мегаобразом «непокоримого покоління». Воно скрізь. Помітимо його і «на долах» – в низинах –

…там вірять у пору яру.

Душі – дзвінко-стрункі, і тіла – пружні.