6.Синтез мистецтв як літературознавча категорія. Поняття синкретичності мистецтва. Явище синестезії.

Упродовж усієї історії мистецтва розвиток його стимулювали з середини дві діалектично взаємозалежні тенденції: тенденція до специфікації видів і тенденція до взаємодії, зокрема синтезу їх. Для другої в історії української літератури визначальним став період кінця ХІХ — початку ХХ ст.(період модернізму), характерним — зближення з суміжними видами, передусім з музикою і малярством. Модернізм – (від франц. moderne — новітній, сучасний) — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Саме похідне слово «модерн» пов'язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом (хоча й модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком) є визначальними рисами модернізму. Український модернізм формувався в несприятливих умовах, за яких письменники передусім мусили дбали про виживання в ситуації і неструктурованої національної культури.

У мистецтві синкретизм (грец. συνκρητισμός) — нерозчленованість різних видів культурної творчості, властива раннім стадіям її розвитку. Найчастіше однак цей термін застосовується до галузі мистецтва, до фактів історичного розвитку музики, танцю, драми і поезії.

Вивчення явищ синкретизму надзвичайно важливо для вирішення питань походження та історичного розвитку мистецтв. Саме поняття «синкретизм» було висунуто в науці в противагу абстрактно-теоретичним вирішенням проблеми походження поетичних родів (лірики, епосу і драми) в їх нібито послідовному виникненні.З точки зору теорії синкретизму однаково помилкові як побудова Гегеля, котрий стверджував послідовність: епос — лірика — драма, так і побудови Ж. П. Ріхтера, Бенара та ін., які вважали початковою формою лірику.

З середини XIX ст. ці побудови дедалі більше поступаються місцем теорії синкретизму, розвиток якої безсумнівно був пов'язаний з успіхами еволюціонізму. Вже Каррьєра, який в основному дотримувався схеми Гегеля, схилявся до думки про первісну нерозчленованість поетичних родів. Відповідні положення висловлював і Герберт Спенсер. Ідея синкретизму піднімається цілим рядом авторів і, нарешті, з повною визначеністю формулюється Вільгельмом Шерером, який однак ніяк не розвиває її широко у відношенні до поезії.

Завдання вичерпного вивчення явищ синкретизму та з'ясування шляхів диференціації поетичних родів поставив перед собою О. М. Веселовський, у працях якого (переважно в «Трьох розділах з історичної поетики») теорія синкретизму отримала найяскравішу і розвинену (для домарксистського літературознавства) розробку, обґрунтовану фактичним матеріалом.

У побудові О. М. Веселовського теорія синкретизму, в основному, зводиться до наступного: в період свого зародження поезія не тільки не була диференційована за родами (лірика, епос, драма), а й сама взагалі представляла далеко не основний елемент більш складного синкретичного цілого: провідну роль в цьому синкретичному мистецтві відігравав танець — «ритмування орхестичних рухів в супроводі пісні-музики». Текст пісень спочатку імпровізувався. Ці синкретичні дії значимі були не стільки змістом, скільки ритмом: часом співали і без слів, а ритм відбивався на барабані, нерідко слова перекручувалися і спотворювалися на догоду ритму. Лише пізніше, на основі ускладнення духовних і матеріальних інтересів і відповідного розвитку мови «вигук і незначуща фраза, що повторюються без розбору і розуміння, як опора наспіву, складалась в щось більш цілісне, в дійсний текст, ембріон поетичного». Що стосується драми, то в цьому питанні О. М. Веселовський рішуче відкидає старі стереотипи про драму як синтез епосу і лірики. Драма походить безпосередньо від синкретичного дійства. Подальша еволюція поетичного мистецтва призвела до відділення поета від співака і диференціації мови поезії і мови прози (при наявності їх взаємовпливів).

Синестезія (грецьк. synaesthesis — одночасне відчуття) — художній прийом, поєднання в одному тропі різних, іноді далеких асоціацій. Випливає із природної властивості людини переживати водночас враження, одержані від кількох органів чуття, що приводить до синтезу кількох відчуттів. Найяскравіше С. проявилася у ліриці раннього П.Тичини — поета, схильного до "кольорового слуху" та "слухового кольору", здатного сприймати, скажімо, квінту як жовту густу барву тощо. Синтетичне взаємозумовлення цих чинників приводило до витворення одночасної "мальовничої музичності" як чільної ознаки "кларнетизму": "За частоколом — / Зелений гімн"; "Мов золото-поколото, / Горить-тремтить ріка, / Як музика" і т.п.