4.3. Методи планування наукового дослідження

Структура плану визначається обсягом і складністю дослідження: чим ширше коло питань, що розглядаються, тим детальнішим має бути план, оскільки саме деталізація забезпечить його внутрішню узгодженість та синхронність робіт.

Робочий план становить основу, визначає загальну спрямованість дослідження та послідовність його проведення. Окрім того, якість робочого плану є запорукою успішного завершення розпочатої науковцем роботи.

На більш пізніх стадіях виконання дослідження, коли ключові питання опрацьовані, а набуті відомості про предмет дослідження систематизовані, можна також підготувати план – проспект – реферативне викладення отриманих результатів та послідовності їх розміщення в рукописі. У подальшому він трансформується у кінцевий варіант плану, що відображає зміст цілком завершеної роботи.

Обґрунтування теми містить такі розділи, як актуальність, зв’язок з планами НДР та науковими програмами, мета, завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження, очікувані результати (їх загальний огляд та ступінь новизни), структура дослідження. У разі потреби наводять також робочу гіпотезу, необхідний для проведення робіт інструментарій, очікуваний ефект від практичного застосування. Крім того, в обґрунтуванні мають міститися відомості про автора та чітке формулювання теми.

Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розгля­дати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відно­сять цілісність, структурність, функціональність, взаємо­зв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, ціле­спрямованість, самоорганізацію.

3гідно з цим сформувалися відповідні методологічні прин­ципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об’єкта: принцип ці­лісності, за яким досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єди­не ціле; принцип примату цілого над складовими частина­ми, який означає, що функції окремих компонентів і підси­стем підпорядковані функції системи в цілому її меті; прин­цип ієрархічності, який обувлює підпорядкованість ком­понентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, вна­слідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутріш­ньої будови; принцип самоорганізації означає, що динаміч­на система здатна самостійно підтримувати, відтво­рювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціону­вання задля підвищення стійкості, збереження цілісності, за­безпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємо­зв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюва­тись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього се­редовища.