47Який вплив справила українська культура на розвиток культурних процесів Росії?

У козацьку добу Україна зайняла помітне місце серед держав Східної Європи. Чигирин став місцем, куди приїжджали для політичних і ділових контактів* посли Молдавії, Швеції,: Валахії, Польщі, Туреччини. Велися переговори з Францією, Англією. Це була не тільки гетьманська, а й політична столиця У країни.

Але з середини XVII ст. Москва намагається знівелювати, підкорити Україну, асимілювати її так, щоб навіть ім'я "Україна" зникло. Обмежувалася суверенність, а невдовзі й автономія. Мета політики Московської' держави — підкорити український народ духовно, позбавити його наукового й освітнього потенціалу. Московії потрібні були кадри — від учителя до вченого. Але в тогочасній Росії таких навчальних закладів практично не було, єдине джерело наукових кадрів, близьких за вірою і мовою, — Україна. Ще до переяславських угод Московія зверталася за інтелектуальною допомогою до Києва, але нестабільна політична ситуація не давала змоги виконати прохання. Після возз'єднання з України до Москви поїхало багато вчених, учителів, фахівців з різних галузей знань..

При дворі царя Олексія Михайловича українська культура та освіта були дуже популярними. Випускники Києво-Могилянської Академії Симеон Полоцький, учитель царських дітей, Єпіфаній Славенецький, Теодосій Сафонович та інші активно впливали на становлення московської культури; зароджуються театр, хоровий спів, література, а за царя Федора, вихованця С.Полоцького, при дворі стало загальною модою все українське— від одягу до столу.

Значний вплив справляла і українська церква: будуються храми в українському стилі, а розписують їх майстри з України, поширюється українське барокко, "партесні" співи привезли із собою українські співаки. До заснованої боярином Ртищевим школи запрошують учителів з Києва. Приходять з України і книги — "Требник" та "Лифос" Петра Могили, твори Іоанікія Галятовсь- кого, Мелетія Смотрицького, Інокентія Гізеля та інших.Руно орошенное" Дмитра Туптала зитри- мало 8 видань. До Москви виписували багато шевців, кравців, садівників та ін. Туди перебира¬лись учені, письменники, педагоги, ченці. Граматика Мелетія Смотрицького та "Історія" Інокентія Гізеля були обов'язковими підручниками в московських школах. За словами А.Архангельського, ' кияни, незважаючи на упередження супроти них в Москві, з другої половини XVII сторіччя були господарями становища в московській Русі. Найкращі, найвидатніші її діячі".

Після Полтавської битви становище Російської імперії зміцнилося і водночас посилився тиск на У країну. Петро Перший ще активніше використовував потенціал української культури для Росії. Так, Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, Феофан Прокотювич — заступником президента святійшого Синоду і засновником Всеросійської академії наук. У Синоді й навчальних закладах усіх рівнів було багато українців. Майже всі єпископські кафедри були за ними, що сприяло поширенню освіти. Так, Гаврило Бужанський був префектом слов'яно-греко-роеійської академії, Сільвестр Головацький — ректором Казанської колегії, Варлаам їєницький заснував семінарії у Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Веліямін Пуцек-Григорович та Іларіон Рогалевський казанську духовну академію та ін. В окремих єпархіях українці працювали як місіонери. Інокентій Кульчицький, єпископ Іркутський, за¬снував школи для монголів, Інокентій Нерунович навертав у православ'я тунгусів, Філофей Лещинський виконував місію серед камчадалів та калмиків, а російський Синод, враховуючи їх досвід, у 1742 р. звернувся до Київської Академії з проханням узагальнити кращі методики проповідей християнства серед калмиків.

Українці мали великий авторитет як педагоги. По заснуванню нових шкіл Синод наказав відрядити до Московії учителів, аргументуючи, що "у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та піїтики". Вони приносили свої методи навчання, мову, підручники. Характерно, що Сумароков скаржився на педагогів-українців, які зіпсували російську мову, оскільки всі школи були укомплектовані ними.

Посланці Києва принесли до Москви силабічну поезію, драматичну літературу і сам театр. Росіяни познайомилися з драматичним доробком С.Полоцького, Д.Туптала, Ф.Прокоповича, Л.Горки, С.Ляскоронського, були засновані театри в Казані, Тобольську, Новгороді та інших містах.

Оскільки вихідці з України вільно володіли грецькою, латинською, німецькою, французь¬кою, польською, італійською, турецькою мовами, то вони працювали в різних установах, в усіх закордонних посольствах — у Лондоні, Парижі, Пекіні, Лейнцігу, Варшаві.

Українські вчені заклали підвалини російської, науки: економіст А.Рубановський, .агроном,Є.Десницький, орієнталіст С.Тодорський та ін. Звичайним явищем було, коли вихідці з інших країн у Росії ставали національною гордістю. Так, українець В.Капніст став "російським" поетом, українці Березовський, Бортнянський та Ведель — творцями "російської" музики, Боровиковські батько і син, стали гордістю "російського мистецтва'та ін.

Отже, освітні, мистецькі, наукові впливи України на формування і розвиток російської культури незаперечні.

38Одяг українців

Розвиток одягу завжди відображає історичні процеси. Ми легко уявляємо соціальний і майновий стан суспільства, вивчаючи вбрання трго чи іншого народу. В цьому послуговують знахідка та розвідки археологів, етнографів, істориків матеріальної культури.

Одяг, його кількість і різновиди насамперед залежать від кліматичних умов. Останні змушують людей мати одяг від літнього до зимового, використовувати всі доступні матеріали — від легкої тканини до виробів із хутра та шкіри.

Найдавніше опосередковане свідчення еро на¬явність одягу дійшло до нас від пізнього палеоліту. Знайдені кістяні голки дають змогу припустити, що одяг зшивали з якихось матеріалів, імовірно із шкір тварин.

У мідний вік уже використовувались волокна рослин: пряли нитки і ткалм полотно. Це підтверджують знайдені веретена, пряслиця, а також відбитки тканин на днищах трипільського посуду.

Реконструюючи матеріали, знайдені в неолітичних могильниках, .можна відтворити вбрання, яке носили наші пращури. Воно було довге, коштовно прикрашене різноманітними!* нашивками. Про деталі костюма, його, зовнішній вигляд розповідають глиняні фігурки, знайдені там же. Зокрема, ми бачимо пояс із звисаючими кінцями, довгий фартух, взуття.

У похованнях аккерманського могильника, в селі Черевковому на Сівсрському Донці, Воронцівці під Оскалом, були знайдені залишки полотняної тканини, одягу з добре обробленого і старанно підібраного хутра, зшитого тонкими скрученими нитками, а також рештки, хутряної шапки та шкіряного взуття,.

Від скіфської доби ми маємо велику кількість зображень побутових костюмів, по них легко відтворити і реконструювати одяг. Він, за рідкими винятками, шився із добре виробленої шкіри, приталений, низ оздоблений хутром. Верхній одяг підперезувався поясом, ноги завжди взуті. Жіночий костюм: довга сорочка, зібрана коло шиї та на рукавах, зверху накидка, схожа на халат, з довгими вузькими рукавами, на голові хутряна шапка з підвісними прикрасами. З-під неї на плечі й спину спадало покривало, оздоблене нашитими золотими бляшками з каймою по низу. Жінки любили прикрашати себе браслетами, перснями, сережками, намистом. Постійним атрибутом кож¬ної жінки було люстерко. Вони знали й уміло користувалися рум'янами, білилами, сурмою.

Вже у той час одяг різнився за соціальними ознаками.

Багатий матеріал з історії одягу знаходимо в іконографічних джерелах: мініатюрах, фресках, мозаїках, де відтворюється костюм у повному вигляді чи в окремих деталях. Можна послатися на фрески і мозаїки Софії Київської, ілюстрації Радзивілівського або Кенігсберзького літописних зводів, доведених до 1206 р. Вони дають майже повну картину вбрання того часу.

Одяг, як і саме життя, постійно видозмінюється. Так, під впливом грецьких колоній на півдні України він був більш схожий на вбрання греків, з початком татаро-монгольської експансії трансформувався'— в центральних районах у бік східного, а в північних — романського стилю.

У ХІІ –ХІІІ ст. відбулося суттєве соціальне розмежування суспільства. На це чутливо зреагувало вбрання, яке ділиться на дві великі групи. Перша — одяг заможних верств, чутливий до віяння моди або зовнішніх впливів. Друга — народний одяг. Як правило, тут більше консерватизму, зміни відбуваються повільно. До ХШ-ХІУ ет. жіночий народний костюм — це довга полотняна сорочка, в будні — проста, святкова —вишита, дерга, прототип спідниці, свита, на голові платок, на ногах чоботи. Чоловіки носили довгу, майже до колін, сорочку, штани (ногавиці), чоботи, в холодну погоду сіряк, кожух, підперезані поясом, шапку.

З ХІУ-ХУ ст. одяг набуває рис того типу українського вбрання, до якоїі ми звикли і яке вважаємо традиційним. У чоловіків — шапка, як обов'язковий елемент, сорочка заправлена в шаровари (широкі штани, запозичені в турків), підперезані поясом, за який вкладалися пістолі, підвішувалися шабля, порохівниця та інші речі, потрібні козакові, на ногах чоботи, часто кольорові: чорні, червоні, сині, зелені. У холодну погоду — жупан, черкеска або каптан. Як правило, верхній одяг був приталений, широкий в плечах, з вузькими з розрізами рукавами. Взимку, в негоду і заметіль, одягався кожух.

Жіночий костюм значно багатший. Розрізнявся одяг дівочий та заміжньої жінки. Основою обох була довга, нижче колін, сорочка, гаптована по низу, шиїта рукавах. Зверху надягалася в буденні дні дерга, у святкові — плахта, підперезана поясом, корсетка приталена, з фалдами в оборку, рукав завужений до зап'ястя, а холодної погоди — верхнє пальто, також приталене, плечі злегка розширені, рукав призібраний у манжеті. На ногах чоботи із кольорової шкіри: червоної, синьої, жовтої, зеленої. Чорні здебільшого носили жінки похилого віку. Дівчата прикрашали голову в теплу погоду вінком або стрічкою, в холодну надягали хустку або платок. Заміжні жінки обов'язково носили очіпок та платок.

Костюм такого типу дожив до другої половини XIX ст., а з другої половини під впливом капіталізаціїсуспільства, появою в побуті машин і механізмів костюм набирає зручніших, практичніших форм, європеїзується. І, власне кажучи, без істотних змін дійшов до нашого часу.

Костюм мав і регіональні особливості. Так, ми визначаємо костюми центрального району, поліського, подільського,^ карпатського, південного та ін.

40.Декоративно-ужиткове мистецтво України

Україна здавна славилася декоративно-прикладним та ужитковим мистецтвом. Воно з незапам'ятних часів супроводжує життя і побут українців. Найбільш характерними є різьб'ярство, кераміка, килимарство, ткацтво, вишивка, писанкарство, витинанки та ін.

Регіон найбільшого поширення різб'ярства — Карпати та лісостепова зона центральної України, Перевага віддається плосковиїмчастому типу різьби. Оселя українця була багато прикрашена різьбленням. Одвірки, двері, віконниці покривалися геометричним орнаментом, в який впліталися знаки-символи: сонце, дерево життя, берегині тощо. Декорувалися й домашні меблі (мисники, полиці для посуду, лави, стільці, люльки для новонароджених) та дитячі іграшки.

Розмаїті за формою і розписами керамічні вироби. Глини в Україні мають багату колористичну гамму — від білих до червоних. Заслужену славу здобули першоджерела української кераміки —- вироби трипільської культури. Вони вражають нас багатством і досконалістю форм, яскравим розписом. На той час це було унікальне явище в Європі. Ці набутки успадкували наступні покоління. Керамічні вироби Київської Русі знаходили збутки навіть у Греції та Римі.

В Україні склалися два великі мистецькі керамічні осередки — Полтавсько-Київський та Карпатський. Вони мали свої характерні особливості, які легко розпізнаються. Для Полтавсько-Київського характерні плавно-округлі форми, рослинний орнамент, м'який, спокійний, охри- сто-червоний колорит. Черепок з червінки — найбільш міцної глини при спіканні. У Карпатсько¬му регіоні поширені напружені форми, побудовані на різких зламах. Колорит зелено-коричневий, для розписів більше використовуються солі (хімічні речовини), а не ангоби (природні барвники).

Килимарсько-ткацькі осередки теж розвива¬лася здебільшого в двох великих регіонах — вентральній Україні та Карпатах. Орнаментика килимів центральної України подібна до ке рамічних, в її основі рослинний орнамент, сю¬жетні ж мотиви як виняток. Композиція симетрична, доцентрова. Характерний колорит охристий, червоний (охра червона), зелений, коричневий, рідко синій і чорний. Килими Карпат¬ського регіону побудовані на геометричному орнаменті, композиція стрічкова, колорит яскра вий — червона, зелена, синя, жовта, чорна фарби в різних контрастних сполученнях.

Один з найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва — писанкарство. Воно бере свій початок з язичницького періоду, про що свідчать археологічні знахідки. Уже в Київській Русі робили керамічні писанки. Традиції ці передавалися з покоління в покоління, тому в писанкарських мотивах збереглися традиційні зображення магічних знаків — богині, княгині, сонця, безконечника, круторогі в. Не обходили майстри тваринний і рослинний світ. За технікою виконання писанки поділяються на "крапанки", "мальованки", "скрьобанки". Найбільшого поширення набув восковий метод з обробкою галуном, так що в окремих районах України їх називають шлунками. Писанкарство популярне в усій Україні.

До другої половини XIX ст. предмети декоративно-ужиткового мистецтва робили майстри- одинаки, а згодом утворюються виробничі артілі на Полтавщині, Київщині. В Карпатському регіоні їх було значно більше. Ці артілі в XX ст. переросли у фабрики, Але це значно знизило художній рівень виробів.