Лекція 1. Конституційна думка та практика в Україні княжої доби та раннього середньовіччя

Священнослужителі як представники протоконституційного мислення в Україні

Витоки державно-правової ідеології українського народу слід шукати у менталітеті наших пращурів. Автор книги-міфу "Книга Велеса" доніс до нащадків відомості про риси праукраїнців, які вірили в справедливість і добрі першооснови життя та світу. Для них природа є уособлення добра, вони й самі носять добро у своєму серці. Вони ведуть безліч битв, але жодної битви наші пращури не вели з метою підкорення, панування, загарбання. Вони постійно захищаються, і найвищою їх метою є свобода.

Як і інші стародавні народи, наші пращури вірили в добрих і злих духів, але ці вірування грунтувалися на поміркс ваному, не перенасиченому страхом ставленні до Богів. Сил я природи обожнювалися, персоніфікувалися у конкретних чуттєвих образах, але вони не були фатально невблаганними, бо їх можна було задобрити ритуальними обрядами чи магічними заклинан­нями. У своїх язичницьких віруваннях, взаєминах зі своїми сусідами пращури українців ніколи не були сліпими наслідува­чами, будучи урівноважено-поміркованими, здатними йти на примирення та компроміси. Ці риси генетично успадкував від своїх пращурів український народ.

Розвиток державно-правової думки у східних слов'ян був невід'ємний від формування у них державності, він відбувався на власній внутрішній основі і віддзеркалив у собі основні риси ментальності та свідомості народу. Уявлення наших пращурів про добро і зло формувалися під час їхньої взаємодії з приро­дою' і супроводжувалися перенесенням суто земних суспільних відносин на природні сили. Надалі поняття про добро і зло стають більш предметними, набувають земного значення. З розвитком державності ці категорії деталізуються і виступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Але тут закон наповнений не правовим, а скоріше моральним змістом. Мова

йде про закон у розумінні "звичай", "традиція", "обряд". З прийняттям християнства поняття "закон" почало отожнюва-тися також і з біблейськими заповідями.

Разом з християнством на Русь приходять релігійно-богословські ідеї, які не завжди співпадають з ментальністю та характером нашого народу. Основним джерелом політичної думки Київської Русі за доби поширення й утвердження християнства стали Новий і Старий Заповіти, релігійні вчення Афанасія Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та константинопольського патріарха Фотія. В цілому на розвиток державно-правової думки нашої стародавньої держави значний вплив справила суспільно-політична думка Візантії, яка поєднала здобутки античної культури з християнством. Саме завдяки священ-нослужителям-літописцям до сучасників дійшли і давньоруська політичне, міфологія, і тексти окремих політико-правових документів релігійного та світського характеру.

Однією з центральних політичних проблем періоду Київської Русі було питання взаємовідносин світської і церковної влади. її розв'язання здійснювалось на засадах двох концепцій політичної

а) концепція богоугодного володаря, в основі якої знахо­ дилась ідея родового династичного князювання;

б) концепція єдинодержавності з ідеєю верховенства світської Елади.

Обидві концепції знайшли відображення у літописах, зверненнях, повчаннях, серед яких - "Повість временних літ", "Слово про закон і благодать", "Повчання Володимира Моно-маха", "Ізборнік Святослава" та ін.

Перетворившись у державну релігію, християнська церква намагалась піднятись над великокнязівською адміністрацією, прагнула перебрати на себе функції політичного та ідеологічного центру уг;ільно-роздрібненої держави. Церковні ідеологи намагались переконати князів, що лише церква є реальною силою, здатною забезпечити мир і спокій в державі, допомогти уникнути міжусобних чвар та удільних війн, сприяти єднанню різних регіонів і народів величезної за територією країни.

¥

18

Кравченко В.В., ТрофанчукГ.І.

Конституціоналізм в Україні

19

Перша концепція ("богоугодного господаря" з ідеєю династичного правління) знайшла відображення у творчості ігумена Печорського монастиря Феодосія, який вважається її родоначальником. Він закликав князів опікуватися православ'ям, захищати церковні інтереси. Водночас теолог застерігав від надмірного втручання церкви у світські справи, розмежовуючи таким чином сфери духовної та світської влади.

Послідовником Феодосія був Нестор-літописець -творець першої православної доктрини династичного князювання. Цією ідеєю пронизана "Повість временних літ", у якій автор розгля­дає історію як протиборство добрих і злих сил. На неправедних господарів країни Бог посилає різні покарання і нещастя. Тим самим пояснюються безперервні набіги на Русь кочівників і міжусобна ворожнеча. Це є "батіг" від Бога. Всю вину за таке становище літописець покладає на князів (київських та удільних). Виходом із складного становища Нестор вбажає повернення правителів до церкви: вони не повинні порушувати Божих заповідей, настанов церкви, і тоді на них зійде милість Божа. А основною настановою церкви, яку не можна порушувати нікому, є принцип династичного князювання: кожен князь володарює у своєму уділі. Нестор оголосив удільно-династичне князювання єдиною встановленою Богом справедливою формою правління.

Друга концепція (єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади) знайшла відображення у її родоначальника -першого київського митрополита Іларіона. Про його сміливість і твердість духу свідчить той факт, що митрополитом він став у 1051 р. без благословення візантійського патріарха, що тоді вважалось церковним самозванством. "Слово про закон і благодать", написане ним між 1037 і 1050 рр. вважається першим політичним трактатом Київської Русі.

Основні ідеї вчення християнського теолога зводяться до наступного.

Перше, Концепція Іларіона набула конкретного політичного звучання. Вона ставила на перше місце питання незалежності і самобутності Київської Русі, а також усіх інших народів і держав. У Бога немає вибраних народів. Новий Заповіт вводить всіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом. Мислитель

пропонує розглядати слов'янські народи в контексті світової історії, як рівні у спільноті християнських народів.

Друге. Викладаючи думку про державність, митрополит зводив історію Русі до історії великих самодержців, прославляв тих князів, які дбали про єдність і міцність держави. Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вважаючи його заслуги рівними заслугам візантійського імператора Костянтина, який оголосив християнство державною релігією Римської імперії. Іларіон пропонував визнати Володимира святим, що сприяло б підвищенню авторитету і незалежності держави.

Трете. Прославляючи Володимира-христителя та його сина Ярослава Мудрого за те, що завдячуючи цим правителям, "віра благодатна до народу руського дійшла", теолог робить логічний висновок: єдиновладдя є опорою християнської віри. яка, в свою чергу, теж нероздільна з одноосібною владою. Таким чином, Іларіон захищає ідею єдинодержавності - гаранта єдності та міцності держави, її територіальної цілісності.

Водночас митрополит вказує, що християнство покликане сприяти консолідації країни, стояти на сторожі загальнодержав­ного централізму. Церква повинна служити державі і володарю.

Четверте. Іларіон намагався з'ясувати взаємозв'язок Закону та Істини. На його думку, Закон - це провідник волі Бога або державного правителя, а Істина пов'язана з високим моральним статусом християнина, який не потребує регулятив­ної дії закону. Його внутрішня моральність сприяє реалізації своєї волі відповідно до Істини.

П'яте. Серед своїх сучасників Іларіон вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дати їм оригінальне пояснення. Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Описуючи хід історії людства, він зазначав, що спочатку правив закон, а потім, коли Бог відвідав людство, народилася "благодать та істина". Закон роз'єднує народи, підно­сячи одних і принижуючи інших. Він далекий від уявлень про вище благо - свободу, бо він повністю заглиблений у земні пристрасті. Саме закон породжує гнів, заздрість, злочини. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою, а тому тотожна

_І

20

Кравченко В.В., ТрофанчукГ.І.

Конституціоналізм в Україні

21

благодаті. Вона знімає односторонність дії закону і обіфіває всіх, як Сонце. Коли Бог відвідав людство, закон змінився благодаттю, а рабство - свободою. Закон був власністю іудеїв (богообраного народу), а благодать подарована всьому людству, оскільки перед Богом всі народи рівні. Благодать — це прогрес людства, який пов'язується Іларіоном з епохою Нового Запов ту.

Концепція верховенства світської влади митрополита Іларіона набула свого розвитку в "Ізборніку Святослава" та у "Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям". Вони являли собою, насамперед, настанови главі держави, князкі. Володар мусить пам'ятати, що влада пов'язана з відповідальністю, а найголовніший обов'язок правителя - завжди бути справедли­вим. Мірою справедливості є знання, тому князь повинен вміти все. Саме знання і розум роблять Великого князя справедли­вим і мудрим, здатним протистояти ворогам, тримати в покорі бояр та удільних князів.

Володар зобов'язаний бути взірцем досконалості. У "Повчанні" міститься перелік практичних порад стосовно державного управління і ставлення правителя до підлеглих.

В названих документах розглядається проблема ставлення людини до наявних в державі влад: світської (князівської) та церковної. Підкорення Богу тут характеризується як апріорне, безумовне. Людині тільки залишалося перенести це переконан­ня щодо безумовної покори на князя і коритися йому. Зважаючи на недостатньо сильні традиції християнства, автор " Ізборніка" ототожнював церковну владу з князівською, підкреслював необхідність безумовного підкорення їй. Державна і церковна влада розглядалась як єдина . Хоча в цілому в "Ізборніку" значно більше уваги приділено церкві та її служителям, в уяві його- автора держава, влада, церква стоять вище від людини та її інтересів.

Проблема співвідношення духовної і світської влади на початку XII ст. привернула уваг/ єпископа Кирила Туровського. Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею "одного володаря", закликав до єднання Русі. Основою поєднання церковної та князівської влади могло стати, на думку автора, Святе Письмо, яке робить людину смиренною, добродійною, благородною.

Поліпшити життя в державі, поліпшити економічні і соціальні відносини в суспільстві можна лише за допомогою християнсь­кої релігії. Святого Письма. Відхилення від християнської віри, порушення її вимог призводить до соціального зла, яке може бути покаране відповідно до Божих законів. Теолог засуджував міжусобні війни між князями, ворожнечу між служителями церкви, зазіхання на владу. Намагаючись застерегти князів від їхніх претензій на великокнязівський престол, він вказував, що влада дана Богом.

Туровський був прибічником сильної влади. Але цією владою слід вміло розпоряджатися. Він наївно вірив і переко­нував правителя робити людям добро, піклуватися про їхній матеріальний і духовний стан. Призначення служителів церкви -сприяти встановленню соціальної злагоди в суспільстві, загаль­ної справедливості, гармонії між світською і духовною владою.

Ідея централізації держави, проблеми зміцнення державності були центральними у політичній думці того часу. Актуальність їх обоумовлювалась тим, що між слов'янськими народами, які входили до складу Давньоруської держави, мала місце суперечка про верховенство того чи іншого народу. Можливо через це і виникла легенда, ніби-то північні слов'яни запросили до себе княжити варязького ватажка Рюрика, який буцім-то був батьком київського князя Ігоря. Ця версія переслідувала дві мети: по-перше, ідея про іноземця, який встановив порядок у давньоруських землях, повинна була припинити або, у крайньому разі, пригасити суперечку між слов'янськими народами за першість; по-друге, вона мала метою зміцнити авторитет Великого київського князя і самого державницького центру.

Цю версію було викладено в "Повісті временних літ" Нестора-літописця (1113 р.). Основна ідея цієї пам'ятки давньо­руської літератури стосується богообразності слов'янського народу, включення слов'янства в контекст християнської спільноти. Проводиться думка про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива шляхом добровільної угоди між князем і народом. З огляду на це, найраціональнішим державним устроєм автор "Повісті" вважав державу Ярослава Мудрого. Єдність держави має бути гарантована верховенством церковної влади.

И

22

Кравченко В.В., ТрофанчукГ.І.

Конституціоналізм в Україні

23

Подібні погляди на Давньоруську державу відображені у "Слові о полку Ігоревім" (1187 р.), невідомий автор якого засуджує "удільний принцип" організації правління, вбачаючи в цьому першопричину чвар, усобиць князів, для яких власна слава дорожча за благо держави. Центральною ідеєю "Слова..." є ідея єдності політичних суб'єктів Київської Русі, яким загрожує іноземне нашестя. Автор "Слова..." першим на Русі висловив думку про виникнення держави на основі суспільного договору між народом і князем.

Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було закріпле­но в першій пам'ятці права - "Руській Правді", де викладено норми, що регулювали ранньофеодальні відносини, зміцнювали князівську владу, вирішували питання власності, встановлювали відповідальність за протиправні діяння. У "Руській Правді" було значною мірою звужено сферу застосування прямої помсти потерпілого і дедалі більшу роль відігравало втручання держави засобом судочинства.

Найпримітнішою рисою кодифікованого збірника є відсутність смертної кари. І це вже після запровадження християнства. Тут відсутні тілесні покарання, заподіяння каліцтва, хоча церковними судами вони застосовувались. Слід мати на увазі при цьому те, що церква у судочинстві керувалася рецептованими збірниками візантійського права, а "Руська Прав­да" була побудована на нормах слов'янського звичаєвого права.

Багато статей "Руської Правди" захищають честь, гідність людини, що свідчить про визнання в державі особистості, авто­номності індивіда. Показово, що це стосується в однаковій мірі представників всіх верств населення, хоч і міра покарання була диференційована.

"Руська Правда" започаткувала формування інституту права і добу формування правосвідомості русичів. Масова свідомість ще не розмежовувала норм права та моралі, хоча воно вже окреслилося. Це видно, наприглад, на запровадженні у правовій практиці такого поняття, як "покон" в розумінні "визначена міра покарання", як правова норма, як закон. У Троїцькому списку "Руської Правди" (розширена редакція) є посилання на те (ст. 9), що "покони вирнії" (тобто штрафи за

вбивство) були при Ярославі Мудрому. А це вже можна розгля­дати як юридичний прецедент (посилання на попередні норми).

Ідея одновладдя в державі знайшла відображення ще в одній пам'ятці Київської Русі - "Молінні Даниїла Заточеника", яке датується ХІІ-ХШ ст.Воно було звернене до переяславського князя. Автор засуджує міжусобні війни, аналізує умови, за яких можна домогтися зміцнення держави. Тут викладені поради князеві, як урівноважити владу, зробити її стабільною і непо­рушною. На думку автора, для цього необхідно спиратися на тих своїх підданих, які мають середній достаток, а до складу радників брати людей не за ознаками їх знатності, а за освіченістю і розумом.

Злободенною проблемою, відображеною у "Молінні...", була проблема соціальної нерівності і несправедливості у суспільстві. Автор не дає ніяких рецептів їх вирішення, але радить князеві виступати гарантом справедливості, що сприятиме зміцненню його влади та авторитету.

Поширення магдебургського права та його роль в утвердженні місцевого самоврядування

У XIV - XVI ст. міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв'язку з землею, відокремилися від сіл і стали самостійними організаціями. Причиною усамостій-нення міст було збільшення населення, що виключно займалося ремеслами та торгівлею, а насамперед поширення німецького права (В 1188 р. архієпископ Віхман надав привілей на само­врядування Магдебургові. В XIII ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини.)

Норми цього права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгів.

Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю терито­рією вилучалось з-під місцевої адміністративної влади і одержувало самоврядування з власним урядом та судом. Метою самоврядування було те, що місто, не зв'язане адміні­стративними обмеженнями, могло вільно розвиватись та

V.

24

Кравченко В.В., ТрофанчукГ.І.

Конституціоналізм в Україні

25

доходити повного господарського розвитку. Але в Україні тільки великі міста, такі як Київ, Львів, Луцьк, дістали ширше само­врядування з виборною міською радою і лавничим судом; щодо менших міст та містечок то вони підлягали владі старостів або своїх панів - дідичів. Отримавши магдебурзьке право, місто сплачувало в державну казну визначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників.

Варто сказати, що міста з магдебурзьким правом поділя­лися на дві групи: міста де мала чинність магістратська управа, і міста з управою ратушною.

Ратушними містами і містечками керували війти і два-три бурмістра, які виконували функції королівських чи князівських намісників. Магістрат складався з двох колегій - лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами. Члени магістрату називалися лавниками і радниками. Місця в магістратах посіли найзамо-жніші. Магістрат дбав про стягнення податків з млинів, броварень, гончарень та ін.

Судові функції, зокрема по карних справах, виконувала лава, яка під головуванням війта становила колегію з одинадцяти лавників. Для винесення вироку могло бути присутнім менше суддів - шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магде­бурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочин­ство велось на польській та латинській мові. Судові функції розподілялись таким чином: комісар виконував рішення суду по перерозподілу землі, встановленню межових знаків; возний розносив повістки, приводив правопорушників; городничий стежив за громадським порядком у місті. Бурмістри і радці теж входили до складу магістратського суду.

Суд за магдебурзьким правом був фактично відокремлений від адміністрації, рада зосереджувала в своїх руках і суддівські, і адміністративні функції. Щодо апеляції, то слід зазначити, що вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався суд більших міст з магдебурзьким устроєм. Так, для Галичини і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляцій­ним судом.

Головна роль у магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король або місцеві старости.

Бурмістрів, радців, лавників обирали з місцевого населен­ня — православних, католиків або уніатів. Та не лише королі надавали це право, його могли надавати окремі пани, земле­власники, магнати.

За часів гетьманщини українські гетьмани дбали про закріплення магдебурзького права в деяких з українських міст, намагаючись підтримати їх торговельне значення та еконо­мічний добробут. Українські міста почали наділяти цим так званим магдебурзьким правом в XIV ст. Спершу його отримали Вільно і Троки (1387 р.), а у 1498 р. магдебурзьке право одержали Полоцьк та Мінськ.

В Україні раніше за інших магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 р. ним користувались Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Київ (1494 -1497 рр.), міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI - на початку XVII ст.: Переяславль (1585 р.), Стародуб (1620 р.), Ніжин (1625 р.).

14.08.1663 р. польський король Ян Казимир юридично підтвердив місту Станіславу самоврядування за магдебурзь­ким правом.

Цим привілеєм був передбачений і герб міста, в основу малюнка якого була поставлена відчинена міська брама з трьома бойовими вежами. Цей архітектурний сюжет зберігся в зображеннях гербів міста та його печаток і в наступні століття.

В Україні діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. Магдебурзьке право зазнавало змін від місцевих звичаїв та традицій, що часто діяли поряд з ним і нерідко змінювали його.

Щодо внутрішніх відносин міст, які мали магдебурзьке право, варто сказати, що там мали місце чималі соціальні суперечності. Верховенство майже всюди захоплював патриціат, не допускаючи у своє коло ані середнього міщанства, ані незаможних передміщан. Вільне виборче право було майже

26

Кравченко В.В., Трофанчук Г.І,

Конституціоналізм в Україні

27

1 ;

всюди скасовано, багатії тримали свої посади довічно. Наприк­лад, у Львові вся влада була у руках кільканадцятьох родин багатих купців, а ремісництво довгі часи безуспішно домага­лось участі в міській репрезентації і тільки в 1577 р. здобуло для себе "колегію мужів" з невеликими контрольними компетенціями ("колегія сорока мужів"). Членів цього нового контрольного органу називали "панами". Населення не раз обурювалося проти них, домагаючись для себе прав.

Так само були загострені релігійно-національні відносини. Статути магдебурзького права в багатьох містах зазначали, що міста мають служити виключно визнавцям римської віри. Через те від участі в міських правах були виключені передусім українці, як прихильники православної віри. До винятків належав Кам'янець на Поділлі, де були три національні громади: українська, польська та вірменська. У малих містечках, де українське населення мало більшість, українці діставали лише одного-двох представників у раді і суді, решту мали поляки. У Львові українців не було допущено взагалі ні до яких міських посад, вони могли жити тільки в малому кварталі "Руської" вулиці, не мали права належати до деяких цехів, були обмежені в торгівлі, їм не дозволялося організовувати публічні релігійні виступи. У Перемишлі українські міщани не мали доступу до ради, в Дрогобичі їм не дозволяли ставити церкву в місті та ін. Жителі міст, які мали магдебурзьке право, були юридично вільни­ми і несли загальнодержавні повинності, утримували адміністра­цію і королівське військо, сплачували податки. Міщани мали право будувати будинки, на нижніх поверхах яких дозволялось відкривати крамниці, хлібні засіки тощо. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок, млин та гостиний двір для приїжджих купців. Всі доходи поступали в міську казну. За цим правом купці, які привозили товари в місто, повинні були продавати їх тільки оптом, а купівля-продаж вроздріб була монополією місцевих торговців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки служили економічному розвитку міст і збагаченню міщан.

Отже, магдебурзьке право - це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За ним малі міста отримували

самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торговцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей.

Магдебурзьке право надавалося передусім іноземцям -полякам і німцям, котрі підсилювали соціальний гніт національно-релігійним. Були міста (наприклад, Львів, Кам'янець -Подільський), в яких існувало по три міських общини (польська, українська, вірменська), кожна зі своїм самоуправлінням. Необхідність для українського міського населення відстоювати свої соціально-економічні та національно-релігійні інтереси привела до активізації політичної боротьби і виникнення братств. В XIV-XVI ст. магдебурзьке право розповсюджувалось на всій Правобережній і частині Лівобережної України. Воно було знаряддям окатоличення та ополячення українців. Міста використовували форму магдебурзького права, а не його зміст, в них мало що було з німецького права, регламентувалась тільки система органів самоврядування. Але в цілому магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку України.

Переяславська угода 1654 р. між Україною та Московією гарантувала права українським містам на магдебурзьке право. У Гетьманській Україні ним користувались Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Мглин, Новгород-Сіверський і Полтава. Більшість з перерахованих міст отримали це право ще за литовсько-польської доби, і це згодом підтверди­лося українськими гетьманами. Решта міст України отримали це право на самоврядування від царської влади. Значна частина міст Гетьманщини мала неповне магдебурзьке право. Там для міського суду апеляційною інстанцією був польовий отаман і його суд, а згодом - Генеральний суд. Польова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах.

У зв'язку з ліквідацією автономії України в кінці XVIII ст. самоуправа міст почала занепадати. Царським указом 1831 р. магдебурзьке право в українських губерніях було скасоване для всіх міст, крім Києва, який був позбавлений цього правау 1835 р.

28

Кравченко В.В., Трофанчук Г.І.

Конституціоналізм в Україні

29