Природні невідчужувані права людини: поняття та значення.

20. – Авраміч

Природні права належать людині від її народження вже то­му, що вона — людина, випливають з природи людини й пов'язані з нею, тобто є особистими правами (наприклад право на життя або право на повагу до людської гідності — стаття 27 та 28 Конституції України) й у цьому сенсі є невідчужуваними та невід'ємними протягом життя людини: вона не може бути позбавлена цих прав та свавільно (диспропорційно) об­межена державою щодо їх реалізації. Щоб відрізняти ці права людини від позитивних прав, які створюються державою та скасовуються актами дер­жавного волевиявлення, тобто шляхом прийняття відповідних законів, їх називають природними правами людини, або фундаментальними правами та свободами, тобто такими, що становлять основу правової си­стеми і не можуть бути скасовані з волі держави, її законодавчого органу. Крім того, природні права (права людини), на відміну від позитивних прав, є правами (вимогами), що їх заявляють державі.

Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи та людської гідності.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і у сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини і Австрії — позитивістську.

Значення : Філософія природних прав обстоює певні обмеження державної діяльності, якими є природні права людини. З цієї перспективи ще також мають назву моральних прав фундаментального значення, тобто належать кожній особі у її правовідносинах з державою, мають універсальний харак­тер: природні права належать усім людям незалежно від державних кор­донів та соціального статусу.

Характеризуючи юридичну природу зазначених прав, у літературі іноді вживають термін vested rights, тобто безумовні, або невідчужувані права, які набуваються з моменту народження і заперечити існування яких неможли­во без зміни соціального ладу (наприклад заперечення права власності — «експропріація експропріаторів» — це соціальна революція). Саме ці права становлять компетенцію особи (за аналогією до компетенції державного органу), яка у політичному суспільстві може їх реалізовувати незалежно від приписів державної влади, 3 аналізу природних прав можна зробити три важливі висновки про їх конституційний статус: і) будь-який орган державної влади обмежений цими правами; 2) кожна особа має пев­ну сферу індивідуальної автономії, куди не може втручатися державна вла­да, навіть шляхом видання та застосування правових актів; 3) кожна особа може подати до суду позови проти держави незалежно від чинного конкре­тизуючого законодавства,

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 p., Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:

(1)  Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;

(2)  угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

(3)  конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p., Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

(4)  конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

21. Суспільство та його інститути. - Бойчук

22. Громадянське суспільство: поняття, ознаки та структура. - Бойчук

23. Засоби і способи контролю громадянського суспільства над державою.- Гриньків

24. Межі втручання держави в громадянське суспільство, приватне життя особи.- Гриньків (скооперуватись з Бойчук)

25. Поняття соціального регулювання та його типи (види). - Сорокопуд

26. Місце права в системі соціального регулювання. - Сорокопуд

27. Право і мораль. Право і звичаї. Право і корпоративні норми. Право і релігія. – Ященко К.

28. Функції права в суспільстві. Справедливість і право. Рівність і право. Свобода і право. – Ященко К.