23. Здобутки й проблеми позитивістського підходу до праворозуміння.

Ця позиція звернена до аналізу юридичних текстів і обмежується ім. Має місце не право як таке, а право яким воно здається.

До недоліків відносять: (Данільян)

· Прагнення обмежити дослідження лише реально діючим правом.

· Ототожнення права і закону, яке обмежує круг можливих джерел права.

· Повна відсутність інтересу до інших нормативних регуляторів: мораль, звичай і ін. Т. е. має місце деонтологизация права.

До переваг:

· Прагнення до несуперечності, ясності, чіткості чинного законодавства.

· Верховенство закону.

· Вимога законослухняної поведінки громадян, така позиція не приймає явище правового нігілізму.

Здобутки: 1. чітки закріпленість 2. правова визначеність 3. доступність до систематизації 4. легко розуміється і сприймається (є закон - от він і є правом).. проблеми: одна єдина - може переростати в зловживання, призводити до порушення прав людини, узурпації влади

23. Закономірність (неминучість) конституювання непозитивістського (“природного”) праворозуміння. “Природне праворозуміння як наслідок і прояв оцінювання явищ, що відображаються терміно-поняттям “право” у позитивітських доктринах.

У 20ст. у всій світовій філософії, як протест проти засилля позитивізму в філософії та юриспруденції, відроджується природне право.

Пошук природного права - це пошуки універсальних понять, їх основною метою є керівний ідеал, а не конкретний припис, і цей ідеал реалізується в історії. Тому природне право передбачає постійно змінювані юридичні норми.

Механізм природного права запрацював прямо протилежним чином: права людини визначають права влади, а не навпаки. Стверджувалось визнання існування вищих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлювали розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога.

Закон вважається тут явищем політичним, тобто таким, що допускає можливість свавілля при його встановленні.

Основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ.

Закономірність існування такого право розуміння полягає в соц. Неоднорідності суспільства – а отже уява і розуміння не співпадають.

Соц. Функції:

1) Легітимація – підтрика існуючого правпорядку, його виправдення.

2) Де легітимація – є основною, домінуючою – не схвалення існуючого правопорядку, зак-ва, політики держави. Її ще називають «протестною».

23. Загальна характеристика “природного” праворозуміння. Основні його різновиди (класифікації).

У основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні грунтуватися на якихось об'єктивних початках, підставах, не залежних від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних початків вважалася природа, то і право, не залежне від людської волі і бажань, було назване природним.

Теорія природного права направлена на пошуки особливої реальності права, що не зводиться до реальності державно-владних встановлень. Вона тісно пов'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція, то і особливість природно-правового мислення полягає, в розмежуванні і зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості.

Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання знаходження підстави позитивного права і критерію його оцінки, а значить, проявляє себе в двох аспектах: сутнісному (онтологічному) і аксіологічному.

Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правового мислення є відповіддю на питання «що є право?». У цьому аспекті єство власне правових явищ («феномену права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію пояснення єства і розуміння сенсу права.

У аксіологічному здійснюється оцінка позитивного права («закону»), виходячи з уявлення про єство (сенс) права. Тут природно-правове мислення по відношенню до «закону» виконує критичну функцію.

Тому можна сказати, що єство природно-правового мислення полягає у філософській і, перш за все, етичній критиці права і держави. В процесі цієї критики відбувається вимір правових і державних стосунків на відповідність їх єству і сенсу. Таким чином, ця критика направлена на легітимацію і обмеження права і держави.

Як відомо, в Новий час була популярна утопічна модель, побудована на «дихотомії» природного і цивільного станів, а засобом переходу від одного стану до іншого виступав виражаючий принцип згоди суспільний договір. Проте ці гіпотетичні стани не є лише ілюзією, вони володіли і володіють реальною стимулюючою дією на свідомість і поведінку людей. Адже хоча утопічні проекти насправді не збуваються, людина, знаходячись під враженням нової дійсності і натхненний цією картиною, своїми вчинками міняє соціальний світ, користуючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту.

Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться і очікується людьми як встановлення деякого «раю», ідеального гармонійного стану людства (вищій справедливості). І хоча насправді такого «раю» на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мріяти. Проте це не просто мрії, а вираження суті власне правовій реальності, що носить деонтологический характер. Реальність природного права є реальністю людського імперативу досягнення «раю людяності», іншими словами, ідеального гармонійного стану, заснованого на початках вищої справедливості, як такої життєвої вимоги, яка пред'являється самому собі в процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч в якійсь мере.

Таким чином, то загальне, що властиво багатообразним формам природного права, може бути виражено формулою «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». У цьому полягає дійсний (гуманістичний) сенс природного права, в горизонті якого і здійснюються пошуки підстави і критерію для оцінки правопорядку. Імператив гуманізації правопорядку є «вічним» людським сподіванням, проте реалізація цього імперативу здійснювалася в різних формах, інколи навіть таких, в яких ця спрямованість отримувала абсолютно протилежне втілення.