2. Сучасні технології соціальної роботи з літніми людьми

Допомогу держави старіючим громадянам можна назвати офіційною, формальною допомогою, зміст якої відображений у федеральних законах; допомогу сім’ї і друзів можна розгляда­ти як неофіційну, приватну соціальну допомогу старим людям. Існує ще й добровільна соціальна допомога, яка, зокрема, і має на увазі створення груп самодопомоги.

В Росії розвитку руху добровольців перешкоджають відсутність співпраці між різними громадськими і державними організаціями, дублювання їх діяльності, відсутність коор­динації, єдиного інформаційного простору, недосконалість пра­вової бази в сфері стягування податків і захисту від свавілля чиновників, злочинних елементів, брак фінансових коштів (іноді суспільні ініціативи фінансуються зарубіжними країна­ми і фондами).

Соціальні працівники мають бути обізнані з наявністю по­дібних установ у своєму регіоні і підтримувати з ними зв’язок, знайомлячись з принципами їх роботи і направляючи туди клієнтів. Не слід також забувати, що в даний час різні групи підтримки організуються при релігійних організаціях різних конфесій. Разом з розширенням мережі груп добровільної до­помоги, яка надається літніми людьми, необхідно всіляко роз­вивати систему професійної допомоги людям похилого віку. Спеціалізація в цій галузі вимагає серйозної підготовки. Діяльність державних організацій соціального захисту людей похилого віку базується на законах, в яких достатньо детально розписані основні види соціального обслуговування (матеріаль­на допомога, соціальне обслуговування вдома, в стаціонарах, центрах денного перебування).

Люди, які старіють, позбавляються значущого для них спілкування, підтримки, навіть сенсу життя і потребують до­помоги. Завдання соціального працівника - докласти максимум зусиль з метою стимулювання людини до дій. Необхідно нада­вати таким людям допомогу в освоєнні нових і актуалізації ста­рих ролей, організовуючи групи самодопомоги, клуби літніх людей, видаючи спеціалізовані газети, журнали.

Однією з форм соціально-психологічної допомоги старію­чим людям є клубна робота. Клуби, як своєрідне об’єднання людей, що мають однакові соціальне становище, політичні або релігійні погляди, були відомі з часів Стародавнього Риму. Спо­чатку це були установи, розраховані виключно на чоловіків, потім з’явилися клуби для жінок. Існують різні форми клубної роботи. Клуби для літніх людей почали з’являтися після другої світової війни. У деяких соціальних службах налічується де­кілька таких клубів: «Любителі романсів», «Освіта», «Люби­телі тварин» тощо. Завдання клубу - задовольнити різноманітні духовні потреби його учасників.

За деякими даними, оптимальна кількість членів клубу = 40-50 осіб. Деякі клуби видають членські квитки і збирають членські внески; таємним голосуванням обирається правління клубу (з 6-7 чоловік), перевибори проводяться щорічно.

Клуб для літніх людей повинен налагодити зв'язок з місце­вою громадськістю, обираючи різні форми співпраці. Одночас­но він може стати центром, в якому вирішуються різні питан­ня, що стосуються літніх людей.

Програма занять спланована і пристосована до потреб лю­дей, котрі старіють. Найбільш популярні форми занять - про­світницькі лекції, зустрічі з цікавими людьми, колективне читання книг і журналів, робота різних гуртків (театрального, вокального, в’язального і ін.). Велика увага приділяється ту­ризму, організації екскурсій.

У деяких клубах створюються секції соціальної допомоги, завданням якої є виявлення причин тяжкого становища окре­мих членів клубу. Встановлюється опіка над хворими і самотн­іми, організовуються консультації в спеціалізованих установах.

Клуби літніх людей можуть стати ефективним чинником відродження груп самодопомоги. Залучення літніх людей до діяльності клубу, яка здійснюється під впливом соціального пра­цівника, може, безперечно, принести оздоровчий ефект, оскіль­ки в процесі спілкування відновлюються навички й інтерес, ство­рюється певне соціальне середовище, змінюються особистісні установки, виникає оптимістичніше сприйняття себе й інших. Інакше кажучи, в даному випадку має місце «ефект групи*.

Проте далеко не кожна літня людина прагне стати членом клу­бу, а деякі фізично не спроможні прийти до клубу. В цьому випадку основні завдання соціального працівника є дещо іншими:

• виявлення і облік самотніх літніх і непрацездатних грома­дян, які потребують надомного обслуговування;

• встановлення і підтримка зв’язку з трудовим колективом, в якому раніше працювали ветерани війни, праці й інваліди;

• налагодження контактів з комітетами Червоного Хреста, радами ветеранів війни та праці, іншими громадськими органі­заціями для надання шефської допомоги самотнім пенсіонерам;

• сприяння в оформленні необхідних документів при вста­новленні опіки або опікування, а також приміщенні в будинки-інтернати або територіальні центри;

• надання різноманітних послуг самотнім пенсіонерам (до­ставка додому обідів, напівфабрикатів, здача речей у хімчист­ку, прання тощо);

• виконання прохань, пов’язаних з листуванням з родича­ми, друзями, виконання інших разових доручень;

• організація поховання померлих самотніх пенсіонерів.

Виняткове значення в підвищенні ефективності соціальної роботи з літніми людьми має самоосвіта, самопізнання соціаль­ного працівника.

Він має укладати контракт або договір (письмового або ус­ного) на надання соціальних послуг сприятиме раціональному використанню часу і можливостей клієнта і фахівця. У кон­тракті визначаються форми, зміст і завдання майбутньої діяль­ності. Якщо подібна угода не укладена, то існує ризик розбіж­ності очікуваних результатів. Першочергове завдання контрак­ту - уточнення очікувань кожного учасника, причому клієнт сприймається як особа, що ухвалює рішення. Обговорення кон­тракту і планування діяльності створюють відчуття надійності, підвищують мотивацію і надають можливість своєчасно відмо­витися від контракту і навіть контакту. У контракті повинні бути обумовлені: проблеми, на яких необхідно концентрувати­ся; мета контакту; місце зустрічей; частота і тривалість зустрі­чей; методи роботи; зобов’язання по збереженню таємниці; до­даткові структури, які можуть або повинні бути задіяні; прави­ла, що діють у разі відсутності клієнта або появи його в нетвере­зому вигляді; правила, що діють в установі (якщо мова йде про направлення клієнта до цієї установи). Особливо популярне укладення контракту із слабо мотивованими клієнтами. У кон­тракті повинні бути обумовлені не тільки вимоги і зобов’язан­ня, але і вигоди, можливості, які клієнт може отримати завдя­ки співпраці з соціальним працівником.

Дисциплінованість і вимогливість — це якості, характерні для позиції ситуативного домінування, яку займає фахівець, контактуючи з клієнтом. Зрозуміло, ці якості не повинні транс­формуватися в жорстокість або жорсткість. Дуже важливо, щоб соціальний працівник ставився критично до рівня своєї роботи, не перебільшував своїх можливостей і своєї ролі в досягненні успіху. В той же час зайвий критицизм, невпевненість у собі, втома можуть перешкоджати продуктивній діяльності соціаль­ного працівника. Спілкуючись з клієнтом, соціальний праців­ник повинен весь час відзначати позитивні зрушення, оскіль­ки позитивне підкріплення - могутній стимул для самооргані­зації клієнта.

Важливу роль відіграє система нестаціонарних установ системи соціального захисту літніх людей, оскільки саме ця форма є найбільш економічною і наближеною до реальних по­треб літніх людей. Причому нестаціонарні установи соціально­го захисту дозволяють підібрати індивідуальний варіант обслу­говування, у тому числі і на платній основі. В рамках таких ус­танов розвиваються системи психологічної, медико-соціальної і правової допомоги літнім людям.

Залишається достатньо високою потреба соціального обслу­говування в стаціонарних умовах. Мережа стаціонарних уста­нов соціального обслуговування в перспективі повинна не тільки розширюватися, але і видозмінюватися. Домінують у даний час традиційні багатомісні будинки-інтернати, які по­ступово повинні бути замінені стаціонарами інших типів.

Окрім того, випереджаючий розвиток повинні отримати геронтологічні і геронтопсихіатричні центри, де застосовува­тимуться досягнення медичної і соціальної геронтології; будин­ки-інтернати малої місткості, відділення милосердя; соціальні установи типу хосписів, а також будинки нічного перебування і інші установи для осіб без певного місця проживання, непра­цездатних біженців і вимушених переселенців.

Розвиток мережі стаціонарних установ вимагає значних фінансових і матеріальних витрат, що зумовлює появу стаціо­нарних установ на основі різних форм власності (державної, муніципальної, змішаної, державно-приватної). Відмінності в майновому положенні громадян похилого віку - чинник, що підлягає обов’язковому обліку при оптимізації мережі стаціо­нарних установ і послуг, що надаються на їх базі.

Накопичується досвід договірних відносин з самотніми не­молодими людьми на довічне утримання і надання послуг в обмін на добровільну передачу ними житлової площі державі, місту, недержавній структурі, приватній особі. В умовах міні-стаціонарів або «стаціонарів вдома» досягається адресність і висока якість послуг, що надаються. При здійсненні операцій з житлом поступово формується широке партнерство нового типу на користь літніх людей.

Як міра перехідного періоду обґрунтованою є наявність у підпорядкуванні органів соціального захисту населення соці­альних аптек, соціальних лікарень (ліжок), лікувально-оздоров­чих установ (відділень).

Істотно поліпшити становище клієнтів соціальних служб дозволяє гуманізація підходу до соціального обслуговування людей похилого віку, що має на увазі:

• введення гарантованого державою мінімуму, що надають­ся літнім людям, соціальних послуг з тим, щоб підтримати відповідний рівень безпеки, комфортності життєдіяльності в літньому і старечому віці;

• забезпечити немолодим громадянам сприятливі умови для реалізації їхніх прав і законних інтересів, участі в суспільно­му, економічному, культурному і духовному житті; забезпечи­ти захист громадян літнього віку від недобросовісних або про­типравних дій у сфері соціального захисту і обслуговування;

• недопущення відмови з боку державних соціальних служб щодо надання гарантованих соціальних послуг з будь-яких мо­тивів, зокрема, внаслідок хронічних інфекційних захворювань, чи туберкульозу, венеричних, психічних захворювань, алкого­лізму, токсикоманії;

• повага до вибору громадян і надання можливостей для реа­лізації клієнтом права на альтернативне рішення (вибір дер­жавної або приватної установи, отримання послуг на постійній або тимчасовій основі, безкоштовного або за плату, вибір закрі­пленого соціального працівника) шляхом реформування мережі установ соціального обслуговування і поліпшення якості по­слуг, що надаються;

• облік національно-культурних особливостей, світоглядних і релігійних поглядів клієнтів соціальних служб шляхом інди­відуалізації соціального обслуговування.

Організація соціального обслуговування літніх людей по­винна бути спрямована на гарантію безпечної старості через зниження дії чинників соціальних ризиків і максимально мож­ливий рівень реалізації соціальних гарантій у поєднанні з наданням широкого спектру послуг щодо профілактики і розвит­ку, щоб люди похилого віку могли якомога довше зберігати соці­альний тонус і звичний спосіб життя, залишаючись активними і корисними членами суспільства.

Соціальні працівники повинні уміти передбачати і нові по­треби тих, хто потребуватиме їх допомоги в змінних соціально-економічних умовах та зобов’язані проявляти гнучкість у по­шуках шляхів оптимальної реалізації таких потреб.