25.Українське поетичне кіно 1960-70-х років (с. Параджанов, і. Миколайчук, ю. Іллєнко та ін.)

Український кінематограф 1960—70-х років представлений іменами світової величини: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, «Криниця для спраглих» Юрія Ілл’єнка (1965), «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля спіткала також фільм Юрія Ілл’єнка «Вечір напередодні Івана Купала» (1968) і «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю. 

За стилістикою близькою до українського поетичного кіно була знята в 1967 р. на «Мосфільмі» стрічка «Вій» за однойменною повістю Миколи Гоголя. Картину також вважають першим радянським фільмом у жанрі жахів. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) та «Як гартувалася сталь» (1973). У роки «застою» в СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, проводиться методичне та цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів. Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадувати з оглядкою. На багато років, внаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

26.Поетика кінооповіді в художньому тексті та кінематографічні прийоми в літературі

На початку XX століття в усьому світі спостерігається значне пожвавлення літературного процесу і розвитку мистецтва взагалі. З'являється модернізм, що стає не лише альтернативою реалізмові у мистецтві, а й принципово новим способом мислення усіх творчих особистостей. Спостерігається відхід від копіювання дійсності, її намагаються не відобразити, а відтворити, ніби сформувати наново. Крім цього, виникає безліч нових прийомів у межах нового літературного мислення, різні види мистецтва поєднуються та впливають один на одного. Так, із появою кінематографічного мистецтва деякі прийоми кінематографії використовуються і в літературі.

Олександра Довженка кіно- і літературознавці називають засновником жанрів «кіноповість», «кінооповідання», «кіноновела». Так, М. Коцюбинська відзначила помітне тяжіння цього автора «до гіперболізації і символічного узагальнення», до «алегоричності образів», до свідомого «уповільнення» дії, – вона назвала все це «кінематографічними засобами» . В. Фащенко вказав на таке: у творчості О. Довженка спостерігається «своєрідний сплав кінематографічного та оповідного елементів», на часте введення автором кінометонімій . В. Буряк, говорячи про «поетику кінозображення», відзначив те, що митець застосував «словесно-образний монтаж» і наголошував на таких його функціях: створення ефекту «паралельної дії», акцентування уваги на деталі, котра «посилює психологічне», сугестування «сприйняття інформації» .

Прийоми кінематографії в літературних творах використовував також Юрій Яновський , зокрема в романі «Вершники». Роман оповідає про непрості часи в історії України, а саме — про громадянську війну, коли одна нація розкололася на багато таборів, що жорстоко ворогували між собою. Усі події треба було відобразити у їхній динаміці, тож автор мав знайти прийоми пришвидшення дії, підвищення концентрації подій у романі. Цю проблему Юрій Яновський розв'язав блискуче. Насамперед письменник побудував свій роман не досить звично: твір складається з окремих новел. Так, розділивши дію на частини, він прибрав відчуття тягучості, розлогості оповідання. Такою композиційною побудовою автор зміг також і сконцентрувати увагу читача на окремих епізодах. Новели в межах роману нагадують нам окремі сцени в межах кінофільму. Для посилення динаміки і лаконічності введено ще один прийом — прийом «напливу кадрів», який широко використовується в кіно. Не встигла закінчитися одна сцена, ще не вичерпано певну подію, а автор вже говорить про іншу, отже сцени ніби нашаровуються одна на одну. Таким чином досягається пришвидшення плину художнього часу.