Тема 10. Сутність, принципи і роль соціального страхування

1. Необхідність та економічний зміст соціального страхування.

2. Поняття, види та принципи загальнообов’язкового державного соціального страхування.

3. Суб’єкти та об’єкти загальнообов’язкового державного соціального страхування.

4. Фонд соціального страхування як орган управління загальнообов’язковим державним соціальним страхування

5. Механізм державного регулювання соціального страхування

6. Організація нагляду та контролю у вітчизняній системі соціального страхування

1. Необхідність та економічний зміст соціального страхування.

Виникнення елементів, а згодом і системи соціального страхування, об’єктивно зумовлено розвитком ринкових трудових відносин. З перетворенням основного фактора виробництва – робочої сили – на товар і відповідно заробітної плати – в основне джерело існування для багатьох членів суспільства, виникає вид соціальної незахищеності – ймовірність (ризик) матеріальної незахищеності внаслідок втрати заробітку.

Розрізняють дві сфери страхової діяльності – соціальне та комерційне страхування, які взаємно доповнюють одне одного. Соціальне страхування ґрунтується на принципі колективної солідарності та створення громадських страхових фондів за рахунок зборів обов’язкових страхових внесків, воно призначене для того, щоб забезпечити мінімум соціального захисту особам, які досягнули пенсійного віку, потребують медичної допомоги, інвалідам, безробітним. Система соціального страхування в Україні реформується у зв’язку з переходом до ринкових форм господарювання.

Комерційне страхування, на відміну від соціального, ґрунтується на принципах еквівалентності та замкнутого розподілу збитку в рамках цього страхового фонду. Зв’язок між двома сферами страхової діяльності полягає в тому, що комерційне страхування надає захист, найперше в тих життєвих ситуаціях, які не «покриті» соціальним страхуванням. Чим вужча система соціального захисту, тим більша потреба в послугах комерційного страхування.

Предметом соціального страхування є основні соціальні ризики, які загрожують відтворенню населення. Соціальний страховий ризик – одне з ключових понять у теорії соціального страхування. Ст. 11 «Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14.01.98 р. № 16/98-ВР під соціальним ризиком розуміє обставини, внаслідок яких громадяни та члени їх сімей можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування і потребують, таким чином, матеріальної підтримки або соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.

Соціальний захист – це:

по-перше, державна підтримка верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам, а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення;

по-друге, комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим життєвим факторам (інфляція, спад виробництва, економічна криза, безробіття тощо).

Система соціального захисту, включає такі елементи:

1) державне соціальне забезпечення;

2) корпоративні соціальні програми;

3) індивідуальне (приватне) страхування.

Сьогодні існують чотири моделі соціального захисту:

• соціально-демократична модель скандинавських країн

• модель неоліберальна (США)

• модель неоконсервативна (Німеччина)

• система Беверіджа (Англія, Ірландія).

Складові соціального захисту населення України:

1) Соціальне забезпечення – це надання певним категоріям громадян соціальних виплат за рахунок коштів бюджетів. Соціальні виплати малозабезпеченим сім’ям, сім’ям з дітьми, жертвам війни чи політичних репресій. Однак залежать від економічної політики уряду, стану державного бюджету, так і від механізму їх надання. Зменшення фінансових можливостей держави може призвести до затримки чи зменшення розмірів соціальних виплат.

Вперше поняття «соціальне забезпечення» було застосовано у законодавстві США в 1935р., а потім прийнято до використання МОП.

Соціальне забезпечення – елемент соціального захисту, що здійснюється відповідно до чинного законодавства у формі соціальних виплат певним категоріям громадян за рахунок коштів державного бюджету.

2) Соціальна допомога – також побудована на фінансуванні за рахунок податків, інших надходжень до бюджетів. Однак ці кошти направляються не фізичним особам, а підприємствам і організаціям як компенсація недоотриманих доходів. Соціальна допомога надається у формі житлових субсидій, різного роду пільг і зорієнтована на індивідуальну потребу громадянина.

Під час міжнародного конгресу з державної благодійності, який відбувся в Парижі у 1889 році, були сформовані три фундаментальні принципи соціальної допомоги:

- соціальна допомога знаходиться у веденні місцевих органів влади;

- соціальна допомога надається за територіальною ознакою і держава приймає в цьому обмежену фінансову участь;

- соціальна допомога, що призначена для людей, які не мають засобів до існування і які не можуть працювати, субсидується державою на відміну від деяких інших видів допомоги. Таким чином, вона виконує роль «засобу останньої надії».

У цьому документі вперше було проголошено, що соціальна допомога є суспільним обов’язком і відповідальність за його виконання покладається на місцеву владу. Після цього конгресу у багатьох країнах Європи між 1893 і 1906 роками було прийнято низку законів про соціальну допомогу. Їх часто називають «програмами останньої надії». В основу їх покладена допомога людям, які не мають доходу з інших джерел або чий дохід недостатній, щоб забезпечити їм мінімальний стандарт проживання в даному суспільстві. Походять вони від різних церковних програм допомоги бідним, доброчинних організацій та місцевих урядів. Коріння такого підходу, очевидно, сягають 1349 року, коли в Англії був прийнятий Декрет про чорноробів, що запровадив принцип відповідальності місцевих властей за допомогу бідним.

3) Соціальне страхування – це важлива складова частина соціального захисту населення.

Необхідність соціального страхування зумовлена такими причинами:

• наявністю громадян, які не беруть участі суспільно корисній праці, а тому не можуть утримувати себе за рахунок заробітної плати;

• наявністю громадян, котрі є дієздатними, але не мають можливості її реалізувати.

Соціальне страхування як фінансова категорія є системою економічних відносин, що виникають в процесі розподілу та перерозподілу ВВП шляхом формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також охорони здоров’я.

Матеріальною основою цих відносин є грошові кошти, які мають законодавчо визначені джерела формування та напрями їх використання. Фонди грошових коштів можуть бути як державними, так і недержавними.

Соціально-економічні гарантії – це забезпечення державного задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціально визнаних норм.

Соціальні гарантії здійснюються за трьома основними напрямами:

1. Державне гарантування кожному громадянинові, зайнятому трудовою діяльністю, нормального рівня добробуту через забезпечення мінімальної заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність.

2. Задоволення пріоритетних потреб суспільства, які держава не може довірити кожному громадянину особисто (освіта, підготовка кадрів, охорона здоров’я, розвиток фізичної культури членів суспільства).

3. Вирівнювання якості життя окремих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов’язана переважно з причинами, що не залежать від їх трудових зусиль.

Джерела фінансування соціальних гарантій:

- державний бюджет

- кошти місцевих бюджетів.

- страхові фонди.

Соціальні стандарти – це стандарти у сфері соціальних відносин, які офіційно встановлюються державою:

мінімальна чи середня заробітна плата;

мінімальна пенсія;

прожитковий мінімум;

тривалість робочого тижня, відпустки.

Основні державні соціальні гарантії: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за віком, неоподаткований мінімум громадян, величина межі індексації доходів громадян, пільги щодо оплати житлово-комунальних чи транспортних послуг.