Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
щастя _ насолода.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
822.27 Кб
Скачать

Соціологічне праворозуміння.

  1. – Прядко

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представ­ники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у сере­дині ХІХ століття, на відміну від представників нормативної школи права, вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права.

Прихильники соціологічного підхо­ду до права (найбільш відомі серед них О. Конт, Є. Ерліх, Р. Па-унд, М. Окрідж та ін.) підтримують різні його напрямки: соліда-ризм, вільне право, реалізм та ін. Вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю. Праг­матичний підхід до права вимагає розглядати його в динаміці. Тільки право в дії є «живим правом», право ж у тексті правових норм «мертве». Зміст права прихильники цієї теорії обумовлюють впливом цілого ряду соціологічних факторів, серед яких і суспільні потреби, і особисті якості правозастосовувача, і його емоції.Соціологічне праворозуміння визнає неприпустимість зве­дення права до закону. Воно надає особливої ваги значенню у правовому регулюванні правозастосування, правосвідомості, правової політики, системи фактичних суспільних відносин, і це є позитивним у ньому.

Інші підходи до праворозуміння (психологічна школа права, феноменологічна теорія права тощо).

  1. - Прядко

Інші підходи до право розуміння :

Терміном "праворозуміння" позначають не тільки поняття права чи його різноманітні визначення, а й всю сукупність правових понять, визначень, конструкцій, що утворюють зміст юриспруденції та відображають правову реальність.

У межах генетичного підходу до праворозуміння основна увага зосере­джується на процесах виникнення і формування права, його соціальної де­термінованості об´єктивними і суб´єктивними умовами життя суспільства.

Інструментальному підходу притаманне дослідження права як специ­фічного регулятора соціальних відносин, за допомогою чого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

Дослідження права як феномену культури, соціальної цінності становить основу аксіологічного підходу. Правову дійсність вивчають у цьому разі крізь призму її відповідності досягнутому суспільством ступеню соціального про­гресу, що дає можливість виділити частку "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображає регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як систе­ми (сукупності) правових явищ, що певним чином пов´язані й утворюють єдине ціле — правову систему. Статичний аспект її становлять норми права, правовідно­сини, суб´єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реа­лізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Поряд із зазначеними у правознавстві застосовують й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень мають багато таких прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відмінності в цих підходах, вони мають єдине — тією чи іншою мірою, в тій або іншій формі стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обмеження, оцінки, відокремлення від сваволі.

Як зазначалося вище, юриспруденції у XX столітті було притаманне до­мінування двох головних парадигм юридичного наукового мислення — по­зитивізму та соціологізму, навколо яких акумулюються різноманітні пра­вові теорії, вчення, концепції тощо.

Якщо парадигма позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, то протилежна парадиг­ма соціологізму орієнтує на з´ясовування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної струк­тури, системи суспільних відносин, ідеології і культури. Виходячи з цього, доцільно розглянути лише основні змістовні характеристики позитивіст­ського (нормативного) та соціологічного підходів до праворозуміння.

Психологічна школа права

Один з напрямів буржуазної правової науки, що склалося на рубежі 20 ст одночасно з появою психологічних напрямів в соціології і ін. соціальних науках.

З точки зору представників П. ш. п., причини, обумовлююче існування і дія права, кореняться не в соціально-економічних і класово-політичних умовах державно-організованого суспільства, а в психології особи або соціальною групи. Право розглядається ними як продукт різного роду психологічних установок, інстинктів (наприклад, владарювання і підпорядкування), емоцій. Один з родоначальників П. ш. п. — французький соціолог і правознавець Р. Тард, що вважав, що в основі всіх соціальних цінностей і норм, у тому числі і правових, лежить інстинкт наслідування. Найбільш глибоким і оригінальним представником П. ш. п. був російський юрист Л. І. Петражіцкий . В німецькій літературі під впливом фрейдизму і бергсоніанства склалася концепція «правового відчуття» (Рюмелін, Ріцлер, Ізай і ін.), згідно якої головними в праві є не норми, а судові рішення, в основі яких лежать інтуїція, підсвідомі переживання, глибинні психологічні установки судді. У 30-х рр. ця концепція, що безмежно розширює порушуючи принцип законності т.з. «вільний суддівський розсуд», була сприйнята в США реалістичною школою права . Після 2-ої світової війни 1939—45 в буржуазній літературі зберігали значення такі різновиди П. ш. і., як т.з. скандінавська школа права Хагерстрема-роса, концепції Р. Весту, П. А. Сорокина і Н. С. Тімашева, які, модернізуючи окремі положення Петражіцкого, основою права вважали психологію соціальної групи, а не окремого індивіда.

+ Феноменологічна теорія права

У розглядений нами час природно-правові теорії сформувалися в чотири системи або напрямки: неотомізм; феноменелогізм; екзистенціалізм; герменевтика. Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров'я, гарантувати права і свободи людини і загальне благо.

Засновником феноменологічного напрямку у філософи й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859—1938).

Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям — "інтенційність", тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє "чисту", трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища.

Представники цієї школи права (Г. Вельцель, А. Райнах та_ін.) сутність права вбачали в "ейдосах" (від грец. stikx; — вигляд), "чистих сутностях", апріорних нормативних ідеях. Ці "ейдрси" існують самі по собі та мають значення лише в "інтенції", тобто в спрямованості на них свідомості.

"Ейдоси" розглядаються прибічниками цієї теорії як приписи, норми природного права, що існують до виникнення позитивного права.

"Ейдоси", нормативні ідеї переходять у позитивне право, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві "ейдосів", що випливають із "природи речей".

Третім напрямком природно-правової теорії права є екзистенціалізм, що його сповідували Е. Фехнер, В. Майгофер та ін.

Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція (від лат. existentia — існування) — внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському "я", внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю.

Екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє.

  1. Типи праворозуміння і вітчизняне загальнотеоретичне правознавство: історія та сучасність. – Колесник