9.2. Цілі та завдання системи управління

Основні цілі управління безпечною життєдіяльністю повинні відображувати системні процеси, які сприяють впровадженню безпеки життєдіяльності, а сама система, в широкому розумінні, повинна регулювати взаємовідносини між своїми підсистемами.

До таких цілей, що за змістом можуть виконати вищезгадані умови належать:

1) упорядкування у сфері управління безпекою життєдіяльності;

2) адаптація управлінських дій до реальних умов життєдіяльності і до функціонування системи.

Завданням системи управління безпекою життєдіяльності є визначення природи і змісту упорядкування та адаптації по всіх складових частинах системи управління, а також - шляхів використання під час їх реалізації в практиці безпеки життєдіяльності.

Кінцевим продуктом системи управління є легкокерований (виробничий чи інший) простір, який завдяки своєму існуванню створює передумови для виконання основних цілей і завдань.

9.3. Функції управління безпекою життєдіяльності

Принципи побудови і функціонування системи управління формують зміст і характер впливу суб’єкта на об’єкт. Вплив здійснюється шляхом реалізації загальних управлінських і конкретних функцій безпеки життєдіяльності. Виконавцем впливу суб’єкта на об’єкт є органи управління, на які суб’єкт управління здійснює перерозподіл частини своїх прав та обов’язків. передача впливу здійснюється шляхом розробки і реалізації рішень, встановлень прямої і зворотної інформації та іншого.

Специфікою дії загальних управлінських функцій є те, що їх елементи реалізуються в інших (конкретних) функціях.

До основних загальних функцій управління безпекою життєдіяльності належать: організація та координація робіт; обмін, аналіз та оцінка стану умов та безпеки праці; планування робіт; контроль за функціонуванням системи управління; стимулювання.

Система управління складається з: суб’єкта управління; органу (структури) управління; законодавчої підсистеми (бази); функціональної підсистеми; інформаційної підсистеми; об’єктів управління.

До складу системи належать об’єкти соціально-економічного і матеріального характеру.

Суб’єктами управління є робітники, службовці, керівники структурних підрозділів підприємств, власники, керівники (заступники керівників) центральних та місцевих органів державної виконавчої влади та виконавчих комітетів області, селища та міста.

9.4. Управління бжд на глобальному рівні

Управління безпекою життєдіяльності на глобальному рівні ставить за мету збереження миру на Землі, захист планетарних екологічних систем від негативного впливу на них різних форм людської діяльності, розвиток людського потенціалу, зменшення рівня захворюваності, особливо ступеня поширення інфекційних хвороб, зменшення нерівноправності та кількості людей, які проживають за межею бідності передусім у країнах, які зараз не мають можливості самостійно це зробити, оскільки соціальне розшарування веде до напруженості у суспільстві, що загрожує появою нових конфліктів.

Органами, які здійснюють управління на глобальному рівні, тобто суб’єктами СУБЖД є ООН та її спеціальні організації, міждержавні об’єднання, міждержавні договори, угоди.

У червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН з проблем навколишнього середовища і розвитку, відома як саміт «Планета Земля», оскільки в ній брали участь керівники 178 країн світу. Конференція ухвалила Програму дій «Порядок денний на XXI століття», якою засвідчила встановлення глобального партнерства країн світу задля досягнення сталого розвитку суспільства.

Питаннями сталого розвитку: опікуються такі основні міжнародні організації та інституції:

1. Комісія сталого розвитку ООН. Створена в 1992 p., штаб-квартира розташована у м. Нью-Йорк (США).

2. Міжвідомчий комітет з питань сталого розвитку ООН. Створений в 1992 p., штаб-квартира розташована у м. Нью-Йорк (США).

3. Програма ООН з питань захисту довкілля (ЮНЕП). Заснована у 1972 p., секретаріат знаходиться у м. Найробі (Кенія).

4. Програма розвитку ООН (ПРООН). Започаткована у 1965 p., секретаріат знаходиться у м. Нью-Йорк (США).

На самміті 1992 р. було прийнято також Декларацію Ріо «Про навколишнє середовище та економічний розвиток», у якій визначено права та обов’язки держав світу у рамках концепції сталого розвитку.

Основні принципи сталого розвитку населених пунктів проголошено у заключних документах конференції ООН з населених пунктів (ХАБІТАТ-ІІ), яка відбулася 1996 р. у м. Стамбул.

У червні 1997 р. на спеціальній сесії Генеральної асамблеї ООН були розглянуті досягнення країн та їх урядів, міжнародних організацій, громадськості та неурядових організацій з виконання «Порядку денного на XXI століття» за 5 років, узагальнено набутий досвід і поставлено нові завдання. На цій сесії була ухвалена Програма «Ріо + 5» - програма дій з подальшого впровадження «Порядку денного на XXI століття».

У 2002 р. у м. Йоганнесбург відбулася зустріч керівників країн та урядів світу на найвищому рівні - «Ріо + 10». На зустрічі були розглянуті результати, досягнуті країнами з виконання зобов’язань, узятих у 1992 та 1997 pp., та оцінені успіхи на шляху просування до сталого розвитку.

Початок третього тисячоліття було ознаменовано прийняттям нового документа, який було названо Декларацією тисячоліття Організації Об’єднаних Націй. Цю декларацію прийняли 189 країн на саміті ООН у вересні 2000 р.

Прийнявши Декларацію тисячоліття, багаті та бідні країни зобов’язалися зробити все можливе для викорінення злиднів, утвердження принципів людської гідності та рівноправ’я і досягнення миру, демократії та екологічної стабільності. Керівники багатих і бідних країн пообіцяли об’єднати свої зусилля заради досягнення конкретних цілей у галузі розвитку та зменшення злиднів не пізніше ніж до 2015 року.

Сформульовані в Декларації тисячоліття цілі в галузі розвитку становлять конкретні, такі, що піддаються виміру, орієнтири, один із яких передбачає зменшення до 2015 року масштабів крайніх злиднів, що, як і раніше, визначають умови життя понад 1 млрд. людей у всьому світі. Такі цілі, так само як і схильність багатих і бідних країн справі їх досягнення, були підтверджені в Монтеррейському консенсусі, прийнятому в березні 2002 р. на Конференції ООН щодо фінансування розвитку (м. Монтеррей, Мексика), та на Всесвітній зустрічі на найвищому рівні з питань сталого розвитку, що відбулася у вересні 2002 р. (м. Доха, Катар).

У Доповіді про розвиток людини за 2003 рік, розробленій ООН, наводиться ціла низка даних, що відображають досягнення кожної цілі в кожній країні. Зокрема, стверджується, що політичну волю для діяльності з досягнення цілей можна мобілізувати, надавши їм статус напрямів місцевої та національної політики, передвиборчих кампаній кандидатів на посади мерів і президентів. Робиться висновок, що цілі будуть досягнуті лише тоді, коли вони будуть щось означати для мільярдів людей, в інтересах яких вони були поставлені. Цілі повинні стати реальністю національного життя, кровною справою основних зацікавлених сторін - населення та урядів.

Однією з найболючіших сучасних проблем, що стоять перед людством, є забруднення атмосфери так званими парниковими газами, яке веде до негативних змін клімату всієї планети. Уперше домовленість про те, що розвинуті країни світу мають спільними зусиллями підтримувати концентрацію парникових газів у атмосфері на відносно безпечному рівні, була досягнута у 1992 p., коли була прийнята рамкова Конвенція ООН про зміну клімату. (Рамкова - така, що визначає лише загальні принципи і не встановлює конкретних вимог чи відповідальності.) Конвенцію підписали понад 190 країн.

На розвиток Конвенції про зміну клімату в 1997 р. у м. Кіото (Японія) було прийнято Кіотський протокол - угоду, згідно з якою країни, що її підписали, зобов’язуються у 2008 - 2012 pp. знизити на 5%, порівняно з рівнем 1990 року, обсяги викидів шести основних парникових газів. Такими газами згідно з протоколом є діоксид вуглецю (СО₂), метан (СН₄), закис азоту (N₂O), гідрофторвуглецеві сполуки (ГФВС), перфторвуглецеві сполуки (ПФВС), гексафторид сірки (SF₆). США пообіцяли зменшити обсяг викидів на 7%, Японія і Канада - на 6%, країни ЄС - на 8%.

За умовами Кіотського протоколу він має набирати чинності на дев’яностий день після того, як його ратифікують не менше ніж 50% країн, що підписали його, причому ці країни повинні бути джерелом не менше ніж 55% обсягу викидів промислових газів (у перерахунку на діоксид вуглецю) у 1990 році. Станом на кінець 2004 року переважна більшість країн, що підписали Кіотський протокол, ратифікували його. Серед них - Японія, Канада, країни ЄС. Україна ратифікувала протокол 4 лютого 2004 року. Затримка з набранням чинності Кіотським протоколом пояснювалась тим, що його до початку 2005 р. не ратифікували США, на долю яких припадає 36% викидів, та Росія (17% викидів). Лише після ратифікації Кіотського протоколу Росією в лютому 2005 року він набрав чинності.