13.4 Ведення дискусії

Дискусією називається обговорення якогось спірного питання.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Тут важливо формулювати свої думки однозначно й точно. Учені спочатку домовляються про термінологію (понятійний апарат, категорійність), а вже потім дискутують.

Найважливіше в науковій дискусії – точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Мовець повинен надати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб розв'язання проблеми. При цьому треба підібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого розв'язку; добре, якщо промовець уміє передбачити можливі контраргументи й уже в своєму виступі спробує спростувати їх.

У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому тут треба виступати гранично лаконічно: без зайвих подробиць, про які можна сказати, коли хтось запитає, зацікавиться ними.

Головуючий на дискусіях повинен стежити за тим, щоб:

– усі аспекти проблеми були послідовно обговорені,

– усі важливі докази, пропозицій були зафіксовані,

– усі учасники обговорення мали можливість виступити,

– зупинити /тактовно/ промовців, як відхиляються від сутності справи,

– у підсумковому слові зазначити, в чому учасники дійшли згоди, а в чому ні,

– протокол чи запис дискусії має стати робочим інструментом, а не даниною канцелярській традиції.

Якщо ви хочете досягти успіху, зробити кар'єру, стати діловою людиною, то візьміть на озброєння такі правила:

– поступіться опонентові всім, чим можна поступитися (“Так, у цьому Ви маєте рацію, а я помилявся. Тепер ми можемо спокійно розглянути ще одне питання, де наші погляди не збігаються”);

– з самого початку спробуйте “перекинути кладку” через прірву між своїми поглядами й поглядами вашого опонента (це особлива, вишукана, підкреслена ввічливість; це спільність між вами в чомусь, далекому від об'єкта дискусії, це спільність у минулому, якщо вона була);

– ніколи не давайте опонентові зрозуміти, що ви маєте намір пере­конати його і впевнені, що цього досягнете (спочатку відшукайте все те, нехай дрібне й другорядне, з чим погоджуєтесь і ви, і ваш опонент: “Це дає мені підстави вважати, що ми можемо порозумітися ще в якихось аспектах проблеми”);

– не стверджуйте того, чого не можете довести (це сильний козир в руках вашого опонента);

– заради справи підніміться вище своїх емоцій, амбіцій, навчіться слу-хати критику, віддавайте належне своєму опоненту, коли він має ра­цію;

– умійте програвати з гідністю;

– і виграючи, й програючи, уникайте частого вживання “Я”; у ва­шого опонента є своє “Я”, воно для нього набагато дорожче, ніж ваше “Я” (ваше “якання” принижує його гідність, його особистість, його “Я”).

– і найважче: навчіться вигравати (там, де один тріумфує, другий “залишає поле бою” з відчуттям поразки, з відчуттям програної справи; там же, де ніхто не поводиться як переможець, не тріумфує, – ніхто не відчуває себе переможним).

При веденні дискусії доводиться удаватися до спрос­тувань. Справжнє спростування починається з уміння

– проникнути в сут­ність вихідної позиції опонента,

– розкрити хід його думок,

– зрозуміти самому й пояснити іншим, із якої саме першої помилкової позиції він виходив, щоб зробити саме такі, далекі від істинних, висновки.

Спростовувати ж висновки опонента словами “Це неправильно”, “Цього не може бути” – марна річ. А ось простежити увесь хід його думок – від першої помилкової вихідної тези й до висновків, з якими ви не погоджуєтесь, – це вже успіх – і неабиякий.