4.Залік вимог та завдаток

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов´язання було виконано реально та у встановлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право повернути стягнення на його майно. Однак кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасному виконанні самого зобов´язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов´язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов´язання настанням негативних для нього наслідків.

Римська юриспруденція створила досить струнку систему правових засобів забезпечення зобов´язань, основними з яких є: агга (завдаток), stipulatio poena (штраф, або ж неустойка), застава (pignus, hypotheca), порука (adpromissio, fidejussio).

Arra (завдаток) — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) — дає другій стороні — кредитору (продавцеві) в момент укладення договору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, проте завдаток підтверджував факт угоди. Штрафну функцію він набув уже за часів Юстиніана, який у 528 р. передбачив можливість примусу боржника до виконання зобов´язання — arra poenalis. При забезпеченні зобов´язання завдатком боржник втрачав його, якщо відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов´язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобов´язанням.

Stipulatio poena (штраф, або ж неустойка) — визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов´язаний був виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов´язання. Угода про штраф укладалась у формі стипу-ляції і мала характер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і угода про штраф.

У разі невиконання зобов´язання кредитор мав право вимагати або виконання зобов´язання, або виплати штрафу (неустойки). Витребування виконання зобов´язання і сплати штрафу допускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка).

Застава (pignus, hypotheca) — право на чужу річ. Про неї йшлося у відповідному розділі речевого права.

Порука (adpromissio, fidejussio) — забезпечення виконання зобов´язання шляхом залучення додаткового боржника. Про поруку йтиметься при висвітленні положень відповідних вербальних договорів.

5. Загальний характер договору доручення

Mandatum (договір доручення) — контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) бере на себе обов´язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Предметом доручення могли бути дії як юридичного, так і фізичного характеру. Однак договір доручення частіше укладався для здійснення саме юридичних дій — вчинення правочинів, виконання процесуальних дій тощо. Водночас допускалося укладення договору доручення щодо здійснення «супутніх» послуг фізичного характеру — доставка документів, заповнення формулярів тощо.

За сутністю договір доручення наближається до договору найму послуг: в першому і другому предметом можуть бути фізичні послуги. Різняться вони істотною ознакою: договір найму послуг — платний, а договір доручення завжди безоплатний. Якщо виконання яких-небудь дій здійснювалося за плату, це перетворювало договір у найм послуг.

Договір доручення іноді вимагав значних витрат, часу, зусиль, енергії, роз´їздів тощо. Сама робота повіреного не підлягала оплаті. Однак довіритель зобов´язаний був відшкодувати повіреному витрати, пов´язані з виконанням доручення. Римські юристи пояснювали це так. Договір доручення походить із громадського обов´язку і дружби (ex officio atque amicitia). Брати плату за послуги, виконані на підставі громадського обов´язку чи дружби, в римському рабовласницькому суспільстві вважалося ганебним, таким, що принижує гідність вільної людини. Мандатарій вважав за честь виконати певні послуги на користь іншої вільної людини і плату розглядав як образу своєї честі.

Громадський обов´язок чи дружба цінилися вище грошової винагороди. В основі договору доручення лежить особлива довіра однієї сторони до іншої, і цю довіру не можна було зневажити платою. Здебільшого повірені були благородні, чесні, достойні громадяни, які мали повагу та авторитет. Врешті-решт вони були досить заможні, і для них плата за послуги істотного значення не мала. Тому римське право чітко відрізняло найм послуг і доручення.

З розвитком цивільного обігу збільшувалась потреба в наданні юридичних послуг. На виконання доручень витрачалося багато зусиль і часу. Добре виконане доручення почали певним чином винагороджувати — щось дарувати або іншим чином матеріально заохочувати, аби в достойний спосіб, який не принижував честі повіреного, стимулювати його працю з виконання доручення. Такі подарунки пізніше ввійшли в практику і дістали назву «honor» (звідси сучасний термін «гонорар»). Обдаровувати чи якимось іншим способом матеріально винагороджувати повіреного довіритель спочатку був не зобов´язаний, проте з часом така форма оплати доручення закріпилася.

Права й обов´язки сторін. Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права й обов´язки в ньому розподілялися нерівномірно. Суворіші вимоги висувалися до повіреного, не зважаючи на безоплатність договору, його старанність, добросовісність, сумлінність тощо. Павло зазначав: «Справа волі — взяти на себе доручення, справа необхідності — виконати його» (Д. 17.6.17.3).

Основний обов´язок повіреного — ретельно і сумлінно виконати доручення. Він повинен суворо дотримуватися одержаних вказівок. Переконавшись у неможливості виконати доручення відповідно до одержаних інструкцій, повірений зобов´язаний повідомити про це довірителя. В разі наполягання довірителя на продовженні виконання доручення повірений міг в односторонньому порядку відмовитися від договору. Проте відмова від договору не повинна була завдати довірителю майнової шкоди.

У договорі чітко визначалося, чи виконує доручення повірений особисто, чи може залучати третіх осіб. Якщо йому було дозволено спиратися на помічників, за їхні дії відповідальності він не ніс (вони відповідали безпосередньо перед довірителем). Однак повірений відповідав за вибір помічників. Звернувшись за допомогою до третіх осіб без спеціального дозволу на це довірителя, повірений сам відповідав за їхні дії.

Повіреному не дозволялося перевищувати надані йому повноваження, інакше довіритель міг відмовитися від прийняття виконання. Виконавши доручення, повірений звітував перед довірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення з усім приростом.

Безоплатність договору доручення робило його невигідним для повіреного. Однак римське право встановлювало його підвищену відповідальність попри загальний принцип — сторона, яка не мала вигоди в договорі, несе обмежену відпові-дальність. Особливо довірчі відносини між сторонами в договорі доручення зумовлювали відповідальність повіреного за будь-яку вину. Він зобов´язаний був відшкодувати довірителю всі збитки, вчинені неналежним виконанням або невиконанням договору.

Права повіреного в цьому договорі було обмежено. Він міг відмовитися від виконання договору, якщо бачив, що не змо-же його виконати належним чином, а також вимагати відшкодування витрат, пов´язаних з виконанням договору.

Обов´язки і права довірителя. Основний обов´язок довірителя — відшкодувати повіреному понесені при виконанні доручення витрати. Вони підлягали відшкодуванню навіть у разі, якщо результату доручення не було досягнуто, але не з вини повіреного. Крім того, довіритель зобов´язаний був відшкодувати повіреному збитки, заподіяні йому з вини довірителя. Права довірителя відповідали обов´язкам повіреного.

Припинення договору. Через особливі довірчі відносини, на відміну від інших договорів, передбачено і специфічні способи припинення договору доручення. Кожна із сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від договору. Договір ґрунтувався на довірчих відносинах, і якщо довіра втрачалася, припинявся й договір. Однак повірений міг відмовитися від подальшого виконання договору доручення у тому разі, якщо це не заподіяло шкоди довірителю. Він мав своєчасно повідомити довірителя про відмову від доручення, аби останній міг вжити необхідних заходів.

Договір доручення припинявся смертю однієї із сторін. Це також зумовлювалося довірчим характером відносин — спадкоємці померлого могли викликати недовіру іншої сторони. Однак у разі смерті довірителя повірений зобов´язаний закін-чити розпочаті дії, аби запобігти можливій шкоді спадкоємцям довірителя.

Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору доручення.