23. Філософсько-антропологічний підхід – методологічний фундамент сучасного наукового “природного” праворозуміння.

Філософсько-антропологічний підхід це світоглядна аксіоматична ідея про найвищу цінність біосоціального індивіда. Дана ідея має світоглядний характер бо у ній виражається уявлення науковця про світ і про своє майбутнє і місце в ньому. Аксіоматичність цієї ідеї відображає зорієнтованість вченого на отримання «людиномірних знань» і визначається як формальними так і соціально змістовними ознаками. До основних філософсько-антропологічних концепцій відносять субєктивіский, обєктивіський, інтегральні.

В основі філософсько-антропологічного підходу лежить віра (переконання) дослідника у власну цінність і в цінність усіх людей як представників єдиного біологічного виду. Цим зумовлюється відбір науковцем досліджуваних фактів й інтерпретація результатів наукових пошуків.

У зв’язку з цим можна констатувати, що філософсько-антропологічний підхід є методологічною основою для проведення антропологічних досліджень у філософії права та розроблення сучасної вітчизняної антрополого-філософської правової доктрини, одним з „елементів” якої є вчення про права людини. І важливим аспектом розвитку філософії права (зокрема, філософсько-правової антропології) є використання при проведенні вказаних досліджень досвіду філософської антропології (філософії людини) – фундаментальної сучасної моральної і правової філософії (П. Рікер), оскільки тільки інтеграція висновків філософського вчення про право і людину з „чинними” теоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити надійну методологічну базу останньої, частково позбавити правничу науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосувальну сферу – окремих недоліків її функціонування.

36.Основоположні права людини – онтологічна основа “природного” праворозуміння у хх-ххі ст.

Юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від її державної влади  і підкореним їй. Позбавляється сенсу проголошення будь-яких вічних і невід’ємних принципів і прав, тобто забезпечується доктрина філософського, або природного права.

У 20ст. у всій світовій філософії, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право.

Пошук природного права - це пошуки універсальних понять, їх основною метою є керівний ідеал, а не конкретний припис, і цей ідеал реалізується в історії. Тому природне право передбачає постійно змінювані юридичні норми.

Механізм природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлювали розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога.

Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні.

Основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ.

У 1911 р. у Франції вийшла книга Шаршона «Відродження природних прав», проте не можна було говорити про якесь відродження, оскільки природне право як таке, яке воно відповідає сучасним історичним умовам лише зароджувалось.

Після ІІ світової війни припав пік на розвиток природного права відразу ж після Нюрнберзького процесу.

Тоді ООН прийняла стислий документ Загальну Декларацію прав людини 1948 р. Комісія ООН з прав людини у складі 23 чоловік розробляла цю Декларацію протягом півтора року; очолювала цю комісію жінка Рузвельта, яка створила групу з 9 чоловік з різних континентів, релігій, думок. Заступником дружини Рузвельта був Рене Кассен (французький єврей, основний автор Декларації), який 1968 р. отримав Нобелівську премії миру.

Відтак 10 грудня 1948 р. 48 держав-учасниць ООН з 56 дерав-учасниць на той час (198 держав нині) проголосували за ухвалення Декларації прав людини.

Згадана Декларація є серцевиною природного права і послужила рушійною силою для прийняття ін. міжнародних НПА з прав людини у цій сфері, а саме Міжнародний пакт про політичні та громадянські права (1966р.), Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (1966р.).

Звідси і пішло відродження природного право розуміння. Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення є відповіддю на питання «що є право?». У цьому аспекті єство власне правових явищ («феномену права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію пояснення єства і розуміння сенсу права.

37.Здобутки і проблеми “природного” праворозуміння. Неминучість співіснування позитивістського і “природного” типів праворозуміння. Праворозуміння – це відображення в людській свідомості за посередництвом тих явищ або їх властивостей, які є істотними для існування і розвитку суб’єктів та відображаються терміно-поняттям „право”. В залежності чи не залежить в державного волевиявлення праворозуміння можна поділити:

1.  Загально соціальне (природне) – не пов’язує виникнення права з виникненням держави.

Механізм природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлювали розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога.

Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні.

Основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ.

1.  Спеціально соціальне (Юридичне) – право це результат виникнення держави

Головне завдання юридичної науки полягає у тлумаченні та систематизації щораз численніших правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації.

Один з представників позитивізму писав : «приватне і публічне право ґрунтується на юридично обов’язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця.

Юридичний позитивізм вважає право утворенням держави, залежним від її державної влади  і підкореним їй.

Грищук:

На думку І.І.Кального, співвідношення природного і позитивного права характеризується такими особливостями:

1. Природне право традиційно розглядається як похідна світопорядку в суспільстві, де Космос набуває форми номоса (закону). Позитивне право створили люди певної спільності, історичного часу і соціального простору. Норми позитивного права можуть не лише не відповідати природному праву, але й суперечити йому;

2. Через природне право людина пов’язує своє існування з першопочатками буття суспільства. Через позитивне право людина поєднує себе з функціями конкретних інститутів влади;

3. Природне право виникає одночасно з паростками цивілізації, позитивне – з утвердженням державної влади;

4. Природне право існує у формі звичаїв, через зміст етичних та моральних вимог. Позитивне право завжди чітко формально виражено в письмовому вигляді в джерелах права конкретної держави;

5. Згідно природному праву право на життя, свободу, власність і справедливість дано людині від народження. Позитивне право визнає свободу і права людини як такі, що надані державою;

6. Природне право за об’ємом ширше позитивного. Його основою є цінності, що сформовані історичним досвідом людства. Позитивне право є атрибутом конкретного суспільства і виражається в законодавстві держави;

7. Природне право є етично і релігійно виправданим. Позитивне право спирається лише на силу держави;

8. Ціннісним критерієм природного права є справедливість, а позитивного права – міра задоволення інтересів перш за все держави;

9. Природне право є частиною цілого (світової культури). Позитивне право є самодостатнім і автономним, незалежно від цієї цілісності. Воно похідне від локальної культури;

10. Модель природного права склалась вже у звичаєвому суспільстві, однак, як і модель позитивного права, оформилась лише в умовах новоєвропейської цивілізації. У міру утвердження авторитету влади в особі держави, позитивне право стає «дисциплінарною матрицею», а природне право набуває статусу еталона як в очах громадськості, що критично сприймає жорсткі рамки позитивного права, яке спирається на силові санкції, так і в очах законодавця, який приймає чергові юридичні норми, спираючись на природне право, враховуючи, що воно ґрунтується на релігії, моралі, суспільній думці, авторитеті світобудови [157, 76].

Тому в ідеальному вигляді природне право і позитивне право співвідносяться між собою як абсолютне і відносне (мета і засіб), «природне право відображає, висвітлює ідеали та принципи, які потім реалізуються за допомогою окремих регуляторних рішень. У такий спосіб дійсний прогрес у праві відбувається як невпинне тяжіння правових норм до правового ідеалу, яким є встановлення справедливості та виправлення зла» [371, 265]. Проте на сучасному етапі маємо можливість спостерігати відокремлення права від своєї абсолютної основи, від загальнолюдських цінностей, від моралі, перетворюючись із знаряддя управління на політичний інститут, який забезпечує інтереси влади.

Позитивне право, що має своїм предметом реально існуючі закони, способи функціонування, правила та форми реалізації, їх класифікацію

38. Поняття основоположних “природних” прав людини: основні філософсько-світоглядні підходи (легістський, етнічний, психологічний, релігійний, природничо-біологічний, природничо-соціальний); їх порівняльна характеристика. Соціальні чинники та герменевтичні закономірності розуміння (інтерпретації) прав людини.

Природні (особисті) права і свободи людини, які на­даються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основ­ному законі або ні. В Україні ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на віль­ний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — ко­жен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

Філософсько-світоглядні підходи:

1) Легістський – «права людини – це те,що закріплено в законодавстві і є результатом державного волевиявлення»;

2) Суть етичного(морального) підходу: права людини певні вимоги моралі до суспільства, держави;

3) Психологічний підхід – «Права людини – це певні вимоги психіки або в широкому контексті – певні вимоги внутрішнього світу людини, які пред’являються до людини, суспільства, держави»;

4) Релігійний підхід. Права людини це такі права що встановлено Богом. Особисті немайнові права визначені творцем;

5) Біологічний підхід. Права людини це частина біологічної сутності в людини – забезпечення біологічних потреб;

6) Природно-соціальний підхід (Рабинович П.М.):

Сутність будь-якого явища, задовольняти потреби та інтереси людини.Соціальна сутність прав людини полягає в можливості таких прав задовольняти потреби та інтереси людини.Соціальні можливості субєкта становлять онтичну сутність його прав.

Основоположні права людини — певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, обєктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальні і рівні для всіх людей.

Ознаки:

• певні свободи людини

• зміст та обсяг залежать від можливостей всього суспільства

• рівні для всіх людей

• не можуть відчужуватись, даруватись державою.

Лише категорія свободи прав людини дозволяє найбільш адекватно відобразити онтичну соціальну сутність.

Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, які становлять її основні права, – навіть на всесвітньому, ґлобальному рівні – визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними й незмінними. Інша ж причина “різночитань” у тлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних етносів, народів, націй, класів й інших численних соціальних утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдськими, всесвітніми, а особливими, “частковими”.

Тому стає зрозуміло, що для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного (“національного”) законодавства основних прав людини набуває принципового методологічного значення проблема розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб’єктами даного суспільства. А розв’язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається із закріпленими у міжнародних нормативних документах “стандартами” таких прав, а ще більшою мірою – із законами інших держав щодо тих же ж питань.

Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларують і вважають загальнолюдськими (зокрема основні, невід’ємні права людини), є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неднозначним, змістом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як “окремо- (особливо-) людські”. Чого варті загальнолюдські назви прав людини – це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.

Рабінович Соціально-детермінуючі чинники та складові прав людини.

Не можна вирішувати питання про те, порушено чи не порушено певні

права людини (а у з’ясуванні цього саме і полягає призначення Суду), не

спираючись на певне

загальне

уявлення про ці права, тобто про те, у чому

ж, власне, полягає сутність даного феномену. І хоча розгорнутої, вичерп-

ної дефініції поняття прав людини у рішеннях Суду не зустрічається (та

й навряд чи колись зустрінеться),

низка істотних рис, ознак, неодмінних

складників цього явища

висвітлюється у згаданих актах або ж втілена,

закладена у них, так би мовити, імпліцитно, латентно. До таких складни-

ків належать насамперед ті соціальні фактори, котрі визначають, формують

та характеризують зміст і обсяг (межі) прав людини.

Серед таких факторів вирізняють:

– інтереси (потреби) людини, справедливо збалансовані з інтереса-

ми (потребами) інших суб’єктів та й усього суспільства

– мораль, що домінує у відповідному суспільстві в певний час;

– мету певного права людини та відповідність (домірність) їй пра-

вореалізаційної, правозабезпечувальної та правообмежувальної ді-

яльності держави.

Розглянемо кожен із зазначених феноменів