Методика й техніка проведення вільного інтерв'ю

Викладемо деякі методичні принципи проведення вільного інтерв'ю. При цьому будуть використані методичні наробітки як автора даної статті, так й інших дослідників, описані в літературі. Слід зазначити, що принципи проведення вільного інтерв'ю, орієнтованого на одержання компетентного соціального знання, багато в чому прямо протилежні тим, які лежать в основі статистично репрезентативних анкетних опитувань. Нижче ми це продемонструємо,

Вибір компетентних і готових до співробітництва респондентів. Опитування осіб, які здаються дослідникові компетентними, невипадковий відбір респондентів, інтерв'ювання особистих знайомих розглядаються авторами підручників по проведенню масових опитувань як типові методичні омани, що ведуть до грубих помилок і перекручувань (див. наприклад, [7]). Критика методу вільного інтерв'ю є досить вагомою. Однак вона спрямована не проти застосування цього методу як такого, а проти використання його на завершальних етапах дослідження, метою яких є одержання статистичних даних, що володіють доказовою силою. Зокрема, в [7, с.94] відзначається: “Спеціальна термінологія й точне знання проблем потрібно в пілотажні інтерв'ю й при складанні анкети. Дослідницька група повинна бути готова в ході багатомісячної (виділене мною - С.Б.) інтенсивної роботи ознайомитися з навкруги проблем і засвоїти мову відповідної області”.

При проведенні вільного інтерв'ю актуальним завданням інтерв'юера стає вибір компетентного респондента. Наприклад, таким при вивченні соціальних механізмів регулюючу виробничу діяльність, варто вважати практичного працівника, зона компетентності якого приблизно збігається із предметом дослідження. При цьому вона повинна мати необхідну широту й глибиною. Під першою розуміється широта охоплення соціальних явищ, щодо яких респондент у стані висловити компетентну думку; під другий - ступінь усвідомлення (рефлексії) респондентом свого практичного досвіду й здатність простежувати досить довгі ланцюги причинно-наслідкових зв'язків між спостережуваними їм явищами. Описані якості багато в чому залежать від рівня утворення, ступеня начитаності, культурного рівня респондента й т.п. Однак не в меншої, а, може бути, більшою мірою вони визначаються компетентністю й кваліфікацією опитуваного як практичного працівника.

Іншою необхідною умовою успішного інтерв'ю є готовність респондента до співробітництва. Із цього погляду цілком виправдане опитування особистих знайомих, а також інших осіб, з якими дослідник може встановити довірчі стосунки. Зокрема, це важливо при вивченні виробничої діяльності, субкультура якої має неповну проникність для наукових досліджень. Остання може порозуміватися, по-перше, побоюваннями респондентів викликати на себе своєю відвертістю серйозні санкції (аж до карних) або створити собі виробничі утруднення; по-друге, відсутністю мотивацій до співробітництва, викликуваним високим виробничим навантаженням, дефіцитом часу, недовірою до “науки” і т.п. Однак зазначені фактори “непроникності” цілком переборні. Їм протистоїть властивий компетентним працівникам інтерес до своєї професії й готовніість, що випливає звідси, обговорювати виробничі проблеми. Як указує цитована вище Э.Ноэль, багато з людей відповідають на питання соціолога з непоясненою готовністю [7, с.51], і інтерв'юер може покладатися на це їхня якість.

Для подолання бар'єра “непроникності” інтерв'юер повинен прагнути, як і при відборі компетентних респондентів, установити контакт із людьми неабиякими, тобто обладающими високою кваліфікацією й добившимися значних трудових результатів. Вони мають, як правило, добре розвинені усне мовлення й рефлексивні здатності. Крім того вони нерідко незалежні в судженнях і досить відверті. У цілому можна сказати, що висока професійна компетентність і готовність вести бесіду про свою роботу, очевидно, позитивно корелюють між собою.

Ведення опитування в межах “зони компетентності” респондента. Зона компетентності являє собою сферу практичного досвіду, узагальненого й осмисленого респондентом. За межами цього досвіду респондент будує свої подання на основі різного роду запозичень і власних домислів.

Хоча повністю виключити вплив перекручених подань на повідомлювану респондентом інформацію не представляється реальним, інтерв'юер має можливість виключити з розгляду значну частину свідомо некомпетентних суджень. Насамперед у нього є вагомі підстави з недовірою ставитися до тих повідомленням, які не випливають безпосередньо з особистої практики респондента. Відсутність прямого зв'язку судження й життєвого досвіду опитуваного звичайно з'ясовується з контексту висловлення. Таким чином, важливе методичне завдання дослідника полягає в тім, щоб, опираючись на отриману в ході інтерв'ю інформацію, окреслити границю практичного досвіду респондента й сферу його взаємодій з “опірною” реальністю.

Підвищення вірогідності інформації може бути досягнуте шляхом збільшення числа респондентів, що ставляться до відповідної категорії, наприклад професійної. З огляду на високу трудомісткість даного методу, кількість опитаних по якійсь конкретній проблемі осіб навряд чи повинне перевищувати кілька десятків. Цього, як представляється, цілком достатньо, оскільки отримана інформація може бути доповнена й перевірена іншими засобами. За аналогією з економічною теорією тут, очевидно, вірний свого роду принцип убутної корисної віддачі: при значному збільшенні обсягу витрачених зусиль корисна віддача методу починає знижуватися.

Опитування осіб, що займають різні рольові позиції стосовно досліджуваного предмета. Даний спосіб підвищення вірогідності інформації варто відрізняти від простого збільшення числа респондентів у межах однорідної групи. Таке збільшення має на меті виявлення найбільш типових і широко розповсюджених проблем, ситуацій і думок і виключення нетипових або “занадто” оригінальних (принаймні на першому етапі дослідження).

Однак виявлення, скажемо, типових думок професійної групи працівників не гарантує від певної систематичної помилки, що випливає з рольової позиції опитуваних і пов'язаних з нею мотивацій. Зокрема, респонденти звичайно вірогідно (хоча й з деяким перебільшенням) описують виникаючі в їхній роботі труднощів, а також недоліки в роботі суміжних підрозділів, що породжують ці труднощі. При цьому вони мають тенденцію приховувати або применшувати свої власні недоліки. Наприклад, працівники вищестоящих ланок управлінської системи схильні, як правило, перебільшувати недостачу енергійності й низька якість роботи нижчестоящих ланок, тоді як останні часто дорікають перших у неадекватності, неоперативності й інших недоліках прийнятих ними рішень. Подібні розходження в рольових позиціях жадають від дослідника коректування інформації, повідомлюваної кожним респондентом окремо. На цій основі створюється об'єктивне (зведене) опис досліджуваної проблеми.

Перекручування інформації, пов'язані з рольовою позицією респондента, можуть бути неусвідомленими й свідомими. Хоча свідома нещирість респондента породжує більше серйозні перекручування реальності, чим неусвідомлені, небезпека одержання невірної інформації внаслідок створення їм помилкових версій часто перебільшується. По загальній думці дослідників, “будь-яка помилкова версія завжди обертається навколо істини, і залишається тільки побачити за деякими привнесеннями неправди дійсній, відповідній істині дані” [8, с. 119]. Зіставлення прямо протилежних точок зору, що відбивають конфронтуючі один одному рольові позиції респондентів, саме по собі може сприяти створенню об'єктивної картини, що не збігає повністю з жодною з виявлених точок зору. При сильній розбіжності позицій по даній проблемі виправдане застосування так називаного човникового інтерв'ювання, при якому незбіжні позиції доводять до відомості кожного з опитуваних із проханням їх прокоментувати й уточнити свою власну,

Початок інтерв'ю: “Розповідайте все відоме по даній справі”. Методичні допомога із проведення масових обстежень на основі формалізованих анкет або інтерв'ю підкреслюють що програмні питання дослідження не можуть задаватися респондентові безпосередньо й повинні бути “переведені” на мову анкети (див. [7, с. 76-77] й ін.). Це ще один випадок істотної розбіжності принципів проведення формалізованих і неформалізованих опитувань.

Звичайно, вільне інтерв'ю не виключає можливості попередньої розробки системи питань або навіть досить складного “путівника”. Однак на перших етапах дослідження, коли знання про досліджуваний об'єкт практично відсутні, розробка подібних систем часто є неможливою. У цих випадках на противагу методикам, призначеним для масових опитувань, дозволяється використання гранично широких формулювань, власне кажучи співпадаючих із програмними питаннями дослідження. Тут існує певна аналогія з юридичними принципами, що регламентують порядок опитування свідків. Такі опитування можуть бути охарактеризовані як свого роду слідчі інтерв'ю, причому правові документи досить ясно відбивають “методику” їхнього проведення. Зокрема, указується: “Допит власне кажучи справи починається пропозицією свідкові розповісти всі йому відоме про обставини, у зв'язку з якими він викликаний на допит. Після розповіді свідка слідчий може задати йому додаткові питання.... Навідні запитання не допускаються” [9. с.59].

Наведені вище формулювання добре висвітлюють той факт, що на початкових етапах дослідження респондент (або свідок) по многим важливих питаннях може мати у своєму розпорядженні знання, невідомими інтерв'юерові. У зв'язку із цим постановка конкретних питань найчастіше не торкається зони компетентності респондента. Ще більш важливо та обставина, що конкретно сформульовані питання неявно можуть містити в собі деякі твердження або гіпотези, що відбивають подання дослідника, але далеко не подання й знання респондента. Лише в міру прояснення точки зору респондента інтерв'юер одержує можливість задавати уточнюючі питання, не порушуючи при цьому цілісності викладу поглядів респондента.

Підтримка спонтанності бесіди. Успіх проведення інтерв'ю багато в чому визначається спонтанністю відповідей опитуваного. По визначенню Э.А.Чамоковой і В.Ф.Чесноковой, “спонтанність виражається в тім, що респондент, не спонукуваний питаннями інтерв'юера, дає довгі й зв'язні тексти відповідей, що дозволяють відновити логікові його міркуванні й зв'язку між елементами подань. Показниками порушення спонтанності є короткі, не зв'язані один з одним, формулювання відповідей, паузи, що з'являються в бесіді, відповіді-вигуку” [1, с.64-66]. Основні технічні прийоми підтримки в респондента інтересу до розмови добре описані в літературі (див., наприклад, [10]), тому ми не будемо на них зупинятися.

Простота основних принципів методу вільного інтерв'ю не означає, що його використання не вимагає спеціальної підготовки. Як й в інших видах людської діяльності, здатності людей до проведення опитувань є неоднаковими. Для деяких дослідників техніка вільного інтерв'ю співзвучна їхньому природному стилю спілкування, завдяки чому вони швидко “схоплюють” алгоритм його проведення. Навчання методиці складається не стільки в завчанні тих або інших технічних прийомів, скільки в певній перебудові мислення убік його “социологизации”. Тверда система подань і неготовність дослідника поступитися виношеними ідеями (найчастіше неправильними) істотно впливають на стиль проведення бесіди, закриваючи можливість одержати адекватну інформацію.