106

Донецький університет економіки та права

Кафедра господарського і цивільного права та процесу

О.М. Зубатенко, канд. юрид. наук

Н.В. Асєєва, ст. викладач

Правове регулювання відносин у процедурі банкрутства

Курс лекцій

Донецьк ДонУЕП 2010

ЗМІСТ

Вступ.......................................................................................................	4
Тема 1 Поняття, предмет та метод правового регулювання відносин банкрутства………………………………..........................	6
1.1 Поняття про неплатоспроможність і банкрутство...…………….	6
1.2 Предмет правового регулювання в процедурі банкрутства…….	10
1.3 Методи правового регулювання відносин банкрутства....……...	16
Тема 2 Принципи та система законодавства інституту банкрутства…………………………………………………………………	22
2.1 Принципи інституту неплатоспроможності (банкрутства)…......	22
2.2 Законодавство про процедуру неплатоспроможності (банкрутства) України та інших країн………….…………........................………….	26
Тема 3 Запобігання банкрутству....................................…………	32
Тема 4 Учасники у справі про банкрутство....................................	36
4.1 Кредитор і боржник.........................................................................	36
4.2 Арбітражний керуючий.........……………………………………..	40
4.3 Розпорядник майна......................................................……………	43
4.4 Керуючий санацією..........................................................................	4 5
4.5 Ліквідатор..........................................................................................	48
Тема 5 Провадження у справі про банкрутство....………………	51
Тема 6 Розпорядження майном боржника.......…………………	64
Тема 7 Санація…………………………………………………....…..	68
Тема 8 Ліквідаційна процедура.........………………………………	74
Тема 9 Мирова угода..……………………………………………….	78
Тема 10 Правовий захист сторін у процедурі банкрутства....…	81
Тема 11 Правове регулювання окремих категорій суб’єктів господарювання....................................................................................	85
Тема 12 Правове регулювання банкрутства громадянина – суб’єкта підприємницької діяльності..................................……	92
12.1 Підстави для банкрутства підприємця.........……………………	92
12.2 Розгляд справи про банкрутство...............………………………	94
12.3 Визнання фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності – банкрутом...................................................................................	95
12.4 Звернення стягнення на майно......………………………………	96
Список рекомендованої літератури…………….....................….....	98

ВСТУП

Період переходу економіки України до ринкових відносин супроводжується кризою неплатежів, господарською взаємозаборгованістю, накопиченням боргів. Логіка ринкових перетворень неминуче висуває в число першочергових проблем питання про долю неплатоспроможних, збиткових підприємств. Від рішення цього питання залежать успіхи приватизації державного сектора, фінансової стабілізації, зниження інфляції, а зрештою – вдосконалення структури виробництва і перспективи виходу з економічної кризи. Збільшення взаємних боргів і неплатежів підприємств перед державою і один перед одним підштовхнуло до пошуку шляхів рішення цієї проблеми.

Держава не виступає як сторонній спостерігач з питань банкрутства, а проводить державну політику, направлену на запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур з відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом. Цільова спрямованість законодавства про неспроможність багато в чому визначає стабільність функціонування підприємницьких структур та економіки держави в цілому. Для врегулювання питань банкрутства в 1992 році Законом України «Про банкрутство» реанімувався інститут банкрутства, покликаний очистити ринок від неплатоспроможних суб’єктів господарювання. Це призвело до ліквідації ряду підприємств, що не відповідало дійсним економічним і соціальним інтересам держави. Під час розвитку і вдосконалення законодавства про банкрутство з 01.01.2000 року набув чинності Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Завданням нового законодавства у сфері банкрутства стало запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності суб’єкта господарювання з метою збереження виробництва, соціальної сфери. І лише в останню чергу у разі неможливості відновлення фінансової спроможності повинне настати банкрутство боржника.

Правове регулювання неспроможності досліджували такі вітчизняні і зарубіжні вчені, як О.М. Бірюков, В.В. Джунь, В.А. Малига, Р.Г. Афанасьєв, Б.М. Поляков, Н.І. Тітов, Е.В. Сгара, В.В. Радзівілюк та ін.

Зазначені дослідження присвячені вивченню матеріально-правових, процесуальних аспектів інституту неспроможності (банкрутства), дослідженню правового регулювання окремих елементів процедури банкрутства (санація, мирова угода, запобігання банкрутству в рамках провадження у справі про банкрутство), історії становлення і розвитку інституту банкрутства в Україні, порівняльному аналізу правового регулювання неспроможності (банкрутства) у ряді зарубіжних країн.

Метою даного курсу лекцій є вивчення наукових положень, висновків і практичних пропозицій з удосконалення інституту неспроможності (банкрутства) на основі комплексного вивчення та аналізу існуючих вітчизняних наукових положень і практики застосування інституту банкрутства в Україні і зарубіжних країнах.

Предметом курсу лекцій є правове забезпечення використання інституту банкрутства.

Методологічну основу вивчення склали загальнонаукові і спеціальні методи пізнання: діалектичний, історичний, порівняно-правовий, формально-логічний, системно-аналітичний і системно-структурний. Вказані вище методи пізнання використовувалися зокрема для вивчення та аналізу діючої системи законодавства, що регулює правове забезпечення застосування інституту неспроможності в Україні, провідних зарубіжних країнах, можливість використання зарубіжного досвіду в сучасних економічних умовах, становлення і розвиток інституту банкрутства і неспроможності в Україні.

Даний курс лекцій дозволить студентам більш докладно вивчити окремі господарські та господарсько-процесуальні правовідносини, практику застосування законодавства України з питань банкрутства та відновлення платоспроможності господарюючого суб’єкта.

Тема 1 Поняття, предмет та метод правового регулювання відносин банкрутства

1. Поняття про неплатоспроможність і банкрутство

Мета, принципи, методи, які використовуються в ході застосування процедури банкрутства, у процесі еволюції людської цивілізації розвивалися й зазнавали значних змін.

Уперше інститут банкрутства отримує правове закріплення в римському праві. Спочатку громадянин Римської імперії відповідав за взятими на себе зобов’язаннями всім своїм майном, своєю особистою свободою й свободою членів своєї родини. Розправа й підпорядкування кредиторові (manus inectio й secum dictio) – методи, якими кредитори домагалися виконання зобов’язань.

Розвиток римської цивілізації й розширення торговельних зв’язків поступово привели до більш помірного погляду на банкрутство. Центр ваги став переноситися з карного покарання неплатоспроможного боржника до звернення стягнення на його майно. Більш цивілізовано проводиться вилучення майна боржника, враховуються інтереси всіх кредиторів, реалізація майна на добуває цивілізовані форми – аукціон (bonorum venditio). Римське право починає розрізняти боржників, які просто затримали повернення боргів (при можливості їх повернути), і боржників, що не в змозі повернути борг (неоплатного боржника). У цей період закладаються основи правового інституту банкрутства, регулюється процес і порядок визнання боржника неплатоспроможним (банкрутом).

При виявленні недостатності майна боржника для погашення всіх вимог кредиторів претор призначав розпорядника конкурсною масою неоплатного боржника. Таким розпорядником був magister bonorum, що здійснював продаж майна боржника й ділив отримані кошти між кредиторами. У компетенції magister bonorum також було вивчення угод боржника з метою виявлення в них дій на шкоду кредиторам.

Право стояло на захисті кредитора, дії на шкоду яких визнавалися незначними.

У розглянутому періоді була закладена й традиція укладання мирових угод між кредитором і боржником. Укладання таких угод віталося й заохочувалося на всіх стадіях процесу. У практиці використовувалися відстрочки виконання зобов’язань, які оформлялися у формі договору, що є частиною мирової угоди.

У період Римської імперії було закладено основу й для інших правил неплатоспроможності, зокрема концепція про сукупність карної й майнової відповідальності за неповернення боргу, що одержала свій розвиток у середні віки.

Відповідно до цієї концепції на території середньовічної Європи застосовувалося карне переслідування боржника, який не виконав свої зобов’язання. Посилювалися покарання за неповернення боргів. Але характерним для середньовіччя був становий характер застосування процедури банкрутства стосовно боржника, який не повертає борги: у більшості країн Європи процедура банкрутства застосовувалася тільки до купців і торговців. Представники інших станів не могли бути визнані банкрутами.

Конкурентне право середніх віків частково або повністю сприймає інститут неплатоспроможності з Римського права (період рецепції), але з’являються й нововведення. У законі Англії від 1543 р. з’являються посилання на необхідність доведення припинення платежів для підтвердження ситуації неплатоспроможності, передбачається певний строк для з’ясування дійсного економічного становища боржника. Цей же строк використовувався для виявлення шахрайських угод або виплати боржником заборгованості одним кредиторам на шкоду іншим. Разом з тим становий характер й, як наслідок, обмеженість практики застосування процедури неплатоспроможності гальмував розвиток інституту банкрутства.

У XVII-XIX ст. із приходом капіталізму як основної формації в Європі, відбувається швидкий розвиток інституту банкрутства. Усе ретельніше регулювався процес порушення справи про визнання боржника неплатоспроможним; спрощувалася процедура доказів неплатежів; удосконалювалося законодавство про фіктивні угоди, що призводять до банкрутства, або приховують майно й фінансові кошти від кредиторів; не допускалася свідома виплата заборгованості одним кредиторам на шкоду іншим і т. ін.

З початку XVIII ст. в Англії, а пізніше й у США одержала розвиток законодавча концепція про відсутність кримінальної відповідальності при ненавмисному банкрутстві. У континентальній Європі ця концепція не одержала розвитку, однак розгляд практики мирових угод і зацікавленість кредиторів у поверненні своїх боргів, а не в арешті й карному переслідуванні боржника призвели, практично, до того ж результату.

З’являється поняття фіктивного й навмисного банкрутства. Крім того, повсюдно в законодавство про банкрутство вводяться новели про судові відстрочки виконання зобов’язань. Одержують законодавче закріплення й правове оформлення відбудовні (санаційні) або реорганізаційні процедури, що застосовуються в ході судового розгляду.

У XVII-XX ст. правова наука закордонних країн детально вивчила інститут неплатоспроможності й сформувала сьогоднішні погляди на його природу.

Інститут банкрутства (неплатоспроможності) також був не новий і для юридичної науки Російської держави. Паралельно з розвитком інституту неплатоспроможності в Європі приватне право Росії теж зверталося до проблематики банкрутства. У правовому регулюванні цих відносин можна виділити три основні етапи.

Перший – дореволюційний, коли законодавство розвивало концепцію про сукупність карної й майнової відповідальності боржника, який не виконав зобов’язання.

У царській Росії існувало два основні документи, що регулюють процедуру банкрутства: Статути про неплатоспроможність 1800 й 1832 pp. Процедури, передбачені законодавством, застосовувалися тільки у випадках недостатності майна боржника для погашення всіх вимог кредиторів у повному обсязі. Право на звернення до суду із заявою про визнання боржника неплатоспроможним мали судові пристави й нотаріуси у випадку виявлення або недостатності майна боржника для виконавчих написів або судових наказів.

У діловій практиці мали місце мирові угоди між боржником і кредитором. У порядку, визначеному мировою угодою, проводилися процедури реорганізації й санації. У працях правознавців і діловій практиці розроблявся порядок надання відстрочки платежів і основні принципи санації. Законодавство передбачало можливість визнання угод боржника незначними у випадку, якщо вони зроблені на шкоду кредиторам.

Перший етап розвитку інституту неплатоспроможності в Росії відрізняє «прокредиторський» підхід до реалізації процедури неплатоспроможності, тобто більше відображаються інтереси кредиторів.

Другий етап – період НЕПу. Основною характеристикою правового регулювання неплатоспроможності (банкрутства) періоду НЕПу є чільна роль держави на всіх стадіях процесу. Насамперед захищалися інтереси держави – зобов’язання перед нею виконувалися позачергово. У Цивільний кодекс 1922 р. були включені статті про неплатоспроможність. Застосовувалося карне переслідування боржника. Конкурсний процес – продаж майна боржника після ухвалення рішення про його неплатоспроможність, здійснювався під спостереженням державних службовців. У законодавстві з’являється новела про можливості подачі заяви прокурором про визнання боржника неплатоспроможним на підставі інформації третіх осіб. Прокурор брав участь також у судовому розгляді по справах про банкрутство.

У період НЕПу закон також стояв на сторожі інтересів кредиторів, виділяючи при цьому одного – найважливішого – державу.

Третій етап розвитку інституту банкрутства – з 1992 р. Необхідність правового регулювання процедури банкрутства назрівала з моменту переходу до ринкової економіки. До початку 90-х років кількість збиткових господарюючих, суб’єктів України з державною й недержавною формою власності досягла загрозливих розмірів. Дотацій з бюджету вимагали не окремі підприємства, а цілі галузі, тому прийнятий у 1992 р. Закон «Про банкрутство» багато хто розцінював як механізм протидії кризі економіки, порятунок від нерентабельних виробництв.

У процесі застосування Закону «Про банкрутство» виявилося недостатнім нормативне пророблення реалізації реорганізаційних процедур. Закон не враховував своєрідності деяких боржників і проявляв однаковий підхід до всіх категорій боржників.

Інститут неплатоспроможності є невід’ємною складовою законодавства будь-якої розвинутої держави з ринковою економікою й слугує для запобігання ситуаціями, коли переваги виявляються на боці одного із кредиторів, що приступив до стягнення першим і в той же час покликаний забезпечити найбільш рівне й справедливе задоволення вимог усіх кредиторів з урахуванням інтересів як кредиторів, так і самого боржника.

На думку Г.Ф. Шершеневича, видатного дореволюційного російського вченого-юриста, під неплатоспроможністю варто розуміти такий стан майна боржника, установлений в судовому порядку, який дає підставу припускати недостатність його для рівномірного задоволення всіх вимог кредиторів. Такий стан речей спричинює введення конкурсного процесу, тобто порядку рівномірного розподілу майна боржника між усіма його кредиторами. У сучасному законодавстві України конкурсний процес, у розумінні Г.Ф. Шершеневича, відповідає інституту банкрутства.

За всіх часів існування інституту банкрутства виникало питання про те, що є достатньою умовою для початку конкурсного процесу (процедури банкрутства). У світі вже давно існує два підходи до вирішення цього питання. Розроблено дві правові доктрини інституту неплатоспроможності (банкрутства), що ґрунтуються на принципах неоплатності й неплатоспроможності боржника.

У правових системах, де інститут неплатоспроможності (банкрутства) побудований на принципі неоплатності, справа про банкрутство порушується в тому випадку, якщо має місце факт перевищення розміру зобов’язань боржника над вартістю його майна. Однак при використанні цього принципу виникають труднощі в доведенні кредитором стану неоплатності боржника, оскільки документи, що підтверджують фінансовий і майновий стан боржника в кредитора, як правило, відсутні. Отже, порушити справу про банкрутство боржника стає досить проблематично.

На відміну від принципу неоплатності, доктрина неплатоспроможності, побудована на принципі неплатоспроможності, полягає в тому, що справа про банкрутство може бути порушена за наявності факту припинення боржником платежів за зобов’язаннями, при цьому допускається, що розмір зобов’язань боржника перевищує вартість його майна. Для порушення справи про банкрутство кредиторові досить довести факт неплатежу боржником за його зобов’язаннями, а майновий і фінансовий стан боржника з’ясовується надалі в процесі розгляду справи.

Виходячи з принципу неплатоспроможності побудоване законодавство про неплатоспроможність (банкрутство) більшості держав, які мають розвинуті ринкові відносини. У Російській Федерації Закон «Про неплатоспроможність (банкрутство)» від 1992 р. був побудований на принципі неоплатності, але практика його застосування вказала на необхідність змінити підхід до цього інституту, і вже в 1997 р. було прийнято нову редакцію. Цей Закон, побудованій за принципом неплатоспроможності, який успішно застосовується в Російській Федерації й зараз.

Верховна Рада України також провела реформування законодавства про банкрутство й 30 червня 1999 р. внесла зміни в Закон України «Про банкрутство», виклавши його в новій редакції. У новій редакції Закон називається «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і ґрунтується він також на принципі неплатоспроможності. Таким чином, неплатоспроможність є одним із ключових понять цього Закону.

Розрізняють абсолютну й відносну неплатоспроможність.

Абсолютна неплатоспроможність полягає в неможливості боржника через повне руйнування фінансового становища сплатити борги кредиторам без використання судових процедур банкрутства.

Відносна неплатоспроможність полягає в неможливості погашення боргів кредиторів через тимчасові фінансові складнощі й наявність майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість. У цьому випадку кредитори реалізують свої майнові права через виконавче провадження, минаючи інститут банкрутства.

Банкрутство означає ліквідацію боржника, реалізацію його майна з метою задоволення вимог кредиторів.

При глибокому вивченні інституту неплатоспроможності стає зрозуміло, що це інститут комплексний, тобто поєднує в собі норми різних галузей права, тому його застосування потребує знання й осмислення правових норм податкової, банківської, адміністративної, трудової, карної й іншої галузей права.