I від пестощів ночі п'яніли.

(«Полінезійці»)

Дівчата того народу, який виграє війну, дівчата переможців. Жорстоко-справедливий одвічний закон війни, закон життя…

Продовження теми життя первісної людини знаходимо і в наступному циклі – «Камінь». Це вже часи ранньої кам'яної доби, неоліт. Один вірш з цього циклу – «Вечір. Я дивлюсь на сині скелі» – потрапив і до «Ріні».

Людство поступово спинається на ноги. Розростається, розвивається у всіх напрямках. Передусім збільшення кількості племен приводить до початку міграційних процесів. Спочатку мігрують малі групи на невеликі відстані, згодом процес глобальнішає – цілі народи рушають на нові місця. Звичайно все це супроводжується активними діями: нападами, швидкими походами, брязкотом зброї і… «небуденним» коханням.

Калейдоскоп картин, змінюючись, заманює, затягує, і ось ви вже в самій гущі подій. Невтомні полінезійці – «діти сонця» і діти океану – знову штурмують північні регіони, де

…вітер-блакить,

Синій ліс, золота мілина.

Наче з лука стріла, побіжить

Бородатий дикун від човна.

(«Напинайте рогожі вітрил…»)

Перемога за ними, і тому –

Рятується Півночі Син

У країні великих озер.

(«Напинайте рогожі вітрил…»)

Проте на просторах Півночі і без синів Півдня нуртує життя:

Риплять і квилять двоколесі мажі,

Худоба чорну куряву здіймає, –

це рухається в «плодючу землю» «сім'я вибраного люду», який готовий «відігнати дикунів» і руки якого

…прагнуть знову

Допастися до предківського рала.

(«Риплять і квилять двоколесі мажі…»)

А ось один з тих, що покинув «невірну» землю, кидає виклик від свого імені і від імені «веселих друзів»:

Гей, чужі нездолані долини!

В'ється дим і плине в бік долини.

Так назавтра й ми туди поплинем.

Як ріка нестримана, поплинем.

(«Вечір. Я дивлюсь на сині скелі»)

Ні тіні страху чи сумніву в своїй перемозі. Саме від них згодом народяться діти, яких не розуміють матері, діти, які, –

…уже тепер

Тікають в гори, наче вовченята.

I в них під чолом – синява озер,

Неспокій хвиль і далеч необнята.

(«Приходили. Стрічали шану й страх…»)

I кохання у них суворе, не зрозуміле жіночій психіці, кохання воїнів-завойовників, підкорювачів невідомих земель, невтомних, яким «скрізь були краї ще більш південні» – символи абстрактного героїзму, гарного, але бездумного; та він і не потребує раціонального обгрунтування.

Раптом з'являються вони під час свята. Падають від гострих стріл «юнаки з дівочим станом, з бурштиновими очима», «сірий мур» ворожих воїнів може стримати лише такий самий мур захисників, а їх не було…

Мов листки, листки кленові,

Юнаки майдан заслали.

(«Злотний порох над майданом…»)

I дівчата пішли за переможцями,

Бо в очах вони ховали

Нерозгадані ще сили.

(«Злотний порох над майданом…»)

Слабкий – гине, сильний – перемагає. Стань сильним – і ти переможеш теж. Прислухаймося до думок Андре Сюареса: «Пошана до життя перестає діяти там, де нікчеми хочуть зневажати життя інших. Для цих нікчем я теж пропоную витереблення. (…) Хто ви є, що можете зносити те все? Вбивайте, як вас убивають… Витереблюйте нікчемну наволоч, яка трактує вас як псів. Покажіть, що нікчемну пиху насильства теж може досягнути ваша помста, коли й ви відважитесь на насильство. Хто жив із погорди до інших, із насильства і зневаг.., треба, щоб і він упав жертвою насильства, зневаги й погорди»¹³¹.

А що могли дати виховані в боях і походах суворі воїни ніжним жіночим натурам? Дуже мало:

Ми не зазнали радості. Були

Їх пестощі рвучкі і небуденні.

Зривалися. Збиралися й ішли.

(«Приходили. Стрічали шану й страх…»)

Хоча і в такий час, дикий первісний, кам'яний мають місце благородні почуття… в душі також суворого воїна. Він любить дівчину, а вона – чужинця, якого довго чекала. Ось вони з суперником гуляють:

Ви зібрались. Ви йдете. I любо

Ти мені всміхнешся. Усміхатись

Буде гордо й він, йдучи з тобою.

(«Знаю добре: прийде день весняний…»)

Яка ж реакція? Замість очікуваного лету кам'яної стріли у груди противника – вияву горя і лютого протесту – несподіване опанування своїх емоцій:

Я піду в ліси, в густі діброви.

Буду в горах променисті ранки

Зустрічати і весняні зливи.

(«Знаю добре: прийде день весняний…»)

Нетиповий вияв сумирності гордого духу і суму кам'яного серця. Суворе благородство первісних часів, вміння контролювати себе.

Найцікавіша поезія циклу – це, звичайно ж, вірш «Бог ясний поміж людьми ходить». Він дещо суперечливий, проблемний. Погано вписується в загальний настрій циклу, але зате цікавий з погляду розкриття глибинних мотивів вчинків людей кам'яної доби.

Виявляється вже з того часу бере початок активне протиборство Добра і Зла, Бога і Диявола. Ще тоді ходив Творець «поміж людьми», навчаючи їх землеробства («Розбудіте, полийте потом, I уродить земля, уродить»), спокійного і милого життя, коли будуть –

«…врочисті свята,

Смирні діти, тихі дівчата,

Любі приятелі-розрада».

Та не приспів ще час на таке ідилічне життя. Дияволові спокуси ваблять більше чоловіків, первісні інстинкти він контролює повністю:

«Вепр, забитий з лука тугого,

Коло ватри також смакує».

…………………………………………

«Дійсна втіха і справжні друзі –

В небезпеці і у нещасті!»

У принципі, тут ще не йдеться про боротьбу саме Добра і Зла як таких. Бог і Диявол в даному конкретному випадку виступають символами двох стилів життя: спокійного, розміреного, землеробського і активного, небезпечного, мисливського. Перше – бажане в рівноправному цивілізованому суспільстві, друге – необхідна умова виживання в праісторичні часи. Вибирати ж доводилось тоді: