28

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1 ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ КУЛЬТУРИ МОВИ ВЧИТЕЛЯ –СЛОВЕСНИКА 5

1. Поняття про літературну мову. Культура мови і мовна культура

2. Формування мовної особистості в школі 10

РОЗДІЛ 2 МОВЛЕННЯ ВЧИТЕЛЯ ЯК ЗАСІБ ПЕДАГОГІЧНОЙ ПРАЦІ 18

2.1 Мовлення і комунікативна поведінка вчителя

2.2 Функції мови вчителя у взаємодії з учнями 21

ВИСНОВКИ 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 30

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Актуальність дослідження пояснюється тим, що входження України в нові міжнародні відносини як самостійної, незалежної і перспективної європейської країни вимагає більш високого рівня вихованості й освіченості, уміння пристосовуватися до соціальних умов, що постійно змінюються. Основною державною структурою, що формує майбутнє суспільство, є школа, вищі навчальні заклади, вчителі, викладачі, а мова, культура мовлення, мовленнєва діяльність є тим особливим ланцюгом, що зв'язує минуле й сучасне та допомагає здійснювати послідовний соціальний поступ до майбутнього. Стає зрозумілим, що будь-який пошук поліпшення рівня культури мовленнєвої діяльності особи, спрямованої на її адаптацію, заслуговує на увагу та підтримку. Щодо формування особистості самого студента-філолога, то поліп-шення процесу підготовки його до вибору засобів професійної й особистісної самореалізації проходять з допомогою слова, мови, мовленнєвої діяльності.Досконало володіючи мовою і технікою мовлення, фахівець може ефективно формувати й розвивати відповідні взаємовідносини з довкіллям, впливати на соціальне оточення. А маючи на увазі багатоплановість людської особистості взагалі й складність освітньо-виховного процесу зокрема, можна передбачити, що підвищення культури мови викладача, вчителя-філолога забезпечить йому гармонійне входження в систему загальнодержавних і міжособистісних стосунків та досягання успіху.Виникає безліч соціально-педагогічних запитань у зв'язку з проблемою культури мови й мовлення тому, що через слово надходить майже вся інформація від однієї особи до іншої, а словесні методи є провідними в системі дидактичних і виховних засобів впливу.

Мовна культура в умовах багатомовності набуває державно-політичного та гуманітарного звучання, що ще більше посилює значення розв'язання усіх питань формування мовленнєвих умінь як усіх поколінь, так і кожної окремої індивідуальності.

Протягом десятиліть мовою міжособистісного і міжнаціонального спілкування в Україні була російська мова. Деякі українці й досі продовжують користуватись нею, тоді як в міжнародному співтоваристві Україну сприйняли як самостійну державу. Сусідні країни, готуючи працівників для роботи в Україні, навчають їх і нашої державної мови – української. Існує нічим не виправдана парадоксальна ситуація: іноземці вивчають українську мову як державну мову України, а наші співвітчизники продовжують віддавати перевагу російській, до якої звикли як до офіційної.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єкт дослідження – соціально й професійно зорієнтований процес формування студента як носія високої загальної культури.

Предмет дослідження – мовна культура вчителя-словесника.

Мета дослідження полягає в науковому обґрунтуванні мовної культури вчителя-словесника.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

висвітлити теоретичні аспекти дослідження культури мови вчителя-словесника;дослідити мовлення вчителя як засіб педагогічної праці;виявити можливості удосконалення мовної культури вчителя-словесника.

Методологічною основою дослідження є основні положення загальної філософії, класичної педагогіки, соціології, психології про сутність людської особистості, вічні моральні цінності, виняткову роль і значення слова (мови й мовлення) в процесі її формування, пізнання нею об'єктивного світу.

Ідеї про призначення мови й мовлення у суспільстві, значення вчителя в процесі розвитку мови учнів обґрунтувались такими видатними дослідниками, як: Я.А.Коменський, А.Дістервег, Р.Оуен, К.Д.Ушинський, Л.М.Толстой, П.П.Блонський та ін.

Розділ 1 теоритичні аспекти дослідження культури мови вчителя –словесника

1.1. Поняття про літературну мову. Культура мови і мовна культура Українська національна мова становить собою сукупність різноманітних явищ, таких, як літературна мова, територіальні і соціальні діалекти (жаргон), просторіччя. Літературна мова – історично сформована вища форма націо-на-льної мови, що володіє багатим лексичним фондом, упорядкованою граматичною стру-ктурою і розвиненою системою стилів. Це мова зразкова, нормативна, описа-на граматиками і словниками. Територіальні діалекти (місцеві говори) – мова обмеженого числа людей, що живуть на одній території. Жаргон – мова окремих про-фесійних, соціальних, вікових груп. Просторіччя – це мова малоосвічених, в ос-новному міських жителів, що характеризується відхиленням від літературних норм.

Літературна мова обслуговує такі сфери людської діяльності, як політика, культура, наука, діловодство, законодавство, офіційне і неофіційне спілкування, словесне мистецтво. Людина може однаковою мірою володіти двома чи більше формами мови (наприклад, літературною мовою і діалектом, літературною мовою і просторіччям), користуватися ними в залежності від умов. Це явище одержало назву диглосії.

Головна ознака літературної мови – нормативність. Норма – це однакове, загальноприйняте вживання елементів мови, правила їх використання у визначений період. Норми не видумуються вченими, а відбивають закономірні процеси і явища, що відбуваються в мові, підтримуються мовною практикою. До основних джерел норми відносяться доробки письменників, мова засобів масової інформації, загальноприйняте сучасне вживання, наукові дослідження лінгвістів.

Норми допомагають літературній мові зберігати свою цілісність і загальнозрозумілість, захищають її від потоку діалектного мовлення, соціальних жаргонів, просторіччя. Однак мовні норми постійно змінюються. Це об'єктивний процес, що не залежить від волі і бажання окремих носіїв мови. На думку дослідників, даний процес активізувався в останні десятиліття у зв'язку із соціальними перетвореннями. У переломну епоху істотно змінюється логосфера, тобто мовленнєво-мисленнєва галузь культури, що, у свою чергу, свідчить про зміни в суспільній свідомості мовного колективу. Зміни визначаються новою установкою: "При демократії можна все!" Однак розкутість як риса сучасного мовного смаку здійснюється паралельно з прагненням до "окнижнення", до витонченості мови, що виражається насамперед у широкому використанні запозиченої спеціальної лексики (лізинг, холдинг, ріелтор і т.д.).

У межах літературної норми існують варіанти (книжні, розмовні), перший з них є кращим. Ці об'єктивні коливання норми звичайно пов'язані з розвитком мови. Варіанти є перехідними сходинками від застарілої норми до нового. Наприклад, статутний, маркетинг; у відпустці (розмовне).

Норма виявляється на всіх рівнях мовної системи. Норма – центральне поняття теорії культури мови.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми. Мовною нормою виступає будь-яке мовне явище – звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, – що сприймається як зразок. Мовні норми є обов'язковими для всіх її носіїв. Наприклад, чергування звуків д – дж, с – ш та інші у дієсловах 1-ї особи однини теперішнього часу: сидіти – сиджу, ходити – ходжу, писати – пишу, тесати – тешу, текти – течу, пекти – печу є нормативним. Це одна з морфологічних норм української мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока мовна культура є свідченням культури думки. Щоб говорити і писати правильно, треба добре знати всі розділи мовної системи. А щоб говорити в писати добре, треба вміти відбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш вдалі доречні мовні засоби – слова, словосполучення, речення.

Відомий лінгвіст Є. М. Ширяєв так визначає поняття "культура мови": "Культура мови – це такий вибір і така організація мовних засобів, що у тій чи іншій ситуації спілкування при дотриманні сучасних мовних норм і етики спілкування дозволяють забезпечити найбільший ефект у досягненні поставлених комунікативних задач". Наука, що займається проблемами нормалізації мови, що розробляє рекомендації з умілого користування мовою, також називається культура мови. Вона містить у собі три складових компоненти: нормативний, комунікативний, етичний. Якісна оцінка висловлення з погляду культури мови припускає відповіді на питання:

1. Чи є мова правильною, чи побудована за літературними нормами ?

2. Чи є мова "гарною", доречною у визначеній ситуації?

3. Чи відповідає мова правилам етики спілкування (мовному етикету)? [29]

Культура мови – частина більш широкого поняття – мовної культури, що, у свою чергу, входить у культуру мовної діяльності, спілкування, у загальну гуманітарну культуру.

На думку В.Є. Гольдіна й О.Б. Сиротиніної, мовна культура "містить у собі мову, форми втілення мови, сукупність загальнозначущих мовних надбань даної мови, звичаї і правила спілкування, співвідношення словесних і несловесних компонентів комунікації, закріплення в мові картини світу, способи передачі, збереження і відновлення мовних традицій, мовну свідомість народу в побутових і професійних формах, науку про мову".

Існує 4 типи мовної культури носіїв літературної мови.Елітарна – еталонна мовна культура, що означає вільне володіння всіма можливостями мови, включаючи її творче використання. Їй властиве суворе дотримання всіх норм, безумовна заборона грубих висловлювань.Напівлітературна характеризується неповним дотриманням норм, надмірним насиченням мовлення книжними або розмовними словами. Носіями цієї мовної культури є більшість новоявлених жителів міст; проникнення її у деякі сучасні засоби масової інформації, художні твори сприяє широкому поширенню.Літературно – розмовний і фамільярно – розмовний тип поєднує тих комунікантів, що володіють тільки розмовним стилем. Фамільярно – розмовний відрізняється загальною стилістичною зниженістю й огрубленістю мови, що зближує його з просторіччям. Використовується "ти – звертання" поза залежністю від віку співрозмовника і ступеня знайомства з ним .Риторика у своїх рекомендаціях завжди спиралася на елітарну культуру. До оволодіння нею повинні прагнути учасники сучасного ділового спілкування.

1. Змістовність | Продумати текст й основну думку висловлювання; розкрити їх повно; матеріал підпорядкувати темі й основній думці; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає

2. Правильність і чистота | Дотримувати норм літературної мови: в усному висловлюванні – орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних стилістичних У писемному – лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних, орфографічних і пунктуаційних

3. Точність | Добирати слова і будувати речення так, що найточніше передати зміст висловлювання; прагнути, щоб зміст сказаного або написаного був переданий точно, зрозуміло

4. Логічність і послідовність | Говорити й писати послідовно, виділяючи мікротеми і встановлюючи зв'язок між ними; забезпечувати смислові зв'язки між словами і реченнями в тексті; скласти план (простий чи складний) висловлювання, систематизувати дібраний матеріал, виділити "дане" і "нове" у висловлюванні; уникати логічних помилок

5. Багатство (різноманітність) | Використовувати різноманітні мовні засоби (слова, словосполучення, речення), уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень

6. Доречність (доцільність) | Ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте, при яких обставинах відбувається спілкування

7. Виразність і образність | Добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, найточніше передати думку, бути оригінальним у вислов-люва-н-ні і впливати на співрозмовника (адресата мовлення)

Мова регулює стосунки між людьми, впливає на них. Це виявляється в мовленні, коли виникають певні обставини спілкування. Щоб мовці розуміли один одного, їхнє мовлення повинно бути якісним. Отже, наша культура мовле-н-ня залежить від змісту й послідовності, точності й доречності висловлювання, багатства словника, досконалого володіння умінням поєднувати слова в реченні, будувати різноманітні структури, активно застосовувати норми літературної мови. Тому найголовнішими ознаками культури мовлення є змістовність, послідовність, правильність, точність, багатство, доречність, виразність.Творячи висловлювання, люди враховують також логічність, ясність, емоційність мовлення. Усі ці ознаки підпорядковують найголовнішій – правильності. Це основна комунікативна якість мовлення.Правильність мовлення – дуже об'ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб забезпечити правильність мовлення, треба досконало володіти нормами літературної мови. Відомо, що норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення.Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає типу і стилю мовлення. Отже, щоб говорити правильно, треба добре знати усі розділи української мови та її діючі норми.Правильність мови – це дотримання діючих норм української літературної мови. Мовець повинен володіти літературною вимовою і наголосом, тобто знати орфоепічні правила.

Часто мовні помилки пов'язані з порушенням граматичних норм: морфологічні вимагають правильного утворення граматичних форм слів різних частин мови, синтаксичні – нормативної побудови словосполучень і речень.

Лексичні норми, чи норми слововживання – це правильність вибору слова з ряду одиниць, близьких йому за значенням чи за формою; уживання його у тих значеннях, що воно має в мові; доречність його використання у тій чи іншій комунікативній ситуації в загальноприйнятих у мові сполученнях.

До якостей "гарної" мови відносяться ті, що визначають її комунікативну доцільність. Це точність, виразність і багатство (іноді до комунікативних якостей відносять також чистоту, ясність і зрозумілість).

Точність мови зв'язується з точністю слововживання, правильним використанням багатозначних слів, синонімів, антонімів, омонімів. Найважливіша умова точності – дотримання лексичних норм. Мова є точною, якщо мовець відбирає слова і конструкції, що точніше інших передають відтінки змісту, істотні саме для даного висловлення. Наприклад, якщо про дуже голосний лемент ми скажемо "оглушливий", то точніше поінформуємо слухача. Чи якщо виберемо доречне слово із синонімічного ряду (будувати – зводити) для тексту ділового стилю: "Будівельники обіцяли побудувати будинок у вересні, а до жовтня – завершити всі опоряджувальні роботи".

Якщо мовець піклується про те, щоб забезпечити зворотний зв'язок, викликати в слухача потрібну реакцію на повідомлення – інтелектуальну (зробити зрозумілим), емоційну (розбудити почуття), вольову (змусити діяти), то це є свідченням виразності його мови.

Виразність може створюватися на рівні всіх мовних одиниць. У публічній промові і діловому спілкуванні часто використовують специфічні образотворчі засоби, що роблять висловлення яскравим, образним, емоційним.Це так звані риторичні фігури – зафіксовані звороти мови, слова і вислови в переносних значеннях, що є прикрасою тексту. Вони збагачують і різноманітять повідомлення. У риториці традиційно розрізнялися фігури думки (засоби виділити саме дану думку, що не мінялася від передачі іншими словами) і фігури слова (спосіб привернути увагу у певному місці промови ). Фігури слова, у свою чергу, поділялися на фігури додатка, зменшення, переміщення, переосмислення слів. Останні називають тропами.Домогтися точності і виразності можна лише за умови, що мовець володіє різноманітними засобами мови, різними способами передачі того самого змісту, якщо мова його досить багата. Показники багатої мови – великий обсяг активного словника (сучасна людина, у середньому, знає і використовує 7-9 тисяч слів), розмаїтість морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.