Глава 6

в умовах високого рівня безробіття та для подолання широко розповсюдженої водної ерозії. Програма охорони сільсько­господарських угідь (ТкеА§гісиІІигаІ Сопзетаііоп Рго§галг — АСР), запроваджена в 1936 р., була однією із перших держав­них програм, що стимулювала лісовідновлення на приватних землях. Вона передбачала заходи, спрямовані на зменшення ерозії земель, і покривала до 75 % загальних витрат на створення рослинного покриву (дерев, луків) поміж еродо­ваних сільськогосподарських угідь [148].

Заснована у 1985 р. і чинна донині Програма збереження природних територій (ТНе Сопзегнаііоп Везете Рго§гат — СКР) передбачає надання землевласнику субсидії в обсязі до 50 % витрат на створення ділянок з постійним рослин­ним покривом (трав’яним або з деревної рослинності), а та­кож компенсацію рентного доходу від ділянок, що мають бути заліснені впродовж 10 років від їх створення.

Прийнята Конгресом США у 1973 р. Програма лісових стимулів (ТНе Рогезі Іпсепіінез Рго§гат — РІР) була першою спробою часткового (спільного із землевласником) фінансу­вання із зосередженням уваги на підвищенні продуктив­ності насаджень. Програма була націлена на непромисло- вих приватних лісовласників, які ведуть лісове господар­ство задля отримання деревної продукції. Виплати в рамках Програми РІР зазвичай покривають 50 % витрат на лісовід­новлення та лісогосподарські заходи, спрямовані на підви­щення продуктивності насаджень. У 1974—1992 рр. згідно з цією Програмою виділялося 138 дол. на 1 га. В окремі ро­ки фонди цієї Програми досягали 10—15 млн дол. на рік [148].

Запроваджена у 1996 р. Програма стимулювання лісоуп­равління (ЗіеюагсІзНір Іпсепіінез Рго§гат — ЗІР) збільши­ла кількість видів діяльності, які можуть бути частково профінансовані державою, у тому числі заходів, пов’язаних із веденням господарства для отримання недеревної лісової продукції. У рамках програми 8ІР виділяються федеральні кошти, щоби допомогти штатам профінансувати підготовку планів лісового менеджменту для приватних лісовласни­ків. Ці плани розробляють професійні лісівники. Лісовлас-

169

ники мають право клопотати про виділення коштів із фе­деральних фондів та фондів штату на реалізацію сформо­ваних планів.

Податкові пільги та інші інструменти лісової політики.

У США передбачена низка пільг щодо оподаткування лісово­го господарства; практикують звільнення лісового господар­ства від оподаткування (часто на тривалий період). Подат­кові пільги зазвичай стосуються окремих лісогосподарських робіт. Поширене відтермінування податкових платежів у лі­совому господарстві до початку лісозаготівельних робіт, а також застосування пільгових податкових ставок. У про­цесі оцінки майна в лісовому господарстві для цілей оподат­кування застосовуються знижуючі коефіцієнти. Податкові ставки на одиницю площі зменшуються зі зменшенням продуктивності земель.

Досвід ведення лісового господарства в США засвідчує, що податок на майно та спадщину в лісовому господарстві є чинником, що стримує інвестиції. Федеральний податковий закон США передбачає звільнення лісовласників від опо­даткування майна у випадках, якщо його вартість не пере­вищує 600 тис. дол. [94]. На думку американських лісових політиків, високі податки на майно призводять до розпаду крупних лісоволодінь та погіршення лісового менеджменту, скорочення обороту рубки та переведення лісових земель до інших видів землекористування.

Податок на майно пов’язаний зі складною системою оцін­ки лісів як майна, яка, на думку американських фахівців, не завжди дає об’єктивні результати.

У Канаді й США система інструментів лісової політики побудована таким чином, що вона не передбачає зустрічних грошових потоків.

У провінціях Канади, в яких сума кореневих платежів перевищує витрати на лісове господарство, понадлімітні кош­ти витрачаються на виконання соціальних програм.

У рамках бюджету провінцій Канади формується спеці­альний лісовий бюджет, кошти якого спрямовуються на утри­мання відповідних управлінських структур; інвентаризацію,

охорону і захист лісів; будівництво та утримання лісових доріг; наукові дослідження; підтримку дрібного лісового бізнесу.

Державні ліси в Канаді передаються в користування згідно з угодою про ведення лісового господарства або лі­цензією на обсяги заготівлі деревини. Угода щодо ведення лісового господарства укладається на термін до 20 років з правом її поновлення. Разом з угодою складаються плани ведення лісового господарства, які є її невід’ємною частиною.

Право на лісозаготівлю за ліцензією пов’язане з корене­вими платежами або орендною платою.

Загальна характеристика лісової політики Канади і США. Сучасна лісова політика США інтегрувала елементи полі­тики, характерні для різних етапів розвитку країни зага­лом і лісового сектору зокрема. До цих політик певних істо­ричних періодів належать: політика швидкого заселення та економічного розвитку штатів західного узбережжя країни впродовж XIX ст., природоохоронна політика початку XX ст., її інституціалізація на федеральному рівні у 30-х роках ми­нулого століття (створення усіх провідних природоохорон­них та відповідальних за раціональне використання при­родних ресурсів відомств, більшість з яких функціонує донині), прийняття основних законів у сфері екологічного права у 70-х роках XX ст., та деякі нові тенденції, харак­терні для XXI ст. [120].

Лісова політика та її інституційна організація відпові­дають зазвичай ширшому соціально-політичному контексту країни, її традиціям та історії. Лісова політика та інститу­ції, які її забезпечують, можуть бути успішними в одній країні та непридатними для іншої. Цю закономірність по­трібно мати на увазі й під час розгляду лісової політики США — доволі цікавої, динамічної та багатоаспектної.

Лісова політика США значною мірою визначається на федеральному рівні (СЛ5ІМ Рогезі 8егі)ісе), однак зміни, що відбулися в останні роки, делегували значні повноваження на нижчі рівні управління; розширилось і коло суб’єктів лісової політики.

171

Регулювання лісового господарства в Канаді — прерога­тива провінційних і територіальних урядів. Саме на про­вінції покладено основну відповідальність за експлуатацію лісів. Кожна з провінцій має власне лісове законодавство і упроваджує свою систему адміністративних заходів.

Загальна стратегія розвитку лісового господарства фор­мується в процесі національного діалогу і взаємодії різних владних структур. Для ефективної організації такої взає­модії, узгодження інтересів і вироблення загальної лісової політики в 1985 р. була створена Рада міністрів лісового господарства (СапаЛіап Соипсії о/ Рогезі Міпізіегз), членами якої є міністри і керівники лісових відомств усіх провінцій і територій Канади. До неї належить лише один представ­ник федерального Міністерства природних ресурсів, ком­петенцією якого є регулювання лісогосподарських питань. Рада міністрів вирішує стратегічні питання розвитку лісо­вого сектору економіки Канади, погоджує нормативну базу і розробляє заходи, спрямовані на прискорений розвиток лісових галузей.

На федеральному рівні в структурі згаданого Міністер­ства природних ресурсів утворена Лісова служба Канади (Сапасіа Рогезі 8еппсе), завданням якої є розроблення і про­ведення національної політики у сфері лісового господар­ства, сприяння розвитку наукових досліджень та розробок з охорони й управління лісовим фондом країни, забезпе­чення експортних можливостей для лісової промисловості, збирання і розповсюдження інформації про ліси та методи господарювання, створення умов для співпраці, національ­ної згоди з ключових питань лісокористування. Лісова служ­ба Канади об’єднує п’ять регіональних центрів, що здійс­нюють нормативно-правовий нагляд за лісокористуванням у регіонах країни.

У 1981 р. у Канаді вперше був розроблений національ­ний план розвитку лісового господарства, що отримав наз­ву Національної лісової стратегії (АТаііопаї Рогезі Зігаіеду). В основу цього п’ятирічного плану закладено результати між­урядового і суспільного діалогу з питань лісокористування.

Національна лісова стратегія схвалюється загальнонаціо­нальним Конгресом лісового господарства, де разом з урядо­вими організаціями широко представлені ділові кола і гро­мадські організації. Останній такий план, уже п’ятий за ра­хунком, був прийнятий у 2003 р. на IX Конгресі лісового господарства (на період 2003—2008 рр.).

У рамках роботи над Національною лісовою стратегією в 1992 р. було підписано загальнонаціональну угоду з лісо­вого господарства (Сапасіа Рогезі Ассогсі), що перетворила розробку стратегії на відкритий і широкий процес.

Одним з головних напрямів сучасного розвитку лісового законодавства є залучення всіх зацікавлених організацій і широкої громадськості. Саме завдяки взаємодії між різни­ми рівнями управління, а також їх регулярним контактом з діловими колами і громадськими організаціями, в Канаді з 1992 р. функціонує Програма модельних лісів (сьогодні їх 11 — по одному в кожній провінції; загальна площа — б млн га). Це є своєрідні лісові лабораторії просто неба, де всі зацікавлені сторони можуть опанувати найбільш передо­ві й екологічно прийнятні методи ведення лісового господар­ства. У кожному з модельних лісів зацікавлені організації діють на партнерських засадах з метою об’єктивної оцінки екологічного стану лісу. Цього досягають за допомогою різ­номанітних інструментів і підходів. У програмі модельних лісів Канади бере участь понад 250 організацій, які залу­чені у понад 1500 проектах. Такий підхід отримав міжна­родне визнання, і тому модельні ліси створюються у інших країнах, зокрема в Росії, Швеції.

Державна лісова політика США впродовж останніх трьох десятиліть залишалася відносно сталою, оскільки Конгре­сом не було впроваджено за цей час якихось радикальних змін у лісовому законодавстві. Політика щодо лісів і лісо­вого господарства на федеральному рівні полягає, головним чином, у розподілі фінансових ресурсів у цій сфері. Водно­час фундаментальні зміни, що відбулись у міжнародній лісовій політиці, суттєво змінили роль громадських еколо­гічних організацій та приватного сектору.

173

У 90-х роках минулого століття роль органів влади ре­гіонального та місцевого рівня стала більш вагомою, а між­народні угоди — суттєвим орієнтиром у формулюванні змісту лісової політики. Громадські екологічні організації набули більшого авторитету. Окрім того, корпорації поча­ли активно проводити екологічну сертифікацію лісів та добровільно впроваджувати екологічно-орієнтовані методи ведення лісового господарства, які часто навіть перевищу­ють вимоги та стандарти урядових структур. Було також відновлено урядові програми викуповування приватних лісів та прав на охорону певних екологічно цінних ділянок у межах приватних лісоволодінь [120].

Варто зазначити, що викуповування приватних лісів — не односторонній процес. Залежно від соціально-економіч­ної ситуації різні американські уряди то викуповували при­ватні лісові землі, то продавали певну частину національних лісів, латаючи бюджетні “дірки”. Розширення екологічних обмежень у лісовому секторі також зумовлює протидію певних суспільних кіл та обставин — державних органів лісового господарства на регіональному рівні, лісопромис­лових груп та деяких інших груп підприємців, тиск ринку і обмежене державне фінансування. Протиріччя між еконо­мічними та екологічними інтересами не послабились. Лі­сова політика, що формується як реакція на цю реальність, стала більш динамічною, такою, що виходить за межі тра­диційного бачення політики як абсолютно регульованої дер­жавою.

Державна лісова політика суттєво доповнюється новою лісовою політикою приватного сектору та корпорацій, які значно посилили свій вплив на менеджмент приватних лісо­вих земель. Виконавчі органи влади розширили свої струк­тури на федеральному рівні, але штати отримали значні прерогативи у творенні лісової політики. Традиційні полі­тичні процеси та інституційні парадигми є все ще релевант- ними, хоча сфера їх застосування радикально змінилася. У США зростає кількість учасників, які беруть участь у ство­ренні лісової політики, а також розробляються нові стра­тегії її формування на реалізації.