I крицеві холодні леза – душі.

(«Ганнібал в Iталії»)

I все ж кожна перемога знекровлює напасника:

I кров гаряча, як піски пустелі,

На горду землю в корчах кам'яних

Прорвалася, мов струмені веселі.

(«Ганнібал в Iталії»)

Чаша терезів, на яких Юпітер уважно зважував шанси на перемогу у цій війні, поступово почала переважати, вказуючи на близьку поразку Карфагену:

Тоді стара вовчиця язиком

Прибігла облизати чорний камінь.

Постояла, оглянулась кругом

I назирці побігла за полками.

(«Ганнібал в Iталії»)

За новими полками римлян, які незабаром «незримі Альпи ззаду залишили». Пунійські війни показали, що перемога залишиться за більш молодим, завзятим, не «розслабленим розкошами» Римом; останні рядки – це вирок сильного слабкому:

Жіночі персні і туге волосся

Тебе вже не врятують, Картагіно¹⁵³!

Далеке місто на узгір'ях синіх,

Де линуть хмари і вітри північні, –

Тебе приносить жертвою пустині

I здобуває нагороду – Вічність.

(«Ганнібал в Iталії»)

I нагорода та справедлива, бо й досі пам'ятають про Рим, про його перемогу, про самогубство Ганнібала.

Отож в Ольжича ми постійно зустрічаємо виняткові постаті воїнів: римлян, галлів, готів, полінезійців, греків, вікінгів, русичів-антів, карфагенян… Усі вони діють у виняткових для нас обставинах. А що ж це за обставини? Відповідь на це питання, а також загальну характеристику процесу розвитку людства ми отримуємо з поезії «Був же вік золотий…», своєрідного переспіву Овідієвих «Метаморфоз», вірніше того місця, де йдеться про чотири епохи існування людства.

Вік золотий – рай на землі. Ні крові, ні ненависті, ні дії. Усе спокійно і тихо, «на вітах восковість плодів, соковитих і спілих».

Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.

В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави.

(«Був же вік золотий…»)

Швидко минув і цей вік. (Характерно, що для змалювання золотого і срібного віків поетові було потрібно всього дві строфи.) Наступає вік мідний. На нього «пішло» вісім строф – більше половини твору присвячено йому. Перед нами виняткові обставини того віку:

Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба.

Новороджені діти спинаються хижо на ноги.

I нелюдська жага нападає мужів як хороба,

I жінки безсоромні, немов од напою міцного.

(«Був же вік золотий…»)

«Куті щирою міддю, важкі бойові колісниці» – наче символ доби. «Ненасичене сонце» – гонг часу –

Нерухомо зависло, мутне, над сухими борами

I бринить, і гуде, і гуде…

(«Був же вік золотий…»)

Людей «надять ненатло майбутнього люті ворота»; їм судилось «поволі тонути в потворних іржавих болотах».

I, збираючись в збройні, жорстокі і хижі ватаги,

Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.

(«Був же вік золотий…»)

За легендою, люди мідного віку були створені Зевсом із мідного наконечника його списа, то ж хай нас не дивує їхня войовничість. Цікавим є інше – те, у чому розуміють своє призначення «мідні» герої:

Розливаючи кров, у грабунках і гвалтах без ліку,

У змаганні зі світом, у бою з самими собою,

Нам дано відділити зле й добре, мале і велике