3.Підприємництво і менеджмент.

. Менеджмент часто розглядають і як вид професійної діяльності. З цієї точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників. Для цього потрібно знати відповідь на декілька конкретних запитань, а саме:

1. Які ознаки діяльності менеджера?

2. На які об’єкти спрямована діяльність менеджера?

3. Які ролі виконують менеджери в організації?

4. Які особисті якості необхідні менеджерові?

Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо - всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності:

1) менеджер керує роботою одного або кількох співробітників організації;

2) менеджер управляє частиною або всією організацією, в якій він працює;

3) менеджер отримує певні повноваження та приймає в межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації.

Тобто, менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації. 

Будь-яку організацію можна розглядати як систему, тобто сукупність взаємозв’язаних у єдине ціле окремих елементів. Будь-яка організація одночасно є і відкритою системою. Це означає, що вона може існувати лише за умови обміну речовиною, енергією та інформацією з її зовнішнім середовищем.

До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, робітники тощо. 

Зовнішнє середовище прямого впливу включає постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки).

Зовнішнє середовище опосередкованого впливу включає: економічну, соціальну, політико-правову, технологічну, екологічну, міжнародну, тощо компоненти. 

Все це і є тими компонентами, з якими доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту:

1) виробничий менеджмент;

2) фінансовий менеджмент;

3) управління персоналом;

4) управління дослідженнями та розробками;

5) фінансовий облік;

6) маркетинг;

7) загальна адміністрація.

Менеджер може: 1) керувати будь-якою з них (або її частиною); 2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в цілому.

В залежності від того, скількома компонентами (сферами) організації управляє менеджер розрізняють три рівні менеджменту: 

1. Вищий 

2. Середній

3. Нижчий 

До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації. Це президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор.

На вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.

Середній рівень менеджменту є відповідальним за розробку та реалізацію оперативних планів та процедур впровадження тих рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо. До цього прошарку належать менеджери-керівники виробничих та функціональних

Менеджери нижчого рівня координують діяльність операційних виконавців. До цієї категорії, зокрема, відносять керівників секторів, груп, майстрів, бригадирів тощо.

Вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів

Формальні повноваження, які отримують менеджери в організації визначають відповідний статус менеджера. Цей статус у свою чергу визначає характер міжособових відносин даного менеджера: з його начальниками; з робітниками рівного рангу; з підлеглими. Такі міжособові відносини з іншого боку забезпечують менеджеру отримання інформації, яка йому необхідна для прийняття рішень. 

Головний керівник – символічний голова, в обов’язки якого входить виконання звичайних дій керівника (прийом відвідувачів, участь у церемоніях тощо). Лідер – відповідає за наймання, навчання та мотивацію робітників. Пов’язуюча ланка – забезпечує зовнішні контакти (переписка, участь в нарадах на стороні тощо). Той, хто приймає інформацію – розшукує і отримує різну інформацію (обробка пошти, особисті контакти, поїздки тощо). Той, хто розподіляє інформацію – передає отриману інформацію членам організації. Представник – передає інформацію для зовнішніх контактів організації, діє як експерт. Підприємець – шукає можливості для удосконалень, ініціює нове, забезпечує його реалізацію. Той, хто усуває порушення – забезпечує коригування курсу дій у випадку виникнення відхилень від планів. Той, хто розподіляє ресурси – розподіляє в межах своєї компетенції ресурси організації (розробка бюджетів). Той, хто проводить переговори – представляє організацію на зовнішніх переговорах.

Численні дослідження у західних країнах стосовно якостей, необхідних успішному менеджеру, дозволяють лише приблизно виділити наступні основні з них: 

1) технічні здібності ( здатність кваліфіковано, професійно, зі знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності);

2) аналітичні здібності ( здатність ідентифікувати ключові фактори тієї або іншої ситуації, визначати як вони взаємодіють і які з них вимагають найбільшої уваги);

3) діагностичні здібності ( здатність ставити діагноз проблем організації, тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);

4) здатність взаємодіяти з людьми ( здатність налагоджувати контакти та будувати стосунки із співробітниками організації);

5) концептуальні здібності ( здатність усвідомлювати причинно-наслідкові зв’язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати діяльність окремих частин організації, аби досягти поставлених цілей найбільш продуктивним способом).

Впродовж однієї лекції можна лише стисло охарактеризувати основні етапи та досягнення у процесі розвитку науки управління. Тим, хто цікавиться менеджментом має бути корисним ознайомитися з його еволюцією більш докладно, оскільки:

1) навіть обмежені відомості можуть допомогти оцінити чисельні ідеї та підходи у розвитку управління;

2) знайомство з історією управлінської думки дозволяє глибше усвідомити сутність категорії «менеджмент». 

Хоча організації як форма об’єднання людей для досягнення спільної мети існують не одне тисячоліття, але до середини 19 століття практично ніхто не замислювався над тим, як управляти нею системно. Ідея про те, що організацією можна управляти на науковій основі почала формуватися саме у середині 19 століття. Причиною тому були зміни, які внесла промислова революція у виробничий процес та середовище функціонування організацій.

Остаточно ідея управління як наукової дисципліни, професії та галузі досліджень сформувалася у США. Це пояснюється такими обставинами: 

1) досягнення успіхів у бізнесі в США визначалося компетентністю та здібностями будь-якого громадянина, незалежно від його походження, національності, статусу тощо;

2) підтримка урядом США системи освіти сприяла зростанню кількості людей, здатних виконувати різні ролі в бізнесі, в тому числі й в управлінні;

3) незначне регулювання бізнесу з боку уряду США у ті роки дозволяло швидко збільшувати обсяги виробництва та сприяло виникненню великих компаній, управляти якими без формалізованих засобів було неможливо.

На відміну від інших наук розвиток управлінської думки не був системою знань, які накопичувалися послідовно. Навпаки, на першому етапі (до середини 20 століття) наука управління розвивалася одразу за кількома відносно самостійним напрямкам (або, як кажуть, підходам до управління), кожний з яких концентрував увагу на різних аспектах менеджменту.

Виділяють три ранні підходи до менеджменту: класичний підхід; поведінковий підхід; кількісний підхід.

Класична теорія (підхід) менеджменту включає дві школи

а) школу наукового управління;

б) адміністративну школу (класичну теорію організації).

Наукове управління було спрямовано на дослідження проблем підвищення продуктивності праці робітників (безпосередніх виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної праці.

Засновниками школи наукового управління були Ф. Тейлор («Принципи наукового управління»,1911р.), Френк та Ліліан Гілбрейт, Генрі Форд, Генрі Гант.

Концепцію наукового управління сформулював Ф. Тейлор як необхідність послідовної реалізації наступних чотирьох кроків управління:

1) аналіз робочої ситуації (у будь-якій робочій ситуації можна виділити три основні елементи - загальне завдання, робітники-виконавці, менеджер.

2) аналіз змісту загального завдання: розподіл загального завдання на більш дрібні задачі; визначення якостей та навиків, необхідних для їх виконання; визначення необхідної кількості робітників-виконавців;

3) підбір робітників для виконання окремих задач;

4) продовження управління - встановлення взаємозв’язків, планування, координація та узгодження дій усієї робочої групи. 

Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися виділити загальні характеристики та закономірності управління організацією в цілому. Метою їх досліджень було виділення «універсальних принципів» управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.

Набільш чітко “універсальні принципи управління” сформулював А.Файоль (див.рис.1.7.). М.Вебер сформулював “концепцію ідеальної бюрократії”

Поведінкова (неокласична) теорія (підхід) менеджменту.

Класична школа менеджменту визнавала значення людського фактора в управлінні, проте приділяла йому незначну увагу (оплата та стимулювання праці, встановлення формальних відносин між керівниками та підлеглими тощо).

Поведінкові теорії менеджменту виникли як реакція на недоліки класичних теорії. Тому їх часто об’єднують загальною назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Х.Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912; Л.Гілберт «Психологія управління», 1914; результати Хоторнських експериментів Елтона Мейо).

Поведінкові теорії менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Р.Лайкерт, Д. МакГрегорі, Ф. Герцберг та інші.

Поведінковий підхід до менеджменту включають в себе дві школи:

а) школа людських відносин. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології робітників організації. Їх зусилля були зосереджені переважно на вивченні поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.

б) школа організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.

Кількісний підхід (школа науки управління). Теоретики цієї школи розглядали управління як систему математичних моделей та процесів.

В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей. В центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків.

Інтереси представників кількісної школи практично повністю пов’язані з застосуванням математики в управлінні.

Основний внесок цієї школи в теорію управління - це ідея про спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей.

Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту було те, що вони пропонували кожна свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.

Зазначені недоліки ранніх теорій менеджменту певною мірою долаються інтегрованими підходами до управління (процесний, системний, ситуаційний).

В умовах ринкової економіки зростає роль менеджменту як системи. Рівень його розвитку визначає ефективність функціонування різних підприємств і організацій незалежно від форм власності. Що слід розуміти під менеджментом? У літературі і енциклопедичних словниках відсутнє чітке визначення поняття менеджменту. Так, в Оксфордському словнику зазначається, що менеджмент — це спосіб, манера спілкування з людьми; влада і мистецтво управління; особливого роду вміння й адміністративні навички; орган управління, адміністративна одиниця.

Окремі автори зарубіжних країн вважають, що менеджмент— це соціальний і технічний процес, за допомогою якого використовуються ресурси, здійснюється вплив на людські дії для досягнення цілей організації, тобто він розглядається як спосіб управління поведінкою людей з метою вирішення поставлених завдань. Дану точку зору підтримують багато спеціалістів, які займаються питаннями менеджменту. Зокрема, Тереваза і Н’юпотт підкреслюють, що менеджмент — це процес планування, організації для забезпечення координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного досягнення мети.

Таким чином, ряд авторів менеджмент розглядають у вузькому плані — як мистецтво управління людьми, здійснення певних управлінських функцій. Водночас окремі автори акцентують увагу на необхідності розширення поняття менеджменту, розглядаючи його як інтеграційний вид діяльності. Так, в енциклопедії професійного менеджменту останній розглядається як інтеграційний процес, яким уповноважені особи формують, зміцнюють і управляють організаціями у процесі відбору і досягнення певних цілей.

По-різному розуміють менеджмент і практики. Більшість виробничників ототожнюють його з діяльністю керівників різних рівнів управління. На недоцільність такого ототожнення вказують експерти США з питань управління. Вони підкреслюють, що менеджмент — це функція керівника. При цьому окремі спеціалісти роблять спробу розглянути функцію керівництва, виділивши адміністрацію, менеджмент і організацію. Вони розглядаються як самостійні локальні системи із специфічними функціями. Так, на думку Шелдона, адміністрація повинна займатися розробкою політики на рівні організаційних систем, координувати фінансові процеси, вирішувати питання- виробництва і розподілу ресурсів та доходів, а також встановлювати межі організації і централізованого контролю в системі ієрархії. Для адміністрації, згідно з позицією Шелдона, характерні проектні, регулюючі та кординаційно-контрольні функції управління.

При аналізі літературних джерел з проблем менеджменту та функціональних обов'язків менеджерів можна зробити висновок, що менеджмент — це широке і багатогранне поняття, яке включає суб'єкт і об'єкт управління. Тільки в гармонійно-діалектичній єдності суб'єктів і об'єктів, загальносистемних і внутрішньосистемних елементів, стадій розвитку систем можна розкрити суть менеджменту. Його не можна відривати від розробки стратегічних цілей організаційної системи, від її майбутньої поведінки.

Менеджмент — це теорія, методологія і практика управління виробництвом, економікою і людьми; система, яка відповідно до цілей і завдань бізнесу розробляє стратегії і плани, формує механізми управління вирішенням загально- та внутрішньосистемних завдань і шляхом використання їх у раціональному поєднанні забезпечує гармонізацію інтересів та задоволення потреб споживачів згідно з обраними сегментами ринку.

Менеджмент охоплює суб'єкт і об'єкт управління. Перший (керуюча система) являє собою сукупність органів управління і управлінських працівників, які різняться між собою специфікою виконуваних функцій. Управлінські функції можуть виконувати як рядові працівники, так і колективи. Обсяг виконаних робіт визначається мірою участі зазначених суб'єктів у здійсненні управлінських функцій. При цьому враховується сукупність факторів, які детально розглядаються у наступних розділах. Об'єкт .управління представлений технічною, технологічною, біологічною, організаційною та економічною підсистемами.

Існують різні види менеджменту: загальний (адміністративний), галузевий (у сільському господарстві, будівництві тощо), організаційний (в орендних, акціонерних та інших організаціях), функціональний (маркетинговий, фінансовий, кадровий та ін.), підприємницький, міжнародний (пов'язаний із зовнішньоекономічною діяльністю).

Менеджмент безпосередньо пов'язаний з реалізацією функцій управління, тобто певних видів діяльності, які поділяють на виробничі і загальні. До перших належать прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, інформаційне забезпечення, мотивація, облік, аналіз, діагностика систем, контроль.

Менеджерська діяльність нерозривно пов'язана з лідерськими функціями. Лідерство — це здатність впливати на окремі особи і групи, спрямовуючи їх зусилля на досягнення цілей організації.

Менеджер завжди виконує три ролі лідерства: адміністративного, соціального й інтелектуального, а також роль виконавця. У менеджерів структура лідерства різна. Вона залежить від типу організацій, систем і структур управління; організаційних форм господарювання; рівня компетентності менеджера й організації; місця менеджера в системі управління; культури організації тощо.

Виконання менеджерських функцій значною мірою залежить від повноти влади. Остання являє собою можливість впливати на поведінку інших, забезпечуючи досягнення загальні- і внутрішньосистемних цілей. На величину влади менеджера впливає не тільки рівень його формальних повноважень, а й ступінь залежності від іншої особи. На підставі даного розуміння величини влади можна виділити такі її види: влада керівника, підлеглих, колективу. Менеджер, впливаючи на людей, повинен враховувати залежність як підлеглих від керівника, так і керівника від підлеглих. Це суттєво змінює становище менеджера в організаційній системі, формує стиль поведінки організації та керівництва. Такий підхід дозволяє визначити і форми влади: влада, яка ґрунтується на використанні концепції примушування або стимулювання, експертна, еталонна, традиційна влада.

Влада організаційної системи може бути централізованою і децентралізованою. В умовах ринкової економіки і зміни форм власності влада повинна децентралізуватися. При цьому важливо встановити раціональне співвідношення між її централізацією і децентралізацією. Грейнер рекомендує три способи розподілу влади: розподіл повноважень, односторонні дії та делегування повноважень.

Оптимальний розподіл влади дозволяє менеджерам виконувати ролеві функції. Такий підхід дає можливість чіткіше розподілити відповідальність у системі.ієрархії в процесі здійснення функцій. В організаційних системах менеджери виконують нижченаведені ролеві функції, пов'язані:

- з міжособистою діяльністю — головний керівник, формальний і неформальний лідер, зв'язуюча ланка, арбітр у взаємовідносинах і особливо в конфліктних ситуаціях, новатор, носій відповідальності за ефективне функціонування організаційної системи, організатор та ін.;

- з інформаційним забезпеченням (сервісним обслуговуванням) — споживач інформації внутрішнього і зовнішнього характеру; розповсюджувач інформації, яка має інтерес для суб'єктів діяльності; представник організаційної системи в спілкуванні з іншими організаціями зовнішнього середовища;

- з прийняттям і реалізацією управлінських рішень — підприємець, координатор діяльності, регулятор у процесі розподілу ресурсів, веде переговори із суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, укладає договори з юридичними і фізичними особами тощо.

Від рівня виконання менеджером ролевих функцій залежатиме і ефективність організаційної системи, а результативність функціонування останньої — від рівня авторитетності керівництва. Авторитет керівництва залежить від багатьох факторів. Як видно, авторитет суб'єктів управління складається із службового і особистого авторитетів.

Менеджмент як система має свою історію розвитку. Існує прямий зв'язок між менеджментом і суспільним поділом праці. Спочатку безпосередній виробник інтегрував у собі всі виробничі і загальні функції управління. З розвитком продуктивних сил поглиблювався поділ праці, що сприяло виділенню окремої функції — управління. Останнє взяло на себе суспільне навантаження, виконуючи прогнозні, координуючі, розподільчі, контрольні й інші корисні функції. У процесі суспільного розвитку по-різному складалося співвідношення між власністю і управлінням. Якщо на початку вони були тісно пов'язані, то нині в цивілізованих країнах управління відокремилося від власності, що вимагає формування специфічного класу управлінських працівників — менеджерів. Останні являють собою особливу групу людей, яка покликана забезпечити високоефективне функціонування організаційної системи реалізацією як специфічних, так і інтегрованих функцій управління.

Менеджмент як система розвивається на підставі соціально-економічних законів, а саме: визначальної ролі базису по відношенню до надбудови, гармонізації інтересів, суспільства в цілому, різних груп, колективів та особистостей, нагромадження, вартості, економії часу, відшкодування витрат на відтворення засобів виробництва і робочої сили, .відповідності уречевленого і особистого факторів виробництва, зміни праці, єдності біологічного і соціального, підвищення продуктивності праці та ін.

Кожному із соціальних і економічних законів притаманні певні механізми дії, які є основою розробки механізмів використання вимог системи законів як складових елементів підсистем менеджменту. Так, складовими елементами механізму використання закону пропорційного розвитку е: система прогнозів і різних планів, натуральних, трудових і вартісних. показників, балансів; закону вартості — механізми товарно-грошових відносин, ціновий, фінансово-кредитний, ринковий, госпрозрахунковий та ін.; відшкодування витрат на відтворення робочої сили — механізми соціально-економічного нормування, забезпечення витратна відтворення робочої сили, розподілу за працею; закону розподілу за працею — механізми нормування, стимулювання, оцінки діяльності, накладання санкцій, розподільчих відносин; закону економії часу -— зміни продуктивної" сили праці, нормування, активізації людської діяльності, управління нововведеннями тощо.

Формування і розвиток менеджменту ґрунтуються також на врахуванні принципів управління — вимог, яких повинна дотримуватися система менеджменту в процесі функціонування і розвитку. Принципи управління поділяються на загальні і локальні, які охоплюють організаційну систему в цілому і окремі її підсистеми. До перших належать єдність політичного і господарського керівництва, раціональне поєднання демократичних основ управління і централізованих засад, гармонізація особистих, колективних та суспільних інтересів, ефективність, оптимальне поєднання єдиноначальності й колегіальності, пріоритетність цілей і завдань тощо.

Розглянемо суть основних принципів менеджменту. Так, принцип політичного і господарського керівництва вимагає від менеджерів у процесі прийняття та реалізації управлінських рішень обов'язкового врахування соціально-екрномічної політики держави й організаційної системи. Ця вимога особливо повинна враховуватися в умовах ринкової економіки при забезпеченні соціальної орієнтації і створенні іміджу організаційної системи в процесі підприємницької діяльності. Розвитку бізнесу має передувати розроблена стратегічна політика організації, що дозволить забезпечити стабільність у поведінці організаційної системи, її стійкість у конкурентній боротьбі.

Методологічні вимоги до формування системи менеджменту випливають із принципу раціонального поєднання демократичних основ управління і централізованих засад. Вони передбачають діалектичну єдність загально- і внутрішньосистемних інтересів; законодавчої влади колективних органів управління, розпорядчо-колегіальних органів управління і розпорядчо-виконавчих функцій управлінського персоналу; управління і самоуправління в механізмі господарювання сільськогосподарських підприємств; управління і самоуправління соціально-економічним розвитком села та сільськогосподарського формування як єдиного цілого, територіальними і галузевими об'єктами. Враховується і така вимога, як реалізація прав різних сільськогосподарських й агропромислових формувань та їх трудових колективів на володіння, розпорядження і користування засобами виробництва, виробленою продукцією, доходом і функціями господарювання, що дозволить ліквідувати відчуження праці від влади на володіння, розпорядження і .користування його результатами.

Даний підхід дає можливість менеджменту забезпечити не тільки діалектичну єдність зазначених процесів і дій, а й гармонізувати певні інтереси. В умовах ринкової економіки важливо забезпечити гармонізацію особистих, колективних і суспільних інтересів, загально- і внутрішньосистемних. Ринок споживачів — це загальносистемний інтерес. Задовольнити його потреби повинен менеджмент, керуючись правилом виробляти те, що можна продати згідно із сегментами ринку, а не навпаки. При цьому особистий інтерес проявляється лише в процесі вибору сегмента ринку і виду діяльності. Далі пріоретитним є загальносистемний інтерес — інтерес споживачів. Тільки споживач може визначити суспільну корисність діяльності виробника. Менеджмент повинен забезпечити ефективність функціонування організаційної системи оптимальним поєднанням (збалансованістю) цілей організації та ресурсного потенціалу, стадій функціонування і розвитку виробничого об'єкта, основних елементів підсистем та ін. Таку вимогу можна реалізувати лише за умови високої результативності самої системи менеджменту. Отже, принцип ефективності орієнтує менеджмент на забезпечення ефективності загально- і внутрішньосистемного характеру. При цьому важливо визначити пріоритет ефективності. Визнання пріоритетною лише економічної ефективності у виробленні, прийнятті та реалізації управлінських рішень, в оцінці діяльності і функціонуванні організаційних систем є не. зовсім науковим підходом, оскільки не враховуються екологічні й соціальні післядії.

Екологічна і соціальна результативність повинні передувати економічній ефективності.

Висока результативність менеджменту як системи і самої організації значною мірою визначається оптимальністю поєднання єдиноначальності і колегіальності в процесі вироблення, прийняття та реалізації управлінських рішень. Раціональне поєднання колегіальних і одноосібних дій дозволяє максимально використати інтелектуальний потенціал колективу, окремого управлінського суб'єкта і системи в цілому (організаційної та менеджменту) при вирішенні соціально-економічних завдань.

Крім загальних принципів, використовуються і локальні, які тісно пов'язуються з типами систем управління (автократична, демократична, та, що ґрунтується на авторитеті керівника тощо). Вони більш деталізовані. Для менеджменту мають інтерес принципи, розроблені Файолєм, зорієнтовані на адміністративний підхід до функціонування організаційної системи, Файоль насамперед надавав великого значення поділу праці і спеціалізації як факторам, що сприяють зростанню ефективності організації. Він сформулював такі принципи:

- поділ праці, який ґрунтується на спеціалізації і виробничому кооперуванні;

- з'єднання влади з відповідальністю;

- дисципліна, яка ґрунтується на безумовній підлеглості загальним цілям і завданням виробництва;

- єдиноначальність;

- єдність керівного центру;

- підпорядкування індивідуальних інтересів загальним цілям і завданням;

- стимулювання працівників, централізація влади на основі функціонування «мозкового центру»;

- підпорядкування нижніх ешелонів верхнім;

- порядок, який визначає закріплення робочого місця за кожним працівником;

- дотримання справедливості в розподілі роботи та її результатів;

- стабільність перебування менеджерів на своїй посаді;

- ініціатива, як джерело енергії менеджера;

- колективіський дух організації, де кожний знає свою частку в кінцевих результатах роботи.

Згідно з теорією Файоля головна вимога до менеджменту полягає у забезпеченні оптимального поєднання людського потенціалу з організаційною системою. Це одна з важливих проблем, яка стоїть перед управлінським персоналом кожного виробничого формування, особливо в аграрному секторі, де в більшості господарств втрачено почуття господаря внаслідок відчуження працівників від власності. Тому на сучасному етапі переходу до ринкової економіки менеджмент спрямовує свою діяльність на вирішення цього важливого завдання. Проблемам забезпечення діалектичної єдності потенціалу робочої сили з організацією присвячені праці представників теорії сучасного менеджменту. Так, Друкер, виходячи із практичного досвіду і майбутніх передбачень у поведінці організаційних систем, сформулював нижченаведені принципи сучасного, менеджменту:

- основне завдання менеджменту полягає в-підготовці людей до спільних дій;

- інтеграція поведінки людей і організаційної системи вимагає єдності менеджменту та культури організації;

- одне із завдань менеджменту полягає у згуртуванні працівників навколо загальних цілей;

- менеджмент повинен створити такі умови, щоб організація і кожний її працівник розвивали свої потреби та можливості їх задоволення;

- будь-яке організаційне формування має ґрунтуватися на комунікації між суб'єктами діяльності і на їх індивідуальній відповідальності;

- організаційна система ніколи не досягає результатів у своїх власних межах, а лише поза ними.

Виходячи із сформульованих принципів управління (менеджменту) Файолєм і Друкером, можна зробити висновок, що в організаційних системах може скластися різний стиль поведінки менеджера. Орієнтація може бути як на підлеглих, так і на керівника або на їх оптимальне співвідношення. Це залежить від сукупності факторів розвитку організаційної системи — культури організації та рівня її компетентності, професійної компетентності колективів і їх управлінського апарату, ціннісної орієнтації колективів та окремих працівників, готовності колективів і окремих працівників брати на себе відповідальність, рівня розвитку комунікаційних зв'язків та згуртованості колективів, внутрішньосистемних організаційних форм господарювання, типу структури й системи управління.

В умовах ринкової економіки менеджмент як система має свої особливості. Вони полягають у завданнях, які необхідно вирішувати; у співвідношеннях функцій по вирішенню завдань; у способах дій менеджерів у зв'язку з виникненням нових проблем, які не завжди можна передбачити та ін.

Ринок — це сукупність соціально-економічних відносин, у процесі здійснення яких забезпечується гармонізація попиту і пропонування шляхом задоволення певних потреб згідно із сегментами ринку. У широкому розумінні ринок можна розглядати і як саморегулюючу систему відтворення всіх елементів виробничого і духовного процесів. При цьому він як саморегулююча система тісно пов'язується з державними механізмами регулювання. Такий взаємозв'язок дозволяє менеджменту як системі забезпечити соціальну орієнтацію ринку гармонізацією загально- і внутрішньосистемних інтересів. Ринок стає соціально орієнтованим і цивілізованим, набуває розвитку ринок покупців.

Цивілізований ринок формує ринкову економіку. Остання являє собою економічну систему, в якій гармонізація соціально орієнтованих загально- і внутрішньосистемних інтересів забезпечується за допомогою ринку. Ринкова економіка включає соціально орієнтовані загально- і внутрішньосистемні завдання і цілі; механізми управління, за допомогою яких координується діяльність суб'єктів ринку і досягаються цілі; об'єкти і суб'єкти ринкової економіки.

Ринкова економіка формує свою ринкову інфраструктуру, що поділяється на п'ять блоків об'єктів:

- галузеві, міжгалузеві та територіальні торговельні, фінансові, посередницькі, лізингові, комерційні, маркетингові, дилерські фірми й асоціації;

- центральний, резервний, інноваційний, комерційні, іпотечні та інші банки; кредитні і страхові компанії з власною ліквідністю, товарні, фондові та валютні біржі, біржі праці; брокерські формування;

- аудиторські фірми. податкові інспекції, фінансово-комерційні інформаційні центри;

- торговельно-економічні представництва;

- об'єкти різних форм власності тощо.

Ринкова економіка змінює зовнішнє і внутрішнє середовища. У першому відбуваються зміни в економічній (фінансово-кредитна, цінова, податкова та ін.), законодавчій та соціальній політиці держави; функціях профспілок; інтегрованому механізмі регулювання ринкових відносин; кон'юнктурі ринку; характері економічних відносин тощо.

Певні зміни відбуваються і у внутрішньому середовищі,, а саме: у виробничій орієнтації, характері економічних відносин і форм поведінки суб'єктів діяльності; професійній мобільності; співвідношенні між регулюванням і саморегулюванням, пріоритетах завдань і цілей тощо.

Зміна зовнішнього і внутрішнього середовища формує нові завдання, які повинні вирішуватися менеджментом як системою. Основними з них є забезпечення:

- орієнтації підприємств (організаційних систем) на загальносистемний інтерес, ринкові потреби з урахуванням запиту;

- максимального використання факторів зовнішнього середовища;

- екологічної, соціальної і економічної ефективності;

- етики ринкових взаємовідносин;

- збалансованості організаційної системи;

- упорядкованості системи, підтримання її в стані впорядкованості та динамічного розвитку;

- досягнення соціально-економічних цілей;

- гармонізації загально- і внутрішньосистемних інтересів.