1. Проблема волі

Історія розвитку уявлень про волю. З історії розвитку психології відомо, що поняття воля було введено як пояснювальне поняття. Воно повинно було пояснити зародження дії, що заснована не тільки на бажаннях людини, але й на розумовому рішенні про здійснення.

Мотиваційний підхід. У межах цього підходу уявлення про волю зводяться або до початкового моменту мотивації дії (бажання, прагнення, афекту), або воля визнається як тісно пов'язана, але не співпадаюча з мотивацією здатність до спонукання до дій, що включає в подолання перешкод.

Ототожнення волі і домінуючого в свідомості бажання простежує в поглядах значної частини дослідників. Так, одні з них пояснювали волю, як здатність душі формувати бажання, інші — як останнє, прийняте перед дією, бажання. Тим самим воля була не самостійною реальністю, а перетворювалася в одне з бажань, вигода якого встановлювалася розумом. В межах цього підходу з'являються уявлення про те, що найпростішим вольовим процесом є потяг, або найпростішою формою волі є пристрасть. В такому випадку сутність мотиву складали емоції, а вольовий процес мав два моменти: афект та обумовлена ним дія (Р. Декарт, Т. Гобс, В.Вундт, Т. Рібо).

Підхід "вільного" вибору. Як особливий підхід до дослідження волі розглядають вольовий вибір. Вперше питання про спонтанний, нічим не детермінований вільний вибір поведінки поставив античний філософ Епікур. У подальшому це привело до виділення проблеми свободи волі. Позиції представників цього підходу були принципово розмежовані. Одна частина вчених вважала, що багатогранність світу виявляється у волі. На їх думку, у Всесвіті існує єдина світова воля, яка повністю вільна у всіх своїх проявах; вона нічим не обмежена і тому могутня. У людини є універсальна воля, яка представлена їй у власному характері. Він даний людині від народження як незмінний і в цілому непізнаний. Волю вони визнавали як самостійну силу душі (нічим не обумовлену і ніким не пізнану), що володіє здатністю до вільного вибору. (А.Шопенгауер, Джеймс). Такі ідеї вважалися волюнтаристськими.

Іншу позицію займали ті, хто розглядав волю не як самостійну силу, а як здатність розуму приймати рішення (робити вибір). При цьому вибір виступав або основною функцією волі, або тільки одним і моментів вольової дії. (Б. Спіноза, І. Кант, В. Фракл, Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн).

Регуляційний підхід. Багато вчених займались дослідженням регулятивної функції волі. Вольова регуляція розуміється як опосередковане метою і мотивами створення стану оптимальної змобілізованості, оптимального режиму активності і концентрування цієї активності в правильному напрямку. Через волю "Я" керує мисленням, емоціями, уявою, бажаннями та іншими психічними процесами. У волі є спрямовуюча і регулятивна функції, вона балансує і конструктивно використовує всі види активності людини, не придушуючи ні одну з них (М.Я. Басов, Р. Ассаджолі).

Інший план пов'язаний з ідеєю регулювання поведінки як особливого самостійного процесу, що не потребує психічного утворення, яке зветься волею. Причини дій при цьому пов'язують з чуттєвими збуджені думками, моральними почуттями, які надають дії певного смислу, кому випадку людина володіє здатністю до саморегуляції чи самоорганізації при здійснені дій у досягненні мети. (І.М. Сеченов. Ч. Шерінгтон В. К. Калінін, Л.М. Веккер, Р.Мей).

Розуміння волі у поглядах на природу цього психічного явища можна виділити ще 2 аспекти: філософсько-етичний та природничий. Вони тісно поєднані і можуть розглядатися лише у спільній взаємодії.

Отже, історія розвитку уявлень про волю вказує на неоднозначні багатоплановість розуміння цього поняття. В сучасних умовах вивчене поняття волі не можна ще підвести під загальну психологічну категорію.