32. Підстави звільнення від доказування.

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

• загальновідомі факти;

• преюдиційні факти;

• факти, що презюмуються;

• визнані факти.

Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумуються. Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування. Загальновідомі факти — це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не піддягає. Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини. Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції. На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування виступає безспірність фактів. В понятійному обігу ЦПК таке поняття відсутнє, Кодекс закріпив правило, за яким суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим, коли в нього не виникне сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

33. Поняття процесу доказування та його ступені: твердження про факти, зазначення, подання , витребування і дослідження доказів.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, які виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спільністю мети. В науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів. Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач й інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК), тобто на обґрунтування позову зазначити на юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'язки. Суд, в результаті покладеного на нього обов'язку по з'ясуванню дійсних обставин у справі (ст. 15 ЦПК), може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, котрі порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні. Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи зазначають на докази, що стверджують позов (п. 5 ст. 137 ЦПК). Зазначення доказів — це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК не зобов'язують при пред'явленні позовної заяви подавати необхідні докази, а лише зазначити ті, що стверджують вимогу, а саме: на показання свідка і про його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити (ст. 43 ЦПК); на письмові докази і які обставини вони можуть підтвердити (ст. 47 ЦПК) та ін. Зазначення на докази можна зробити не тільки в стадії порушення цивільного процесу у справі, айв наступних стадіях провадження судочинства. При підготовці справи до розгляду позивач на заперечення відповідача може (на пропозицію судді) зазначити на додаткові докази, а відповідач — на докази, які підтверджують його заперечення (пп. 1,2 ст. 143 ЦПК). В судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити на нові докази і заявити клопотання про їх витребування (ст. 171 ЦПК). Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує цим особам подати додаткові докази або за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь) (ч. 2 ст. ЗО, пп. 1, 2 ст. 143, ст. 171 ЦПК). П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шоста ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і впроваджується в зміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині (статті 203, 210, ЦПК). Оцінка доказів — складне явище, яке розглядається в науці неоднозначно: як розумовий процес, який проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, який виявляється в процесуальних діях. Дійсно, в ЦПК немає і не може бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються в процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і які є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 160 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (статті 28, 29 ЦПК). Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів (ст. 62 ЦПК). Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, в сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі.