Усне ділове мовлення

РОЗДІЛ 13

ДЕЩО ПРО ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО

13.1 З історії красномовства

Ораторське мистецтво (риторика) в найелементарніших формах появляється з виникненням людського спілкування. Риторика – наука про красномовство. Ритор – оратор і учитель красномовства у Стародавній Греції з V ст. до н.е. Дар слова за своєю природою є наріжним каменем в утворенні могутності людини і людства взагалі. На думку Лампрідія, в той день, коли загине красномовство, загине Еллада і Рим, люди перетворяться в безмовних тварин.

Мова, слово акумулює весь попередній розвиток суспільства, кожного народу зокрема і робить можливим його дальший поступ.

Спочатку підкорення волі однієї людини іншою здійснювалося несвідомо, у вигляді прохання. Згодом, на вищому етапі розвитку людини і суспільства, з'явилася настійна необхідність у слові, яке б мало здатність переконувати. Таку властивість слова стали відріз­няти від простого висловлювання думки. Так виникла назва ораторства на означення переконуючої дії слова.

Однак красномовство ще довго не було мистецтвом. Тоді воно було "більше даром природи, ніж плодом мистецтва"

Красномовство стало мистецтвом в умовах рабовласницького ладу, який викликав необхідність і створив певну можливість безпосеред­нього впливу на розум і волю співгромадян за допомогою живого слова автора.

Як і епос, драма, скульптура й архітектура, музика, риторика вважалася мистецтвом, творчістю, її навіть вважали царицею всіх мистецтв. У стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм вважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську Агамемнона, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоча він уже й не міг безпосередньо брати участь в битві. Інші герої Гомерової "Іліади" виголошували промови так, що вони справляли велике вра­ження витонченою майстерністю викладу думок.

Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі:

– судова риторика;

– риторика політична (публічних виступів);

– урочиста риторика.

У стародавній Греції той, хто розпочинав судовий позов, мусив сам виголосити промову, хоч іноді і давав її написати досвідченим фахівцям, які готували промову, вони ж розробляли теорію риторики.

Велика увага надавалась підбору доказів, удосконаленню фраз. Старо-давні афіняни так кохалися в красі усного слова, що про них говорили як про любителів слухати.

Художня риторика сформувалася на базі практичної риторики. Перше системне уявлення про стародавнє красномовство дають джерела риторики Стародавньої Греції часів правління Перікла (V ст. до н.е.). Сорок років безперервно панував Перікл в Афінах – і цим він – ви­датний оратор – значною мірою завдячував дії свого слова.

Про надзвичайну популярність цього державного і політичного діяча свідчить "Надгробне слово", виголошене ним під час поховання афінян, які загинули у перший рік Пелопоннеської війни (431-404 р. до н.е.). Він промовляв перед матерями і вдовами загиблих – винува­тець смерті близьких їхньому серцю людей. Однак спокійно і велично лилася мова оратора. Він говорив про патріотичні почуття офіційних громадян, які, воюючи і гинучи, захищають батьківщину, відстоюють свободу і незалежність, свій демократичний лад і своє щасливе життя, підкреслював етичне значення демократичної влади. Бо демократія розвиває велич і благородство характеру, ось чому афінські громадя­ни і воїни гідні подиву і ними можна і треба пишатися.

Ця промова викликала такий ентузіазм у народу, що всі матері і вдови урочисто несли Перікла по місту, осипали квітами, із захоп­ленням цілували кінці його одягу.

Така сила впливу ораторського слова можлива лише тоді, коли є належні об'єктивні передумови цього. Індивідуальні якості Перікла і його ораторський дар відіграли значну роль у розквіті афінської рабовласницької держави. Він здійснив ряд реформ, які привели до зміцнення демократичного державного ладу: перехід верховної влади до народних зборів, скасування майнового цензу, жеребкування при обранні на більшість дер-жавних посад тощо. В епоху Перікла Афіни досягли найвищого розквіту в економіці, політиці та культурі і стали цент­ром усієї Греції.

У той час особливо важливу роль відігравали промови в суді. Адвокатів, прокурорів у сучасному розумінні в Афінах не було. В афінському суді сторони повинні були самі й звинувачувати й захищатись. Значного поширення набули апології – промови на захист себе або когось з підсудних. У суді справа часто зводилася до влучної постановки питання і вдалої відповіді на запитання суперника. Не можна було думати про успішне завершення судової справи, якщо громадянин не володів судовим красномовством. Тому треба було оволодівати вмінням промовляти. Однак не кожен з афінян умів складати таку промову. Ось чому з'явились лотографи – "ті, що пишуть промови". Клієнт цю промову вивчав напам'ять і виголошував на суді.

Теорія судового красномовства, як і риторика взагалі, виникла в Сицилії (V-ІV ст. до н.е.). Заклали основи античної риторики Коракс, Лісій і Горгій.

Коракс – політичний оратор, відкрив школу красномовства у Сіракузах. Пізніше написав підручник з риторики (праці Коракса до нас не дійшли, про нього знаємо від інших стародавніх авторів). Він дає таке визначення риторики: "Красномовство є обітниця переконання" (Платон пише, що Коракс визначає риторику як "деміурга" /творця/ переконання).

Коракс перший робить спробу встановити поділ ораторської промови на частини:

1. вступ,

2. пропозиція,

3. виклад,

4. доказ /або/ боротьба,

5. закінчення.

Учнем Коракса був Лісій із Сіракуз (близько 440-380 рр. до н.е.). Головна особливість промов Лісія – вдале створення образу клієнта, його психологічної, моральної, інтелектуальної характеристики. Для всіх промов Лісія характерні переконливість, послідовність, тобто логічність міркувань. Вони прості, бо призначені для виголошення особою, недосвідченою в красномовстві. Головним способом викладання риторики Лісій вважав заучування взірцевих промов судових ораторів.

Із школи Лісія вийшов Горгій із Лентин в Сіцілії (близько 483-375 рр. до н.е.).

Горгій удосконалив теорію ораторського мистецтва і познайомив з нею Афіни. Незвичайний стиль його промов (витончений) зробив Горгія уславленим вчителем. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яка за своєю красою і силою впливу зрівнялася з поезією. Школа софістів про-довжила розвиток теорії ораторського мистецтва. Ораторську майстерність софісти цінували більше, ніж зміст виголошених промов.

Діяльність софістів у поширенні загальної освіти та культивування художнього стилю довершив Ізократ. Про роль ораторського мистецтва він сказав так: “Слово не тільки вивільнювало нас з кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва. Сила його така, що без нього не може виникнути нічого розумного. Слово започатковує всі вчинки і всі наміри”.

Ізократ заснував першу школу, в якій учні оволодівали ритори­кою й письмом і одержували загальну освіту. На відміну від софіс­тів, Ізократ дотримувався традиційної грецької моралі. Його наста­нови стали основою всіх пізніших теорій стилістики.

Майстром академічних бесід-діалогів був афінський філософ Сократ (469-399 рр. до н.е.), який поширював своє філософське вчення серед афінської молоді у формі діалогу. Сократівську іронію називали "діалектичною пасткою".

Боротьбу між філософією й риторикою розпочав Сократів учень Платон (427-347 рр. до н.е.).

Найвидатнішим майстром ораторського мистецтва стародавньої Греції вважається Демосфен (384-322 рр. до н.е.). Він був представником рабовласницької знаті, захисником демократичного ладу. Під час боротьби проти панування Македонії ораторська трибуна стала ареною ідеологічної і політичної боротьби.

Демосфен рано втратив батька, а коли став повнолітнім, змушений був судитися зі своїми опікунами, які позбавили його великої частини батьківської спадщини. Це спонукало юнака вдатися до ораторського мис-тецтва. Багато говорять про наполегливість Демосфена, завдяки якій він досяг великих успіхів у риториці, долаючи свої фізичні вади. Риторика стала його покликанням, зробила вчителем ораторського мистецтва, а пізніше політичним і державним діячем. До нас дійшли понад 60 його промов і листів.

Найвідомішими є його політичні промови, особливо три з них, що були виголошені проти Філіппа, македонського царя, який намагався позбавити Афіни самостійності. Демосфен, будучи вождем антимакедон­ської партії, боровся з керівником македонської партії Есхіном. Після смерті царя Філіппа (336 р. до н.е.) дійшло до судової справи, яка стала подією для всієї тодішньої Греції. Есхін зустрівся з Демосфеном на суді. Промови обох ораторів – це зразки політичних вис­тупів. Водночас вони свідчать, що обидва оратори не гребували ніякими засобами, щоб знеславити свого супротивника.

Демосфен умів майстерно драматизувати свою промову. Він часто вживав риторичні запитання, на які тут же сам відповідав. Наприк­лад: “Чому я так говорю? Тому, що я...” За допомогою категоричних форм він привертав до своєї промови особливу увагу: “Ні, це не так, це рішуче не так!”. Іноді він вигукував запитання: “Хто б міг по­думати, що це станеться!?” або “А після цього всього ви ще питаєте, чому державні справи в такому занепаді!?”. Його виклад був ясний, фрази в промовах, як правило, короткі. Порівняння й метафори посилю­вали враження від його виступів. Відомо, що на Демосфенових промовах вчилися не тільки оратори багатьох поколінь у Греції, а й пізніше в Римі. Його промови брав за зразок один з найславетніших римських ораторів – Цицерон (03.01.106 – 07.12.43 до н.е.), цінуючи їх силу, а виступам Цицерона, як відомо, притаманне розмаїття виражальних засобів.

У республіканському Римі політичне й судове ораторське мистецтво мало таке ж велике практичне значення, як і в Греції. Урочиста риторика культивувалась у формі похоронних похвальних промов. Ще в ІІ столітті до нашої ери консервативні римляни забороняли грецьким ораторам і філософам з'являтися в Римі. Однак грецький вплив поши­рився й тут. Перші відомі римські оратори пройшли саме грецьку школу.

Власне, тільки Цицерон репрезентує римську ораторську школу. Він надавав неабиякого значення доброму взірцю, а тому сам прагнув у своїх творах представити ідеал ораторського мистецтва. Щоправда, він визнавав необхідність навчальних інструкцій, але на практиці не дуже їх дотримувався.

Одним з найважливіших його творів став трактат ("Про оратора"), де він визначає п'ять традиційних частин риторики. Дія цього трак­тату на вигаданий сюжет відбувається в будинку славнозвісного оратора Л.Крас-са. Головними дійовими особами є Красс та видатний ора­тор того часу Марк Антоній. У першій книзі описується розмова першого дня, коли Красс говорить про значення оратора та риторики, про те, що не досить лише знати свою сферу діяльності, як твердить Ан­тоній, а треба бути ще й широко освіченою людиною. У другій книзі подається розмова другого дня, коли Атоній наголошує на необхід­ності підготовки оратора, зокрема знання ним історії, на важливості аргументованих доказів – основи виступу і тренування пам'яті.

Цицерон спізнився зі своїм трактатом, в якому дістали відобра­ження його політичні уявлення. Республіка втрачала свої позиції. Латинські, грецькі школи риторики існували, але ораторське мисте­цтво загалом зане-падало. Стиль став занадто пишномовним і штучно дотепним. Найвидатнішим оратором тієї епохи вважався М.Фабіус Квінтиліан (I ст. до н.е.), який даремно намагався наслідувати Цицерона.

Теорія ораторського мистецтва була добре розроблена, про що свідчить посібник для складання промов одного з римських ораторів. На думку його автора, у кожній промові повинні бути:

– екзордіум - кілька вступних зауважень щодо теми промови;

– експозиція - визначення поняття, характеристика обсягу й важливості теми,

– кауза - логічні аргументи, що підтверджують правильність суд-ження, прямі дедуктивні докази;

– контраріум - спростування думки супротивника, непрямі дедук­тивні докази;

– сіміле - подібні явища в інших сферах, аналогії;

– екземплюм - приклади з історії і повсякденного життя, індук­тивні докази;

– тестимоніум - висловлювання славетних людей, прислів'я, авторитетні судження;

– конклюзіо - резюме, висновки, їх використання.

Цікаво відбувалося навчання в ораторській школі. Вчитель, що сидів на підвищенні, починав з оголошення теми. Він давав кілька порад щодо розвитку теми і вказував, які можуть бути підходи до даного сюжету. Керуючись такими настановами, учні готували виступ самостійно. За часів Цицерона в школах кожен слухач сам обирав тему. Вона мала певне відношення до життя і до судового розгляду. Пізніше, в епоху імператорів, теми були менш пов'язані з життям.

Після закінчення роботи над текстом виступу вчитель його правив. Потім промови вивчали напам'ять і виголошували перед учителем та колегами. Іноді учні вправлялися в стилістиці й композиції.

В Середньовіччі, після занепаду Римської імперії, продовжувалося навчання ораторського мистецтва, яке вже відносили до семи так званих вільних мистецтв. Наприкінці ХVІ ст. побачила світ перша чеська риторика Шимона Сушицького.

За нових часів ораторське мистецтво стало засобом політичної бо-ротьби за поліпшення соціального становища трудящих мас. Французька революція висунула видатних політичних ораторів: Ж.-П.Марата (1743-1783 рр.) і М.Робесп'єра (1758-1794 рр.).

Серед ораторів періоду Київської Русі найбільш відомим був Іларіон.

Іларіон (XI ст.) був першим руським митрополитом.

Найвизначнішою проповіддю Іларіона є "Слово "Про закон і благодать", яка характеризує його як видатного оратора.

Митрополит виступає проти посягань Візантії на Русь, красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіанську місію якого б то не було народу. Іларіон виступає як патріот, обстоює самостійність Русі. “Слову “Про закон і благодать” притаманні образність, емоційність і надзвичайна мелодійність.

Видатним українським і російським оратором був Феофан Прокопович (1681-1736).

Ф.Прокопович належав до найосвіченіших людей свого часу. Вчений, культурний і державний діяч, публіцист і оратор, він написав багато трактатів і проповідей: “Духовний регламент”, “Слово про владу і честь царську”, “Правда волі монаршої”; патріотичні оди на честь Полтавської бит-ви – “Епінікіон”.

Велике значення у розвитку риторики мав “Духовний регламент” Ф.Прокоповича. Вперше в історії вітчизняного ораторського мис­тецтва тут викладено деякі правила красномовства.

“Духовний регламент” радить, як триматися проповідникам під час промови: “Не слід проповіднику хитатися вельми, наче веслом гребе. Не слід руками сплескувати, в боки упиратися, підскакувати, сміяти­ся, та не слід і ридати; але хоч би й збуриться дух, потрібно єліко можливо вгамувати сльози. Усе бо це зайве і негоже суть і слухачів обурює”.

Значна увага в цьому статуті для духовних ораторів приділялася зовнішнім прийомам ораторського мистецтва – позі, міміці, жестам. Рішуче засуджується надмірна жестикуляція і надмірне пожвавлення оратора. В ораторському тоні слід дотримуватися чуття міри: стриму­ване хвилювання, скупий жест завжди діють сильніше і виразніше. Вмін­ня володіти собою – запорука успіху!

У “Духовному регламенті” чітко формулюється положення про те, що духовний оратор має бути скромним, не звеличувати себе. Він не повинен показувати, що прагне бути дотепним, не повинен хизуватися своїм красномовством. Навпаки, підкреслює й Ф.Прокопович, “... хоча би хто і став хвалити слово його, то проповідник повинен показати на себе, що йому слухати те соромно, і всіляко відводити від пох­валяння і заводити іншу бесіду”.

Сам Ф.Прокопович був взірцем такого промовця, його жести і міміка були скупі і разом з тим виразні.

Визначним українським оратором кінця ХІХ – початку ХХ ст. був Іван Франко. Судові промови І.Я.Франка справляли значний вплив на молодь. У 1877 році І.Я.Франка разом з іншими товаришами було притягнуто до судової відповідальності за належність до таємних організацій і пропаганду передових ідей. Під час Львівського процесу І.Я.Франка та його товаришів 1878 року молодь, за спогадами сучасників, ходила слухати процес, бо їй дуже імпонував молодий Франко – своєю характерністю, сміливим вис­тупом і промовою, яку виголосив із запалом, дзвінким металічним голосом.

У своїй промові Іван Франко зупинився на історії українського студентського руху в Галичині, зокрема на діяльності “Академічно­го гуртка" і журналу “Друг”.

Промова Франка, яку він виголосив “розумно, ядерно, коротко”, справила, як писали львівські газети “Kurjer Lwowski”, велике враження “своєю ясною логікою та силою власного переконання”.

Помітний слід в історії українського ораторського мистецтва залишили однодумці і сучасники І.Я.Франка – Михайло Павлик і Остап Терлецький.

Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері, могутній чинник виховання. Г.З.Апресян розрізняв такі види красномовства:

1) громадсько-політичне ораторське мистецтво (наприклад, лекції на громадсько-політичні теми, політичні промови, огляди, виступи мітингах, агітаційні промови);

2) академічне ораторське мистецтво (наукова доповідь);

3) судове ораторське мистецтво;

4) промова з нагоди громадських урочистостей (ювілейна промова, вітання, тост);

5) церковні проповіді.