Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну твор­чість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло.

Вже в самому слові «казка» міститься стисла вказівка на певні ознаки цього жанру: казка — від слова «казати», це те, що «кажеться», тобто розповідається. На східнослов'ян­ському грунті термін «казка» вперше як рівнозначний поняттям «баснь», «байка» тлумачиться у граматиці Лав-рентія Зизанія «Лексись сиречь реченія» (1596 р.), а пізніше як ідентичний словам «баснь», «байка», «вимисел» у слов­нику Памви Беринди «Лексіконь славеноросскій и ймень тлькованіе» (1627 р.). Приблизно в цей же час (1649 р.) у грамоті Верхотурського воєводи Рафа Всеволозького вперше офіційно задокументовано російський термін «сказ-ка» [див.: 23, 204].

Як і багато інших епічних жанрів казка паралельно існує як у фольклорі, так і у формі авторської літературної творчості. Жанр фольклорної казки генетично сходить до міфу. Як вважає Е. Мелетинський, казка могла відо­кремитися від міфів унаслідок «розриву безпосереднього зв'язку цих міфів з ритуальним життям племені. Відміна специфічних обмежень на розповідання міфу, допущен­ня в коло слухачів невтаємничених (жінок та дітей) тягну­ли за собою мимовільну настанову оповідача на вигадку, підкреслення розважального моменту й неминуче — ослаб­лення віри в достовірність розповіді. Із міфів виводять­ся особливо сакральні моменти, посилюється увага до сімейних стосунків героїв, їхніх суперечок, бійок і т. п. Пер­вісна сувора достовірність поступається місцем несуворій, що сприяє дедалі більш усвідомленому у вільному вимислі» [41, II, 441]. Вільна вигадка, яка чимдалі, тим більше пориває з необхідністю наслідування твердо фіксованих реалій міфу, внутрішня настанова оповідача (казок) на розважальне, а не на світоглядне, пізнавальне ідейне завдання казки, — це ті чинники, з яких поступово постає жанр. Тематич­но фольклорна, як і пізніша літературна казка, поділяється на три великі групи: 1) казки про тварин; 2) фантастично-чародійні казки; 3) соціально-побутові казки. Літературна казка постає з фольклорної в основному двома шляхами:

1. через вільну інтерпретацію її сталих фабульних схем:

2. на основі оригінальної фабули, в яку широко вводяться чарівно-фантастичні елементи. Л. Брауде дає таке визначен­ня літературній казці: «Літературна казка — авторський, художній, прозаїчний або віршовий твір, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовує неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв і, в окремих випадках, орієнтований на дітей; твір, в якому неймовірне чудо відіграє роль сюжетотворного фактора, служить вихідною основою характеристики персо­нажів».

Найкращі літературні казки належать перу Г.-К. Андерсе­на («Снігова королева», «Дюймовочка»), братам Ґрімм («Король Дроздобород», «Три брати»), В. Грауфу —«Холодне серце»), III. Перро («Попелюшка», «Кіт у чоботях»), А. Лінд-ґрен («Карлсон, що живе на даху»), К. Ґрехем («Вітер у вербах»), А. Мілн («Вінні-Пух»), Д. Р. Р. Толкін («Хоббп Сюди ж слід віднести казки Є. Шварца, О. Волкова. К. Чуковського, С. Маршака. Вершиною світового казково-літературного жанру багато літературознавців та читачів справедливо вважають казку викладача математики Окс­фордського університету Л. Керрола (Ч. Доджсона) «При­годи Аліси в країні чудес». Долучилися до цього жанру й українські письменники, передусім Марко Вовчок («Кар-мелюк», «Невільничка», «Лимерівна», «Ведмідь», «Дев'ять братів та сестриця Галя»), І. Франко («Фарбований Лис», «Лис і Дрозд», «Осел і Лев», «Заєць і їжак», «Вовк війтом»), Панас Мирний («Казка про Правду та Кривду»), М. Коцю­бинський («Хо»). В літературі XX століття до цього жанру зверталися А. Дімаров («Про хлопчика, що не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Блакитна дитина»), Н. Забіла («Про ліниву дівчинку»), О. Іваненко («Лісові казки», «Казка про веселу Аль», «Казка про маленького Ніка»), Ю. Ярмиш («їжачок і Соловейко», «Ведмежа і Полярна зірка»).

ЛІРИЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ

Генезис і родові ознаки лірики

Лірика (від грец. А/ира — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навко­лишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

О. Веселовський в «Історичній поетиці» виводить зароджен­ня ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось пле­мені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окре­мого літературного роду.

Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об'єкт зображення, але і як її суб'єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель.

Лірика не зводиться лише до розмови від імені лірично­го «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічають­ся розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим чита­чеві. У вірші І. Муратова, наприклад, ліричним героєм є качка («Качиний монолог»).

У ліриці суб'єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира).

Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетично­сті. В епічній чи драматичній творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем мит­тєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розу­міє прочитане і співпереживає йому.

Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості вели­ких поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відрод­ження (Петрарка, Шекспір), XVIII—XIX століть (Шіллер, Ґете, Гайне, Байрон, Шеллі, Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев).

Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки,

1. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус,

2. Світличний. Поряд з видатними поетами-ліриками інших країн і народів (Ф. Ґарсіа Лорка, Н. Хікмет, П. Неру-да, В. Незвал, Ґ. Аполлінер, Р. Гамзатов, О. Мандельштам, О. Твардовський) українські митці відображають супереч­ливий і бентежний дух своєї доби, продовжують традиції геніальних попередників.

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й пере­живання якої передано у творі. Цю особу не можна плу­тати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досві­дом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка.

Проблеми класифікації типів ліричних творів

Як і епос та драма, лірика має розвинуту систему фольк­лорних і літературних жанрів. Проблема, однак, полягає у тому, що в ліриці процес жанрової еволюції сьогодні привів до того, що дедалі частіше з-під пера особливо обдарованих поетів виходять твори, які не відповідають жодному з відомих жанрових параметрів. Унаслідок цього дослідники пропонують взагалі відмовитися від традицій­ного жанрового поділу ліричних творів і перейти до їх ідейно-тематичної класифікації. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або політичну), філо­софську, пейзажну, любовну (або інтимну).

У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини. У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства. Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи . Інтимна лірика виражає переживання героя, пов'язані з його особис­тим життям («Зів'яле листя» І. Франка, «О, панно Тнно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав» В. Сосюри, «Я марно вчив граматику кохання» В. Стуса).

Існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну й сугестивну. До медитативної належать твори, в яких домінують роздуми над вічними проблемами буття; до сугестивної — твори, в яких основ­ний акцент робиться на передаванні емоційних станів.

Дещо в зміненому варіанті пропонує типологічний поділ лірики Г. Поспєлов. Він вважав, що «лірика може бути медитативна, медитативно-зображувальна і власне зображувальна» [45, 64]. Перші два різновиди такої лірики звернені переважно до самоаналізу, вони містять у собі емоційну чи мислительну рефлексію. Лірична медитація може бути також зовнішнього спрямування і передавати ставлен­ня до подій об'єктивного світу. Власне зображувальна лірика може бути або описовою (в тому числі, пейзажною), або оповідною (часом з алегоричним чи символічним значенням).

Жанровий поділ лірики

Поряд з тематичною класифікацією ліричних творів повною мірою зберігає своє значення й жанровий поділ лірики, який здійснюється залежно від типу переживань поета. Одна з найдетальніших (для свого часу) спроб систе­матизації за даним принципом жанрів лірики належить В. Бєлінському, який подає їх у такій ієрархії: «Види лірич­ної поезії залежать від ставлення суб'єкта до загального змісту, який він бере для свого твору. Якщо суб'єкт заглиблюється в елемент об'єктивного споглядання і немов­би втрачає в цьому спогляданні свою індивідуальність, то постають: гімн, дифірамб, псалми, пеани. Суб'єктивність на цьому щаблі ще немовби не має свого власного голосу й уся цілком віддається тому вищому, яке стало джерелом натхнення; тут ще мало осібного, і загальне, хоча й проймається натхненним відчуттям поета, проте виявляєть­ся більш-менш абстрактно. Це — початок, перший момент ліричної поезії, і тому, наприклад, гімни Калімаха та Гесіода, дифірамби Піндара мають характер епічний, вбира­ють у себе розповідь і взагалі постають у вигляді ліричних поем достатньо чималого обсягу. <...> Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи себе, вільно бере і обіймає собою пев­ний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. <...> Хоча тут поет повністю віддається своєму предметові, але не без рефлексії на свою суб'єктивність; він утримує своє право й не стільки розвиває сам предмет, скільки своє пов­не від цього предмета натхнення. <...> Взагалі потрібно ска­зати, що ода, ця середина між гімном та дифірамбом і піс­нею, також мало властива нашому часові. <...> Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, в найширшому розумінні цього слова, як вираз чисто суб'єктивних відчут­тів. Усе незчисленне різноманіття тих таємних, невимовних без творчої сили поезії відчуттів... звільняється тут від ...виняткової належності мені, і злітає у світ, окрилене фантазією. Нарешті, суб'єкт, крім цих суто особистих від­чуттів, висловлює в ліричних творах більш загальні, більш усвідомлені факти свого життя, різні споглядання, пере­конання, думки, увесь об'єктивний запас знань та ін. Сюди, крім власне пісні, належать сонети, станси, канцони, елегії, послання, сатири і, нарешті, усі ті різноманітні твори, яким навіть важко підібрати власні імена». До лірич­них жанрів (крім названих критиком) відносять також: епіталаму, панегірик, мадригал, епітафію (які в сучасній літературі майже не вживаються, як і деякі з названих вище), думку, романс, ліричний портрет, медитацію.

до еротичних народних пісень провансальських пастухів. Як літературний жанр оформлюється в епоху Відрод­ження. Мадригали, зокрема, писали Ф. Петрарка та Дж. Боккаччо. В пізнішій поезії використовується не часто.

Епітафія (грец. єттафіо£, від єт —на, над і хссфо^ — могила, тобто над­гробне слово) — вірш, призначений для напису на пам'ятни­кові померлої особи, часто у формі епіграми. Як літературний жанр епітафія з'являється в давній Греції та Римі. Пізніше стали писати епітафії на смерть неіснуючої особи з метою осміяти вади певної людини чи людського типу. Такі сатиричні епітафії писав Р. Берне. До такого різновиду сатиричних епітафій належать і автоепітафії — написи на власну уявлювану смерть. Відомі автоепітафії давньо­грецького поета Мегара та російського поета В. Соловйова. В давній українській літературі до жанру епітафій зверталися Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. У XX столітті сатиричні епітафії писали В. Еллан-Блакитний, В. Симоненко, М. Сом. Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної поезії, пісня на тему лицарського кохання. Канцона складається із 5—7 строф і так званої коди (заключної напівстрофи), в якій часто містилося звернення до того, кому адресована канцона. Як жанр канцона з'явилася в середньовічній ліриці трубаду­рів. Формою канцони послуговувалися Данте і Дж. Боккаччо. Свого розквіту вона досягає у творчості Ф. Петрарки. В пізнішій поезії канцона використовується переважно з метою стилізації під форми середньовічної лірики (А. Шле-гель, Ф. Рюккерт, Вяч. Іванов, В. Брюсов та ін.).

Станси (від італ. stanza — строфа) — невеличкий вірш з кількох чотири­рядкових строф, кожна з яких висловлює закінчену дум­ку. В західноєвропейській поезії кінця XVIII — початку XIX століття поняття «станси» часто ототожнювали з по­няттям «строфа». Інколи поняттям «строфа» позначали віршову організацію «високих жанрів, зокрема оди; під стансами (середній жанр) у такому випадку розуміли свого роду спрощений варіант строфічної віршової організації, ще більш спрощеною формою якого виступав куплет на­родної пісні — «низький» жанр). Таке слововживання спи­ралося й на переважне тяжіння стансових строф до релігій­ної, філософської і т. п. піднесеної (у порівнянні з піснею) тематики. Тематична сталість стансових строф і привела до того, що подібні вірші почали сприйматися як окремий жанр (хоча й без чітких ознак). Ось як, наприклад, М. Гоголь визначав жанрову природу стансів: «Є ще лі­ричні вірші, які містяться посередині між одою та гім­ном: тільки набувають певного порядку розмірені строфи й певного спокою, хоча ще не мають тієї великої повноти та просторової рами, яка належить оді. Тоді їх називають поети стансами, тобто просто строфами. Подібна термінологія не закріпилася й нині виходить з ужитку. До хрестоматійних зразків стансів відносять вірш О. Пуш­кіна «Брожу ли я вдоль улиц шумных».

Вставити До лекції 3.

ДРАМАТИЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ

Генезис і родові ознаки драми

Драма (від грец. брОсца — дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами. В давній Греції — батьківщині драми — обряди на честь богів — покровителів землеробства (Діоніс, Деметра, Кора) іноді перетворювалися на культову драму (містерії в м. Елевсині). В VII—VI століт­тях до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне значення у виникненні драматичного мистецт­ва. Діонісові були присвячені урочисті відправи («діонісії»), під час яких люди танцювали, співали про страждан­ня Діоніса та його перемогу, одягали шкури цапів та маски. На честь Діоніса виконувалися дифірамби — гімни, що складалися з партій хору й декламації заспівувача (кори­фея) — та сороміцькі пісні. За свідченням Арістотеля, «тра­гедія й комедія виникли спершу з імпровізації. Перша — від зачинателів дифірамбів, друга — від заспівувачів фалічних пісень» [7, 650]. Спочатку діалог між хором і корифеєм був пов'язаний із міфами про Діоніса, але поступово хор про­славляв героїв інших міфів. У VI столітті до нашої ери народжується власне театр (у перекладі з грецької — видо­вище). Процесії, які раніше ходили вулицями, перейшли на спеціальні майдани: спектаклі показували просто неба. На діонісіях влаштовувалися змагання трагіків і комедіо­графів. Саме беручи участь у таких змаганнях, здобували перемогу Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан.

З часів Арістотеля до драми постійно зверталися видат­ні вчені й діячі мистецтва різних країн і народів. Теорія драми в її історичному розвиткові неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого не­одноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення можливостей художньої творчості. Арістотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури. Його визначення трагедії як наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через співчуття й жах очищення — катарсис, на багато століть визначило підходи до драми.

Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи в кожного з них були різні. Теорія дра­ми доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Поетичне мис­тецтво») містили такі вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника. Універсальні нормативи класициз­му зазнали ревізії в добу Просвітництва; відбулася демо­кратизація драми та її мови. На початку XIX століття досить оригінальну драматургійну систему створили романтики (Байрон, Шеллі, Гюґо). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. Велику й багату історію як видатні літературні твори мають п'єси Бомарше, Ґольдоні, Клейста, Пушкіна, Гоголя, Шевченка, Островського, Фран­ка, Лесі Українки, Чехова, Винниченка, Ібсена, Роллана, О'Кейсі, Куліша, Прістлі, Олбі. При цьому траплялося, що деякі драматичні твори так і не пробивали собі дороги на сцену, однак завдяки їх прочитанню, вони стали відомими в суспільстві.

До того ж, деякі твори драматичного роду з певних причин не були призначені авторами для постановки. Такі п'єси, що складають у світовій драматургії цілий пласт, іменуються «драмами для читання» (або Lesedrama, Buch-drama — німецькою та closed drama — англійською), адже вони створені насамперед з установкою на читача, а не на глядача. До цієї групи драм належать п'єси Гете «Фауст», «Торквато Тассо», «Егмонт»), Байрона («Сарданапал», «Манфред»), Шоу («Людина і надлюдина», «Назад до Мафусаїла»), Роллана (цикл драм про Велику французьку революцію). Приміром Байрон у передмові до збірки власних п'єс зазначав, що «вони були написані без будь-якої думки про сцену», а Шіллер був певний того, що його «Дон Кар-лос» і «Орлеанська діва» непридатні для постановки.

Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них, т. зв. «арістотелівська», або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Такій драмі притаманна фабульна будова з не­обхідними при цьому атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У такому типі драми збері­гається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеже­ному просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінґ), розвивалась у літературі XIX століття (Гюго, Байрон, Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Островський, Карпенко-Карий, Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.

Іншим жанровим типом драми є так звана «неарістотелівська», або «відкрита» драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створю­ючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но — у Японії, му­зична драма — в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти Бхаси» — в Індії, «Перси» Есхіла — у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).

Якщо в даному жанровому типі домінують епічні еле­менти, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація зміс­ту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги.

Лірична драма — це такий драматичний твір, у якому помітну роль відіграють ліричні елементи. В центр зобра­ження автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соло­вейко-Сольвейг» І. Драча).

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише в колективній творчості письменника й режисера, а також художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. В історії українського театру склалося кілька естетичних систем, пов'язаних з творчими пошуками драматургів, режисерів і акторів. На рубежі XIX— XX століть такою була система М. Кропивницького, М. Ста­рицького, І. Карпенка-Карого; у 20-х — на початку 30-х років нинішнього століття — система М. Куліша—Л. Кур-баса. В літературі та мистецтві далекого й близького зарубіж­жя такими були системи А. Чехова—К. Станіславського, Б. Брехта, М. Товстоногова.