I урвище над закрутом стримить,

Наш погляд неуважливий на мить

Затримує жорсткий прошарок ріні.

Вона суха і сіра. Але вії

Примкнеш перед камінням у піску –

I раптом чуєш силу вод рвучку

Та різкість вітру, що над ними віяв.

А тепер по-суті. Саме слово «рінь» – це «те саме, що й галька»¹²², дрібне каміння. I якщо врахувати, що Ольжич був археологом, то не важко здогадатися, чому він назвав свою збірку «Рінь». Подібно як уважна людина, помітивши на стіні урвища прошарок з обточених водою камінців, задумається, поглянувши на них, про

…силу вод рвучку

Та різкість вітру, що над ними віяв, –

так і поет-мислитель, історик-археолог, оцінюючи, вивчаючи пам'ятки старовини, задумується над тим, як час невблаганно «обточував» покоління за поколінням людей, і про той «різкий вітер» героїзму, який тисячоліттями віяв над лісами, степами, морями, живучи у душах воїнів.

Майже кожен вірш цього періоду просякнутий романтичним героїзмом з більшим чи меншим ступенем забарвленості трагізмом чи оптимізмом (хоча всі вони поєднані однією філософською базою письменника – трагічним оптимізмом). Одразу ж треба відзначити, що і в самому авторі, як і у його героїв, живе той дух героїзму, дух одвічної стихії, який зародився у прадавні часи, на зорі людства, й існує, більше чи менше вихлюпуючись, у кожному поколінні людей, незалежно від раси, походження і місця проживання.

Ольжич шукав собі близьких за духом серед людей далеких і не дуже далеких часів; він розумів, що той героїзм, героїзм нового часу, який творило покоління трагічних оптимістів 20-х і 30-х, має своє коріння, а значить і прояви, на протязі цілих історичних пластів. Письменник ототожнював, ідентифікував свій героїчний дух з духом минувщини. Автори «Мови і нації» пишуть, що «ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, що живуть далеко від нас, в інших краях»¹²³. Так само і в нашому випадку поет-націоналіст відчував свою єдність з усіма проявами героїчного в усіх народів різних земель. Згадаймо хоча б його «Археологію», коли ліричний герой «читає» предвічні аннали¹²⁴ археологічних пам'яток, чує враз голос минулого (воїна) і раптом сам усвідомлює, що:

Так виразно ввижається мені

Палючими безсонними ночами:

Я жив колись у простім курені

Над озером з ясними берегами.

(«Археологія»)

Або бачить своє в такому:

Наш табір між чагарниками,

I синя – лінія лісів.

Щитів і шкур гарячі плями,

Сліпучість сонця і списів.

(«Наш табір між чагарниками…»)

Або зараховує себе до тих, у кого:

…криві ножі, блискучі списи,

Бойові по тілі білі знаки.

(«Нічний напад»)

Романтична замилуваність у силі, мужності, відвазі…

Проте порушенням структури розгляду розвитку Ольжича як поета було б розпочинати огляд «Ріні» без попереднього огляду циклів поезій.

В переважній більшості твори цього періоду об'єднані одною величною темою – темою героїзму. Цю загальну тему можна розбити на багато підтем, частина з яких конкретизується і розпочинається вже у циклах.

Нам відомо чотири їх: «Кремінь», «Камінь», «Бронза», «Залізо» (всі написані в 1931 р.)¹²⁵ – і ми б ще долучили до них «Лукрецію» (1935), хоча упорядники не виділяють її як окремий цикл (велика схожість з поемою), але нам здається, що вона розпочинає своєрідний «римський» цикл, твори на римську тематику.

Вперше цикли з'явились у «Літературно-науковому віснику». Дозволимо собі ознайомити читачів із уривком листа О. Ольжича до редактора «ЛНВ» – Д. Донцова (21 серпня 1931 р.): «Вельмишановний Пане Редакторе! Чи хотіли б Ви взяти до Л. Н. В. ряд моїх поезій, що творять певну цілісність, повставши під впливом моїх археологічних студій? Це чотири цикли: «Кремінь» (4 вірші, 12 строф), «Камінь» (7 віршів, 20 строф), «Бронза» (4 вірші, 13 строф), «Залізо» (15 віршів, 47 строф). Поезії ці треба було б видрукувати за собою, кожен цикль в окремому числі журналу, «Залізо» можна було б розбити на два числа»¹²⁶. I Д. Донцов друкує ці цикли (за винятком одного вірша – «Купець»). Чим же вирізнявся цей дебют Ольжича у такому поважному журналі? Яка цінність цих циклів?

«Може найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнавати себе»¹²⁷ (Маланюк Є.). Спробуємо і ми, хоч в якійсь мірі це зробити.

Iсторична доля України склалася так, що вона з давніх давен стояла й стоїть на перехресті різноманітних шляхів. Народи Європи й Азії, Півночі і Півдня, землероби і кочівники – усі залишили свій слід на нашій землі. Ось як про це пише відомий зарубіжний український історик Микола Аркас, син Миколи Аркаса, автора «Iсторії України-Руси»: «…безперервний процес повільної і многогранної еволюції розвитку людини на шляху історії в наших краях можна простежити з найдавніших часів палеоліту й аж до сьогоднішнього дня.

В тисячоліттях і століттях спадщина береглася й передавалася з рук до рук тими племенами й народами, які жили й трудилися на нашій землі, один за одним сходячи з історичної сцени в безвістя. Ця безперервність і послідовність еволюційного процесу торкається й фізичної структури людини, й визрівання її інтелекту, матеріальної культури її і культури духової, побуту й життєвої місії тих народів і племен, які зправіку з'являлися на наших теренах, там жили і, виконавши призначене їм долею завдання, зникали, передавши плоди своїх трудів нащадкам. Нащадки ці продовжували послідовно працю предків, удосконалювали й розгалужували надбання їх розуму, їх життєвого досвіду та праці. Внаслідок цього людність нашої Батьківщини все вище й вище піднімалася по щаблях культурного й побутового розвитку.

Від часів палеолітян і неолітян… до нас простягся неперервний шлях, нерозривна ланка буття: ми живемо в них, вони живуть в нас…»¹²⁸. Щось подібне говорить і Юрій Липа, теоретик української раси (під цим поняттям треба розуміти українську націю): «Чим більший розгін якоїсь раси, тим більше чужих елементів вбирає вона в себе. Гобіно каже, що це діється головним чином під час воєн, Ваше де Ляпуж надає більшу вагу просочуванню, але обидва расистські історики-біологи відкидають поняття чистоти раси. Тому можна сказати, що складові, добре згармонізовані первні й домішки світогляду української збірноти – це є багатство України»¹²⁹.

Отож не таким далеким був від української тематики О. Ольжич, коли зосереджував свою письменницьку увагу на образах воїнів з прадавніх часів. Тих воїнів (наших відносних далеких предків), яких ми вперше бачимо у вище зазначених циклах поезій, які є наче прологом до збірки «Рінь». Все важливішим стає питання: а що ж являють собою ці цикли?

Легше буде нам відповісти, якщо разом з ліричним героєм пройдемо еволюцію в часі, з вірша у вірш, наче слід у слід, вирушимо за ним по незвіданих просторах Минулого.

Спочатку – пізня кам'яна доба – цикл «Кремінь»¹³⁰. Дика первісна людина і дика первісна незаймана природа. Усе помічають позначені розумом очі (неуважний – гине) дикуна:

Чорно-синяву рінь гризучи,

Нарікає і стогне ріка.

………………………………………

Бистриною підскочив лосось,

Каменюку ведмідь покотив.

(«Чорно-синяву рінь гризучи…»)

Важким є життя тодішньої людини,– «щороку понуріші дні»,– але нехай воно не сподівається витиснути хоч трохи скарги з суворого духу, якому достатньо радості і в тому, що

… в печері, при вірнім огні,

Дві міцні і гарячі руки.

(«Чорно-синяву рінь гризучи…»)

Руки друга чи жінки, байдуже, головне, що вони «міцні і гарячі».

А глянемо трохи вбік і побачимо там уже не первісну сім'ю, а більшу групу людей, яких палить бажання дії; викликають тугу розмови ворожбита, бо є мета, яку осягнеться, коли «відкриються чорні глибини»:

Дігнати б нам тільки оленів,

Що втікають в лісисті долини!

(«Зайнялось неземними огнями…»)

I в такий час неповної сформованості людської особистості можливі тривалі і чисті почуття. Герой іде назирці за коханою, напевне з чужого племені, розкладаючи «вогонь свій по другому боці долини». Його мучить те, що вона не з ним; він тулиться видом до вільх – «тихих свідків обіймів» чужих; бродить над попелом чужого вогнища. Вічний блукалець з сумом констатує, що –

Мабуть, і там, у понурих країнах мовчання,

Йтиму за вами лісами, повитими в мряку,

Вранці – шукатиму слід ваш у росяних травах.

(«Мабуть, судилось мені…»)

Ну і яка епоха обходиться без війни – цього одвічного найпередовішого двигуна поступу, цього найякіснішого змінювача лиця земної цивілізації, цієї найпрекраснішої і найстрашнішої речі, речі – якою гартується дух, воля, тіло. Слова автора, наче слова самого старійшини племені полінезійців, колись співучого й кривавого південного острівного народу:

Сизим ранком збігайте, стрункі юнаки,

До човнів, на лагунах завмерлих!

(«Полінезійці»)

Через якийсь час – зустріч з ворогом – бородатими людьми, які чужинців зустрічають не втечею чи покорою, а «ревом військових пісень». Підсумок і пояснення:

Солов'ями заб'ються тятиви тонкі

На бенкеті відваги і сили,

Щоб дівчата в квітках тут водили танки