35. Дисидентський та правозахисний рух в Україні

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко (1930 р.н.), Василь Симоненко (1935-1963), Іван Драч (1936 р.н.), Іван Світличний (1929-1992), Євген Сверстюк (1928 р.н.), Юлій Шелест (1937-2009), Микола Вінграновський (1936-2004), Алла Горська (1929-1970) та Іван Дзюба (1931 р.н.). Пізніше до них приєдналися Василь Стус (1938-1985), Михайло Осадчий (1936-1994), Ігор Калинець (1939 р.н.) та Ірина Стасів-Калинець (1940-2012), Іван Гель (1937-2011) та брати Михайло Горинь (1930-2013), Богдан Горинь (1936 р.н.) і Микола Горинь (1945р.н.).

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ), створену 9 листопада 1976 р., письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку.

Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), якСвятослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Антирелігійна кампанія Хрущова у 1959—1964 призвела до закриття половини православних церков в Україні (з усіх близько 7 000 у 1959).

36. Об’єктивні передумови перебудовчих процесів

Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію владиКПРС і розпад СРСР.

• Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

• Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.

• Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.

• Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули зміцнити власну владу, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

• У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво змінити радянську систему.