Опорний конспект.

Тема: Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 60-початок 80-х років ХХ ст.)

План.

1. Спроби реформування економіки в другій половині 60-х років XX ст. Посилення бюрократичного централізму. Економічне становище урср у 70-х — на початку 80-х років XX ст.

2. Зміни в соціальній та національній структурі населення.

3. Освіта. Русифікація. Здобутки і проблеми науки. Розвиток літератури та мистецтва. Суперечливі тенденції в розвитку українського мистецтва.

1. Спроби реформування економіки в другій половині 60-х років XX ст. Посилення бюрократичного централізму. Економічне становище урср у 70-х — на початку 80-х років XX ст.

Завдання.

Відповісти на запитання письмово.

• Чим характеризувалися косигінські реформи?

• Який період називають «застій»?

• Характеристика Конституції «розвинутого соціалізму».

• Які галузі промисловості переважно розвивалися в Україні?

• Скільки було побудовано атомних електростанцій?

• В чому були негативні наслідки розвитку економіки У 70-80-х рр.?

Спроби реформування економіки в другій половині 60-х років XX ст.

На початку 60-х рр. сповільнилися темпи розвитку промисловості й сільського господарства. З приходом до влади Л. Брежнєва (1964 р.) була здійснена спроба економічних реформ, що дістали назву «косигінських» за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.

Березневий пленум ЦК КПРС 1965 р. визначив програму реформ у сільському господарстві, яка передбачала:

• зростання капіталовкладень у сільське господарство;

• планування заготівлі сільськогосподарської продукції на тривалу

перспективу;

• підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

• затвердження гарантованої оплати праці колгоспникам за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів;

• запровадження меліорації земель, механізації та хімізації сільського господарства.

Вересневий пленум ЦК КПРС 1965 р. визначив програму реформ у промисловості, яка передбачала:

• ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства;

• вдосконалення системи планування, забезпечення сталості планових завдань;

• розширення господарської самостійності підприємств, скорочення кількості планових показників, запровадження госпрозрахунку;

• оцінювання господарської діяльності підприємств за обсягом реалізованої продукції;

• посилення стимулювання виробництва, створення фондів матеріального заохочення робітників і службовців.

Незважаючи на суперечливість і непослідовність, господарська реформа дала позитивний імпульс розвитку економіки. У роки восьмої «золотої» п’ятирічки (1966–1970 рр.) випуск промислової продукції в УРСР збільшився на 50%, валова продукція сільського господарства — на 16,6%, національний дохід — на 30%. Однак на початку 70-х рр. внаслідок згортання економічної реформи і повернення до сталінських методів управління темпи зростання промисловості і сільського господарства почали падати.

Посилення бюрократичного централізму.

Період 1964–1985 рр. в історії СРСР і УРСР дістав назву «застій». Генеральними секретарями ЦК КПРС в період «застою» були Л. Брежнєв (1964–1982 рр.), Ю. Андропов (1982–1984 рр.), К. Черненко (1984–1985 рр.).

Першими секретарями ЦК КПУ були П. Шелест (1963–1972 рр.), В. Щербицький (1972–1989 рр.). «Застій» характеризувався поглибленням кризи всіх сфер життя радянського суспільства:

• економіки (екстенсивний шлях розвитку економіки, повільне запровадження нових технологій, висока енергоємність і матеріалоємність продукції, невисока якість і дефіцит більшості товарів, продовольча криза);

• політики (недієздатність законодавчих органів влади, «старіння» керівництва, корупція у вищих ешелонах влади, переслідування дисидентів, суперечлива зовнішня політика);

• культури (звуження сфери функціонування української мови, здійснення русифікації, посилення ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою і мистецтвом, звинувачення творчої інтелігенції у «націоналізмі» й «антирадянщині», переслідування діячів культури).

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — нова Конституція УРСР — конституції «розвинутого соціалізму». Формально вища законодавча влада в УРСР належала Верховній Раді, вища виконавча влада — Раді Міністрів, а фактично перебувала в руках Комуністичної партії, «керуючої і спрямовуючої сили» радянського суспільства, яка визначала внутрішню і зовнішню політику держави. За Конституцією УРСР визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала право на самовизначення, аж до можливості виходу зі СРСР, однак механізм реалізації такого права не був визначений.

Політико-ідеологічна криза радянського ладу супроводжувалася моральним занепадом суспільства, який виявився у появі подвійної моралі, незаконних привілеях адміністративно-бюрократичного апарату, процвітанні корупції та тіньової економіки, зростанні кількості господарчих злочинів, швидкому поширенні пияцтва та алкоголізму.

Економічне становище УРСР у 70-х — на початку 80-х років XX ст.

70-80-ті роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні відом­ства на свій розсуд використовували багатства і трудові ресурси України. Лише вони монопольно вирішували, де, скільки і коли будувати, що в Україні виробляти та куди направляти, їх голов­ним аргументом була економічна доцільність, хоча за цим при­ховувалась глибинна політика збереження радянської імперії. Першочергова увага приділялась вугільній промисловості, чорній металургії, важкому та електротехнічному машинобудуванню, військово-промисловому комплексу. В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими про­ектами і технологіями, що призводило до забруднення довкілля. На Донбасі, в промислових центрах Наддніпрянщини, Західної України, у багатьох містах інших регіонів республіки рівень за­брудненості повітря значно перевищував допустимі норми. За оцін­ками спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалося вдесятеро інтенсивніше, ніж Радянського Союзу загалом.

Водночас погіршувалося становище з водою; у республіці інтен­сивно будувалися підприємства «великої хімії», причому форсова­на «хімізація» більшості регіонів не відповідала потребам України.

«Штучні моря» поглинули близько 1 млн гектарів чудових ро­дючих земель. Про недоцільність побудови Київського, Кремен­чуцького та інших водоймищ попереджали науковці, літератори, публіцисти, протестували місцеві жителі, які вимушені були пере­селятися, залишаючи рідні місця. Проте влада проігнорувала дум­ку громадськості.

Побудовано найбільші в Європі Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови. Протягом короткого часу в Україні без належного обґрунту­вання, розрахунків, за застарілими і недосконалими технологі­ями, без урахування геологічних особливостей місцевості було споруджено 8 атомних електростанцій (сьогодні працюють: Запорізька, Рівненська; Хмельницька; Південноукраїнська).

1977-й рік — рік народження української атомної енергетики. У промислову експлуатацію введено перший енергоблок Чорнобильської АЕС з реактором РБМК-1000 (1000 МВт). Чорнобильська атомна електростанція (ЧАЕС) — у м. Прип'ять (Київська обл.); на ній у квітні 1986 року сталась одна з найбільших в історії людства техногенна катастрофа (Чорнобильська аварія), внаслідок чого тривали і тривають досі значні трудоємні і капіталоємні аварійні роботи, заходи з реабілітації постраждалих територій (т.зв. Чорнобильська зона) і населення, яке на них проживало і проживає. Аварія на ЧАЕС спонукала людство переглянути райдужні перспективи зростання частки «мирного атому» у загальному видобутку електроенергії у світі; у більшості АЕС світу були прийняті додаткові заходи і системи захисту і безпеки, а в самій Україні до 22 жовтня 1993 року діяв мораторій на будівництво нових АЕС. Понад 20 років ЧАЕС лишалась діючою АЕС, а її закриття стало однією з вимог до України з боку ЄС, а також передумовою для вступу України до СОТ. 21 липня 2007 року президент України Віктор Ющенко підписав указ про закриття ЧАЕС[6], яка, проте, і надалі функціонує (лише в черговому режимі).

Південно-українська атомна електростанція — у м. Южноукраїнськ (Миколаївська обл.; 3 атомних енергоблоки.

Хмельницька атомна електростанція — у м. Нетішин на Хмельниччині; 2 атомних енергоблоки.

Запорізька атомна електростанція — у м. Енергодар (Запорізька область); найбільша в Україні (і в Європі); 6 атомних енергоблоків.

Рівненська атомна електростанція — у м. Кузнецовськ 4 атомних енергоблоки.

В Україні, також, існує ще 4-ри недобудовані АЕС:

Харківська АТЕЦ

Одеська АТЕЦ

Кримська АЕС

В Україні виробляли 21 % загальносоюзного обсягу електроенер­гії, причому в республіці використовували лише частину, а ре­шту передавали до сусідніх республік й експортували за кордон. Вирученими за продаж електроенергії коштами розпоряджалися ті ж таки центральні відомства.

Як і в попередні десятиліття, у 60-80-х роках Україна залиша­лася одним із найважливіших виробників зброї та різноманітних видів військової техніки. Через це незадовільною була і якість вітчизняних товарів, ба­гато з яких, до того ж, були дефіцитними.

Згортання економічної реформи означало придушення госпо­дарської ініціативи, ледь помітної самостійності підприємств, но­вих економічних методів управління виробництвом, повернення командно-адміністративної системи до звичних директивних засо­бів керівництва. Панівним залишився екстенсивний шлях розви­тку виробництва, тобто зростання обсягів досягалося за рахунок за­лучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень, роз­ширення посівних площ тощо.

Окрім того, у 70-80-ті роки надзвичайно поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це перетворило країну у суспільство то­тального дефіциту. Катастрофічно бракувало металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних за­собів тощо. Водночас виробляли чимало нікому не потрібних речей, і це робили лише тому, що вони були включені в план.

Високорозвинені країни побудували постіндустріальне суспіль­ство, вступили в технотронну еру. Україна ж у складі СРСР все ще продовжувала індустріалізацію. Але вилучення з виробництва за­старілого устаткування, середній вік якого 1985 р. становив 28 ро­ків, відбувався дуже повільно. Зношеність основних виробничих фондів становила 1961 р. — 28 %, а 1985 р. — 43 %. Хронічним стало невиконання «накреслених» партійними з'їздами планів. Економіка республіки, як і всієї країни, стрімко наближалася до кризи.

У цей час Україна все ще зберігала за собою роль однієї з най­важливіших паливно-енергетичних, металургійних та машинобу­дівних баз країни.

► Негативні тенденції в розвитку економіки України

1. Несприятлива демографічна ситуація:

а) приріст у 80-х роках знизився порівняно з 60-ми рр. у 4 рази;

б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселен­ня із сіл до міст (у 1961-1986 рр. міське населення зросло з 20,6 млн до 33,7 млн осіб, або на 63,6 %, водночас сільське населення зменшилося на 23 %);

в) динаміка вікового складу розвивалась у бік зростання людей похилого віку (якщо 1960 р. співвідношення числа пенсіо­нерів і зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. — вже 1:2).

2. Домінування зрівнялівки в оплаті праці. Якщо 1946 р. співвід­ношення між 10 % трудящих, що одержали найвищі, і 10 %, що мали найнижчі заробітки, становило 1:7,2, 1956 р. — 1:4,4, то 1988 р. — 1:3,5. Отже, захисна функція заробітної плати пе­реважала над стимулюючою, що не сприяло активізації люд­ського чинника на виробництві.

3. Криза організації праці. Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. Незважаючи на те, що з питання НТР було прийнято 40 (!) постанов ЦК КПРС, а в 1976-1980 рр. — майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства (енергетична, продовольча, меліора­тивна тощо), кардинальних позитивних зрушень не відбулося.

4. Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного госпо­дарського комплексу. Проте Україна мала особливості власного економічного розвит­ку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці:

   1. Деформована структура розміщення продуктивних сил.

   2. Катастрофічна екологічна ситуація. Перекоси в розміщенні продуктивних сил стали причиною різкого зростання техно­генного навантаження на природу, що у 6-7 разів перевищу­вало загальносоюзний рівень. У цей час щорічно промислови­ми об'єктами в атмосферу та водний басейн викидалося понад 10 млн тонн шкідливих речовин. Екологічну ситуацію в рес­публіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Ступінь розораності території України сягав 57 %, а в степовій зоні — 73 % . Розораність без­посередньо сільськогосподарських угідь становила 80 % проти 25 % у США і 48 % у Франції. Це спричинило активізацію еро­зійних процесів, через що Україна щороку втрачала до 600 млн тонн родючих ґрунтів. Катастрофічні екологічні процеси поси­лили гостроту демографічних проблем, оскільки питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці, становила в Україні 53 %. У складній екологічній ситуації опинилося населення міст, адже, напри­клад, третину території Львова займали промислові підприєм­ства, у Чернівцях вироблялися майже три чверті промислової продукції області. Цей перелік екологічних негараздів України можна продовжувати.

   3. Значна зношеність основних виробничих фондів.

   4. Хронічне відставання за принциповими економічними показ­никами. За період від 1960 р. до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості посідала 13 місце в СРСР. Не кращим був і стан сільського господарства — республіка за темпами збільшення валової продукції 1960 р. посідала 11 місце, а 1985 р. перемістилася на 13. З огляду на це, закономірним є той факт, що і за темпами зростання вироб­леного національного доходу за період 1980-1986 рр. Україна посідала те саме 13-те місце в Радянському Союзі. Трохи кра­щими були показники реальних доходів на душу населення, відповідно до яких республіка 1980 р. поділяла 12-14 місця, а 1985 р. — 5-6-те.

У 70–80-х рр. народне господарство України вступило в смугу системної кризи, причинами якої були недосконалість радянської планової системи господарювання, збереження незмінною старої системи управління промисловістю та сільським господарством.