Україна хvі – хvііі ст. У міжнародному культурному просторі

1. Релігійні реформаційні впливи на українські землі

2. Західноєвропейський культурно-освітній простір і Україна. Культурний зв’язок з Польщею

3. Україна у розвитку освіти та мистецтва південнослов’янських народів

4. Україна у культурному житті Росії

5. Культурний обмін українських земель з Кримським ханством та Османською імперією

Культурні процеси ХVІ – ХVІІІ ст. в українських землях відбувалися в умовах тісних контактів з різними народами і державами світу. Україна постійно взаємодіяла з культурним простором Західної Європи, Росії та Османської імперії. У процесі цієї взаємодії відбувалося запозичення культурних досягнень та вплив українського народу на культурно-релігійне життя сусідніх країн.

Релігійні реформаційні

впливи на українські землі

У ХVІ ст. українські землі відчули на собі вплив західноєвропейської реформації. Проникнення протестантизму було пов’язано з міжнародними контактами в освітній сфері. Вихідці з багатих магнатських родів навчалися в західноєвропейських університетах, де отримували можливість познайомитися з новітніми релігійними вченнями. Частина українських студентів ставали прибічниками ідей протестантизму і повернувшись додому ставали репрезентаторами нової віри. Належність до магнатського статусу зумовлювала наявність у них васалів, які намагалися наслідувати своїх сеньйорів і також долучалися до новоявленої релігійної течії.

Просуванню протестантизму також сприяло укладення Люблінської унії 1569 року та входження українських земель до складу Польського королівства. Традиції шляхетських вольностей зумовлювали незаперечність права привілейованої верстви обирати і сповідувати собі віру. Польська шляхта на середину ХVІ ст. була охоплена різними протестантськими течіями, що впливало і на умонастрої української феодальної аристократії. Занепад православ’я, який спостерігався починаючи з ХV ст., також викликав симпатії до протестантизму. Належність до православної віри ставала непривабливою і шляхтичі шукали альтернативних віросповідань.

Перші протестантські общини в українських землях з’явилися в 30-х – 40-х роках ХVІ ст. У другій половині ХVІ ст. існувало 63 протестантських громади. Вони об’єднували в основному осіб шляхетського стану. Силою випадкових обставин більшість протестантів належали до кальвіністської течії. Вони діяли досить активно і швидко розгорнули мережу друкарень і шкіл.

Православні люди терпимо ставилися до протестантів і позитивно сприймали процес західноєвропейської реформації. Симпатії до протестантизму зростали по мірі формування сил католицької реакції та перетворення Речі Посполитої в останній чверті ХVІ ст. в один з її основних форпостів. Рівень опозиційності до папського Риму настільки зближав православних і протестантів, що не виключалася можливість церковного об’єднання. Його активним прихильником був відомий український громадський діяч і меценат, князь В.К.Острозький. У 1599 році навіть відбувся об’єднавчий з’їзд двох конфесій. Однак, православні і протестанти не змогли знайти порозуміння в релігійній догматиці – їхні ідейні засади виявилися надто різними для злиття в одну конфесію.

Водночас форми організації діяльності протестантів давали приклад православним. Не без впливу протестантів створювалися релігійні братства в українських містах, полемічна література, поширювалися практика заснування шкіл, які давали освіту у відповідному ідейному руслі, та критика духовенства, контроль за ним з боку громадськості, увага до принципів раннього християнства: аскетизму, колективізму та взаємодопомоги. Впродовж ХVІІ – ХVІІІ ст. українські діячі у науковій та богословській діяльності використовували праці протестантських теологів.

Докорінно впливав на духовний, соціальний та етнічний розвиток українських земель наступ католицтва. У першій половині ХVІІ ст. більшість родів руської феодальної аристократії окатоличилося і ополячилося, були поглинуті польською культурою і втратили зв’язок з українським народом. У той же час православні запозичували у католиків стандарти освіти. Програми та правила дидактики єзуїтських колегіумів активно застосовувалися у православних братських школах.

У ХVІ ст. українські землі були в зоні впливу не лише західноєвропейської, а й православної реформації, епіцентр якої знаходився в Російській державі. Реформаційні рухи в Росії мали давню традицію і на ХVІ ст. припав їх черговий і найсильніший спалах. Ідеологічна течія, що виступала за ідеологічне та організаційне оновлення російської православної церкви, одержала від офіційної церковної ієрархії і властей назву „єресь жидовствуючих”. Самі ж прихильники нового релігійного віровчення називали себе теодосіянами.

Ідеологами православної реформації були Матвій Башкін і Феодосій Косой (або – Теодосій Косой, від його імені походить назва релігійної течії). Матвій Башкін на основі святого письма довів несправедливість політичного та економічного панування людини над людиною. За це його було ув’язнено. Феодосій Косой – колишній холоп, який втік від свого пана, і під тиском переслідувань з групою прибічників приблизно 1554 року емігрував до Великого князівства Литовського. Пропаганда теодосіян у слов’янських землях Литовської держави в умовах кризових явищ у православній церкві позитивно сприймалася населенням. Їхні ідеї зводилися до відмови поклонятися іконам, культу богородиці, ряду законів і таїнств, заперечення триєдності бога, ліквідації монастирського землеволодіння, влади людини над людиною, передачі прав на матеріальні цінності представникам нової віри.

„Єресь жидовствуючих” та західноєвропейський протестантизм викликали велику пересторогу як католицької церкви, так і вищої православної ієрархії. Вони були одним із факторів, який призвів в останній чверті ХVІ ст. до консолідації католицької та православної верхівки, наслідком чого стала Брестська унія 1596 року. Остання виступила для певної частини феодального класу способом пристосування до польсько-католицького панування в українських землях, витворила своєрідну культуру, яка поєднала традиційні форми обрядовості з ідеологією папського Риму.

Західноєвропейський культурно -

освітній простір і Україна.

Культурний зв’язок з Польщею

У ХІV ст. в українських землях формується загальноприйняте в Західній Європі уявлення про знання та освіту і способи їх набуття. У цей період, з середини століття, за умов відсутності вищих навчальних закладів на Батьківщині до західноєвропейських університетів, як правило Польщі, Німеччини, Італії, прибували вихідці з України. Здебільшого це були особи католицького віросповідання, вихованці єзуїтських шкіл, представники багатих феодальних родин. Студенти-українці, які в ХVІ – ХVІІ ст. навчалися в німецьких протестантських університетах, переважно були протестантського віросповідання. Протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. у вищих закладах освіти Німеччини навчалося щонайменше 450 українців. Популярним був Кенігсберзький університет „Альбертіна”. З кінця ХVІ-го і до кінця ХVІІІ ст. в ньому одержало освіту 250 українців. Відомими в українських землях були й італійські вищі навчальні заклади. У Падуанському університеті впродовж ХІV – ХVІІІ ст. здобули освіту близько 600 українських юнаків. У Римській академії навчався відомий український церковний діяч і вчений Феофан Прокопович.

Збереглися відомості про найбільш знаних випускників закордонних університетів – тих, хто по завершенню навчання став на шлях науково-педагогічної, просвітницької роботи. Серед останніх – Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494) – випускник Болонського університету (Італія), а згодом його ректор (1481-1482), він першим з українців здобув науковий ступінь доктора медицини (1482 р.). Першими докторами філософії серед українців вважаються Бенедикт Сервінус та Іван Тинкевич. Ступінь доктора богослов’я і філософії їм був присуджений у Сорбонському університеті (бл. 1483 р. Франція). У Краківському та Грейфсвальдському університетах навчався український вчений-гуманіст і поет Павло Русин (? - 1517). У європейських університетах: Краківському, Віденському, Падуанському, Віттенберзькому, Болонському – здобував наукові знання відомий український мислитель Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566).

У ХVІІ – ХVІІІ ст. українські землі розвивалися в межах загальноєвропейських тенденцій культурного розвитку. Тривале перебування в складі іноземних держав виробило в українського народу здатність запозичувати цінності і досягнення інонаціонального походження, вироблені іншими народами, представниками інших релігійно-конфесійних груп. В Україні ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалися усі основоположні складові західноєвропейської (латинської) культури: гуманізм, класична антична література, бароко, освітня система.

Одним із ключових засад культурно-мистецького розвитку українських земель став стиль бароко, який визначав характер літератури, архітектури, живопису, музики. Він проник в Україну спочатку з Польщі, згодом дійшов з Німеччини, а ще пізніше – з Росії. Стиль бароко познайомив українців з новими літературними жанрами, технікою віршування, західноєвропейськими мистецькими смаками та став засобом кращого опанування досягненнями античної цивілізації.

Засобом передачі західноєвропейської культури в Україну були перекладні літературні праці. До ХVІІ ст. перекладна література була, як правило, релігійного змісту і візантійського походження. З ХVІІ ст. зростає інтерес до західноєвропейської літературної творчості, передусім італійських авторів. Поширювалася вона у вигляді перекладів-переробок рицарських романів, героїчний дух яких подобався українцям. Переклади найчастіше здійснювалися з польської, рідше з чеської та інших мов. При цьому перекладачі (як правило, випускники Київської академії) перекладали лише ті сюжети, які могли зацікавити українських читачів, та робили власні доповнення до творів іноземних письменників, щоб додати їм цікавості.

Переклади-переробки користувалися популярністю серед усіх верств населення. Цікавими для українців були повісті іноземних авторів про Трістана і Бову, про Петра – Золоті ключі, про кесаря Отона, про лицаря і смерть, графиню Альтдорфську та інші. Переклади-переробки поширювалися, як правило, збірками. Найбільш відомі з них: „Велике зерцало”, „Римські діяння”, „Звізда пресвітла”, „Шаргородський збірник”.

Потрапляли в Україну й іноземні видання. Переважала література латинською, згодом польською мовою. Чимало поступало й книг італійською, німецькою, французькою, чеською мовами.

У культурному обміні із Західною Європою Україна виступала не лише об’єктом іноземного впливу. Представники українського народу взяли безпосередню участь у творенні західноєвропейської культури. Серед провідників ідей гуманізму та Відродження в Західній Європі були й вихідці з українських земель – професори з „русинських земель” – колишні випускники західноєвропейських університетів. У ХІV – ХVІІ ст. у Краківському університеті працювало 13 професорів з „русинських земель”. Найбільш відомим є Юрій Дрогобич (1450-1494) – ректор Болонського університету, доктор медицини і доктор філософії, автор першої української за походженням друкованої книжки – „Прогностична оцінка поточного 1483 року”. Вагомий внесок у розвиток ідей гуманізму внесли Павло Русин (? - 1517) із Кросна, Лукаш із Нового Міста (? – бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), Іван Туробінський-Рутенець (1511-1575), Григорій Чуй Русин (бл. 1523-1573), Юрій Тичинський-Рутенець. Станіслав Оріховський одним із першим серед західноєвропейських мислителів заперечив божественне походження державної влади, обстоював принцип невтручання церкви в справи держави. Павло Русин – один із засновників польської гуманістичної поезії, викладав у Грейфсвальдському (Німеччина) та Краківському університеті (Польща), де очолював кафедру римської літератури. Іван Туробінський-Рутенець – вчений-правознавець, ректор Краківського університету. Григорій Чуй Русин – відомий україно-польський поет епохи Відродження. Юрій Тичинський-Рутенець – професор поетики і риторики Краківського університету *. (*Працюючи за межами Батьківщини українські вчені і мислителі не втратили відчуття своєї етнічної (чи культурно-територіальної) приналежності і сприймалися в інонаціональному середовищі як представники „русинських земель”, що засвідчують і їхні прізвища. У той же час співвітчизники, шануючи і використовуючи результати творчості своїх закордонних братів, здебільшого сприймали їх як представників латинської культури.)

Культурні контакти з кожною країною Західної Європи становлять помітну сторінку життя українського народу. У ХV – ХVІ ст. мандрівні колективи скоморохів досягали багатьох західноєвропейських держав і безпосередньо знайомили місцевих мешканців з „руською” культурою. Внаслідок міжнародних культурних контактів український гопак і козачок у ХVІ ст. виконував італійський музикант Сантіно Тарсі да Палма. Італійці безпосередньо демонстрували свої культурні надбання в українських землях. Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. в Україні перебували італійські гуманісти Ф.Буонакорсі-Каллімаха, Ч.Калькачіні та інші і відобразили у своїх працях враження про український народ. Наприкінці ХVІ ст. зразки італійського музичного мистецтва використовувалися львівським „музичним цехом”. При цьому у відповідності до статуту цеху в його керівництві для оволодіння грою „на італійський манер” обов’язково повинен бути італієць. З ХVІІ ст. простежуються активні літературні зв’язки з Італією. Для українських читачів відомими були твори італійських авторів – „Декамерон” Джовані Боккаччо та „Звільнений Єрусалим” Торквато Тассо, поезія Франческо Петрарки. Одними з перших істориків Визвольної війни українського народу проти Польщі стали італійці А.Віміна, М.Бізаччіоні, П.Гадзотті, Л.Крассо, Г.Пріорато, В.Сірі та інші.

На розвиток українського соціуму впливала і грецька культура. Грекомовні (античні та візантійські) твори використовували у своїй діяльності письменники-полемісти ХVІ – ХVІІ ст. Помітно впливав на духовний розвиток України Афонський монастир у Греції. Тут створював свої праці відомий український мислитель Іван Вишенський. Грецька мова в Україні служила засобом опанування науковими та богословськими знаннями. Її вивчали в братських школах, колегіях та академіях, грецькі шрифти використовувала друкарня Львівського братства. Грецькі церковні діячі працювали в українських землях, у навчальних закладах, займали посади в православній церкві. Зокрема, у 1771 році з Греції в Україну прибули просвітники Євгеніос Вулгаріс та Нікіфорос Теотокіс. Вулгаріс очолив Херсонську і Слов’янську єпархії, заснував у Полтаві семінарію, на чолі якої став Теотокіс. У Греції працював відомий український мандрівник Василь Григорович-Барський. Він вивчав літературу Афонського монастиря, викладав у Нікосійській школі на острові Крит, в ораторсько-філософській школі на Патмосі.

На розвитку української архітектури позначилися культурно-мистецькі зв’язки з Німеччиною. Наприкінці ХVІІ ст. в Україні працював архітектор німецького походження Йоган-Баптист Зауер. Під його керівництвом збудовані Троїцький собор у Чернігові, Спасо-Преображенський собор та інші споруди у Мгарі на Полтавщині. Стараннями Йогана-Готфріда Шеделя у ХVІІІ ст. продовжувалася розбудова Києва. Він керував роботами по будівництву дзвіниці Києво-Печерської лаври, надбудови приміщення Київської академії та Софійського собору, займався реконструкцією палацу митрополита. Як Й.-Б.Зауер, так і Й.-Г.Шедель працювали в межах традицій українського зодчества, опиралися на давньоруські архітектурні зразки.

Німецькі вчені цікавилися історичним минулим українських земель. У ХVІІ ст. Христофор Гартнох, Йоган Закс, Йоган Гербіній та інші у своїх працях торкалися проблем історії українського народу. У 1684 році вчений Лейпцизького університету німець-протестант із Сілезії Йоган-Йоахим Мюллер захистив дисертацію, присвячену запорізьким козакам. У ХVІІІ ст. українська тематика одержала предметну увагу в нової плеяди німецьких вчених. Й.Х.Енгель написав наукову працю „Історія України і українських козаків”. Вагомий внесок у вивчення природних ресурсів та економічного потенціалу Південної України доклали наприкінці ХVІІІ ст. німецькі вчені, члени Санкт-Петербурзької академії наук К.І.Габліц, Й.Г.Гільденштадт, П.С.Паллас. У цей же період німецький філософ Й.-Г.Гердер та антропогеограф Й.Г.Коль займалися вивченням людських і матеріальних ресурсів України та прогнозуванням її подальшого розвитку.

Вагому роль у розвитку науково-освітнього простору України відігравала література німецького походження. Бібліотеки навчальних закладів, монастирів, приватних осіб значною мірою складалися з німецьких латиномовних книг. Це були праці богословського, філософського, правознавчого спрямування, довідково-інформаційні та інші видання.

З Німеччиною зв’язано походження ряду відомих діячів української культури. Так, більшість вчених-істориків, які досліджували життя й діяльність Інокентія Гізеля, вважають, що він родом з Прусії. Авторитетний православний богослов кінця ХVІІ ст. Адам Зернікав також німець за походженням. Навчаючись у Кенігсберзькому, а згодом Оксфордському та Лондонському університетах, він активно вивчав історію християнства і дійшов висновку про справедливість православного вчення. Адам Зернікав приїхав в Україну, перейшов у православ’я і служив воєнним інженером у гетьмана Івана Самойловича. Водночас він написав ряд релігійних трактатів і мав великий вплив на богословську думку кінця ХVІІ – ХVІІІ ст.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. міжнародні зв’язки українських земель досягали й Іспанії та Португалії. Торговельний обмін з цими країнами безпосередньо позначався на культурно-побутовому житті нашого народу. Вовняні тканини, шовк різних видів, вино і папір з Іспанії та металевий посуд і дорогі тканини з Португалії були складовою культурного обличчя українців, виступали атрибутами їхньої соціальної культури. Високою шаною в Україні користувалося іспанське мистецтво. У магнатських палацах було модним вивішувати картини із зображенням іспанських міст та портрети, створені іспанськими художниками. Іспанський живопис впливав на риси українського художнього мистецтва. Розвивалися й інформаційні зв’язки. У 1665 році в Іспанії вийшла друком праця Г.Л.Боплана „Опис України...”. В Іспанії і Португалії, зокрема в періодичній пресі, поширювалися й відомості про Київ, Дніпро, бойові дії козаків, Визвольну війну проти Польщі, публікувалися й карти українських земель. В Україні також було відомо про країни Піренейського півострова. Інформація в різноманітній формі поширювалася в українських землях латинською, польською, українською мовами. У Львові наприкінці ХVІІ ст. польською мовою вийшли друком праці іспанських теологів Гонсалеса де Санталя, Хуана-Евсебіо. В Україні були відомі твори видатного теолога Петра Іспанця та інших мислителів. Праці іспанських авторів епохи Відродження використовував у своїй науково-педагогічній діяльності видатний український церковний діяч Феофан Прокопович.

Зв’язки інформаційного характеру існували з Великою Британією та Францією. До української проблематики в ХVІІ ст. звернувся британський поет С.Батлер. У написаній ним поемі „Гюдібрес” з симпатією описане життя козаків. У 1672 році вийшов англійський переклад праці французького офіцера П.Шевальє „Історія боротьби козаків проти Польщі”. У ХVІІ ст. публікувалися статті і спогади британських мандрівників про Україну.

У ХVІ ст. французький дослідник Блез де Віжнер зібрав відомості про Галичину, Волинь і Поділля. У ХVІІ ст. драматург Ж.Расін відобразив у своїй творчості образ Роксолани – Насті Лісовської (1505-1561) – української дівчини, яка стала дружиною турецького султана. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан тривалий час перебував в Україні на службі польського уряду і в 1648-1650 роках видав карти українських земель, а 1651 року – працю „Опис України...” з докладними відомостями про життя українського народу. 1663 року П’єр Шевальє – французький дипломат і військовий – створив працю „Історія боротьби козаків проти Польщі”. У ХVІІІ ст. громадськість Франції проявляла цікавість до постаті Івана Мазепи. Образ гетьмана знайшов відображення в цілому ряді творів французької літератури та художнього мистецтва. У 1788 році вийшла двотомна праця Жана-Бенуа Шерера спеціально присвячена історичному розвиткові українського народу – „Анали Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії”. Вона вважається першою узагальнюючою роботою з історії України, що створена в Західній Європі. У 1795 році вийшла праця французького політичного діяча Гарона де Кульона з історії Польської держави, де аналізується становище українських земель, політика щодо них Польщі і Росії.

Франція ХVІІІ ст. була для України джерелом знайомства з ідеологією просвітництва. Вихованці Київської академії перекладали праці французьких авторів, внаслідок чого вони стали доступними для українського загалу.

Культурний зв’язок з Польщею. До середини ХVІ ст. Польща не становила помітного фактору культурного впливу на Україну. Її значення у розвитку українського народу зумовлювалося передусім можливостями соціально-політичного характеру. У третій чверті ХVІ ст. внаслідок поширення протестантських течій та наступною активізацією католицької церкви в Польщі відбулося піднесення суспільної думки, а з нею і польської культури. В другій половині ХVІ в. спостерігався стрімкий поступ літературного процесу. З’явилися нові різного спрямування твори латинською і польською мовами: з питань теології, політики, сільського господарства, багата художня література: повісті, анекдоти, особливий розвиток демонструвала поезія. Силами Ордену єзуїтів при підтримці державної влади розвинулася освітня мережа, яка відповідала усім вимогам польської аристократії. В останній чверті ХVІ ст. наступив розквіт матеріального життя, культури розкоші і дозвілля шляхти. Якраз на апогеї культурного поступу та шляхетських вольностей долучилася до Польщі внаслідок Люблінської унії 1569 року Україна. Українським панам імпонував спосіб життя й можливості польської шляхти, приваблювали зразки польської культури, стандарти освіченості і манер. Все це, разом з об’єктивною необхідністю опанування основами культурного життя Польщі внаслідок державного єднання з нею та затяжною стагнацією православної церкви, „руської” літератури та відсутністю належно розвиненої власної освітньої системи, стало однією з причин окатоличення і ополячення українців.

Характер охоплення панів-феодалів польською культурою і втрата ними культурно-релігійного зв’язку з українським народом значною мірою визначалася позицією з цього приводу католицьких ідеологів. Католицька церква, підтримувана державною владою Речі Посполитої, ставила питання про перехід православного народу „руського” під зверхність папи Римського в нерозривний зв’язок із нехтуванням його культури, загальною зневагою до „Русі”. Найвидатніший польський проповідник католицької релігії, ректор Віленської академії Петро Скарга у своїх усних виступах і заявах та опублікованих працях заперечував спроможність слов’янської мови забезпечувати розвиток освіти, науки і богослов’я. Скарга доводив, що із-за використання слов’янської мови православні не мають повноцінних шкіл, не можуть стати освіченими. „З слов’янською мовою ніхто не може бути вченим”, – говорив він. Інший відомий польський католицький проповідник кінця ХVІ ст. Бенедикт Гербест наділяв український народ найгіршими якостями і давав йому брутальні оцінки. Він пророкував безперспективність, як він казав, „дурної і нужденної Русі”, яка не має „ні пам’яті”, „ні розуму”, „ні доброї волі, аби добре жити”.

Позиція католицької церкви, польської шляхти і магнатів щодо української культури мала сталий і послідовний характер. Початок ХVІІІ ст. ознаменувався виходом політико-ідеологічного трактату під назвою „Проект знищення Русі”, який представив програму ліквідації українців як народу. Цей документ, щоправда, не був офіційним актом Польської держави, однак його ідеї не викликали заперечень серед освіченої публіки Речі Посполитої і впродовж ХVІІІ ст. активно втілювалися в життя. „Проект знищення Русі” закликав кожного до „зневажання, переслідування і пригноблювання українців і винищення всіма засобами тих, хто дотримувався обряду православного віросповідання”. „Зневажання” і „винищення” пропонувалося проводити шляхом недопущення православних та уніатів до посад в органах влади, знищення освіти, доведення заможних „русинів” до злиднів, використання в діловодстві лише польської мови, оббріхування і публічного приниження українців, винищення українських земель татарами та заселення їх „людьми польськими”. Втілення в практику життя таких ідеологічних настанов зумовило цілу епоху цілеспрямованих дій Польської держави, шляхти, магнатів та католицької церкви, спрямованих на ополячення українського народу та знищення його культури.

Однак, у польському соціумі були й ті, хто не піддавався повному поглинанню домінуючими ідейно-етнічним устремлінням. У творчості польських письменників ХVІ – ХVІІ ст. помітні і симпатії, і повага до українського народу. Себастіян Кльонович у поемі „Роксоланія” (1584 р.), присвяченій Галицькій Україні, захоплювався красою природи українських земель, українськими легендами і переказами та народними звичаями. Польські письменники вірменського походження брати Шимон Зиморович та Бартоломій Зиморович у ряді своїх творів „Пам’ять турецької війни...” (1623 р.), „Роксоланки, або руські пани” (1654 р.), „Селянки нові руські” (1663 р.) та інших відобразили подвиги козаків та побут українців.

Тривале перебування українського народу в Речі Посполитій зумовило й форму опанування польською культурою не пов’язану з ополяченням. Українські письменники, релігійні діячі і вчені формувалися в тісному контакті з польським культурним середовищем. Польська культура виступала засобом знайомства з досягненнями католицького світу, ідеями Відродження. В єзуїтських колегіумах одержували освіту представники православної шляхти і старшини. Польська література складала значну частину фондів бібліотек Київської академії, Печерського та Софійського монастирів. Все це використовувалося освіченими колами українців в інтересах національного розвитку. Знання українськими діячами польської мови і культури полегшувало полеміку з католицькими ідеологами, дозволяло знайомитися з позиціями ідейних опонентів та аргументовано обстоювати релігійні та національні інтереси народу „руського”, давало можливість використовувати напрацьовані в Західній Європі наукові знання. Петро Могила, Інокентій Гізель, Іоанікій Галятовський, Лазар Баранович та інші писали і видавали свої праці польською мовою.

Відбувався і процес взаємопроникнення польської та української культури. Так, Павло Русин був одним із перших провідників гуманізму в польську поезію. З польською культурою пов’язаний Станіслав Оріховський-Роксолан. Свої твори обидва мислителі писали латинською мовою і стали складовою польської культури.

У Польщі здобувала вищу освіту значна частина студентів-українців. У Краківському університеті протягом ХV – ХVІ ст. навчалося більше 800 вихідців з України і Білорусі. У Польщі випускники університетів за відсутності вищих навчальних закладів на Батьківщині влаштовували свою наукову кар’єру. У ХІV – ХVІІ ст. у Краківському університеті працювало 13 професорів з „русинських земель”. Значну роль у формуванні української еліти відіграла Замойська академія, яка була заснована 1594 року державним і військовим діячем українського походження Яном Замойським у місті Замості (нині – Замосць, Польща). Першим ректором навчального закладу став українсько-польський поет Шимон Шимонович (Симон Симонід). На власні кошти він відкрив при академії друкарню, бібліотеку і архів. Замойська академія давала освіту польській та українській шляхті. Студенти вивчали філософію, риторику, логіку, польське і римське право, математику, фізику. Серед випускників академії відомі діячі української культури і православної церкви: поет, ректор Київської братської школи Касіян Сакович, митрополит Сильвестр Косів, ректор Київської колегії Ісайя Трофимович-Козловський та інші.

Таким чином, український народ черпав свої духовні сили із країн Західної Європи, ставив собі на службу кращі досягнення Західноєвропейської цивілізації, розвивався в межах її визначальних культурних тенденцій. При цьому його представники безпосередньо долучалися до творення ідеології гуманізму, розбудови освітньої системи, забезпечували культурний поступ західноєвропейських сусідів. Цивілізаційні впливи Західної Європи несли в собі й потужну тенденцію до окатоличення та ополячення українського народу. Однак, вона не змогла зупинити процес подальшого розвитку національної самобутності українців. Український народ виробив здатність засвоювати культурні досягнення інорелігійного середовища, у тому числі й його найагресивніших складових, і використовувати їх в протиборстві з ним.

Україна у розвитку

освіти та мистецтва

південнослов’янських

народів

Україна справляла великий духовний вплив на православні слов’янські народи. Це зумовлювалося високим рівнем розвитку освіти і науки в українських землях, здатністю українців сприймати і зберігати, використовувати кращі досягнення різних цивілізацій. До певної міри, визначальним фактором у культурних зв’язках з слов’янськими народами була діяльність Київської академії – найпотужнішого науково-освітнього центру у православному світі, тривалий час єдиного вищого навчального закладу в Східній Європі. Академія була добре відомою в різних країнах, дякуючи творам її викладачів: Симеона Полоцького, Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Георгія Кониського та інших. Добру репутацію мали й випускники навчального закладу, які працювали в багатьох слов’янських країнах, обіймали відповідальні посади у православній церкві та освітніх закладах.

У Київській академії здобували освіту представники різних народів: українці, росіяни, білоруси, серби, болгари, чорногорці, валахи, молдавани і, навіть, поляки і греки. Студенти-іноземці за своїм соціальним походженням, як правило, були простолюдинами, знаходилися в чернечому стані, належали до різних вікових категорій. Вони добиралися до Києва довгими шляхами, у кращому випадку – попутними підводами, а частіше подорожували пішки. Матеріальне становища іноземних студентів було жалюгідним. Вони жили, головним чином, за рахунок одержання милостині. Допомогу їм часто надавала церква: розміщувала іноземних православних у монастирях, де також можна було і харчуватися. Помешкання для студентів мала й академія – бурсу. Однак, її можливостей для усіх не вистачало і частина прибулих поселялася на приватних квартирах.

Не всі витримували складні умови життя і завершували повний курс навчання. Випускники академії, як правило, поверталися на батьківщину. Хоча траплялися і винятки. Відомо, що серб Євстафій Скерлетов після завершення в 1742 році навчання був залишений в академії в якості викладача. Випускники, що поверталися додому, в основному, ставали на педагогічну ниву. Відомі імена деяких із них: серб Діонісій Новакович – став префектом школи в Новому Саді, серб Іован Раїч – був префектом школи в Карловці, Темешварі і Новому Саді.

На освітянську роботу у південнослов’янські землі відправлялися й українські педагоги. Першим вчителем-українцем у Сербії вважається Максим Суворов, який привіз із собою 70 примірників „Граматики” Мелетія Смотрицького та 400 примірників праць Феофана Прокоповича і заснував у Карловці школу. У 1733 році до Сербії на педагогічну роботу прибула група випускників Київської академії: Синезій Залуцький, Петро Казуновський, Мануїл Козачинський, Трохим Климовський, Тимофій Левандовський, Іван Минацький, Георгій Шумляк. Згодом до Сербії прибули Василь Крижанівський, Іван Ластовецький, Петро Михайловський, у Трансільванії працював Сильвестр Пчельський.

Серед українських педагогів найбільш відомим є Мануїл Козачинський. Ставши ректором школи в Карловці, він намагався організувати її роботу за зразком Київської академії, допомагав налагодити навчальний процес в інших школах Сербії, проводив навчання священиків у Хорватії. Мануїл Козачинський проявив себе і в літературному житті та започаткуванні театрального мистецтва. Він написав трагедію, присвячену останньому сербському царю Урошу П’ятому, яка була поставлена в шкільному театрі і зайняла поважне місце в історії національної сербської літератури. Після повернення в Україну Мануїл Козачинський став професором Київської академії.

Загалом школи, створені українськими педагогами, повністю відповідали вимогам життя. Вони познайомили місцеву людність з новими стандартами освіти, які раніше були їй невідомі, і дозволяли в подальшому навчатися у вищих навчальних закладах, служили засобом збереження національної самобутності південнослов’янських народів, формували кадри інтелігенції, виступали осередками культурного життя та ідеологічної протидії наступу католицтва.

Україні належить велика заслуга в поширенні в південнослов’янських землях друкованого слова. З кінця ХVІ ст. і до середини ХVІІІ ст. в Сербії і Болгарії не було друкарень. Література православного змісту потрапляла сюди в основному з України і Росії. При цьому найбільше книг поступало з Києва. Східнослов’янські видання, написані церковнослов’янською мовою, в Сербії не сприймалися як інонаціональні. Висока популярність ідей слов’янського єднання зумовлювала ставлення до церковнослов’янської мови як до святині. При цьому іменувалася вона „руською”. Книжну сербську мову називали „русько-слов’янською”, лише згодом – „слов’яно-сербською”. Сербська православна церква дозволяла використання в літературі лише „русько-слов’янської” мови, що до певної міри затримувало формування національної літературної мови сербів. Крім ідеї слов’янської єдності, така ситуація була наслідком розвитку української філологічної науки, високим авторитетом „Граматики” Мелетія Смотрицького, на яку орієнтувалася сербська освічена громадськість. Водночас продукція українського книгодруку та українські вчителі демонстрували і прихильність до народної мови, що також впливало на місцеві мовні традиції і готувало грунт для формування в ХІХ ст. основаній на народному мовленні новітньої літературної мови сербів.

Протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. праці українських авторів потрапляли і в Хорватію. Тут була відома „Граматика” Мелетія Смотрицького, богословські твори І.Галятовського, Л.Барановича, С.Полоцького, Ф.Прокоповича.

З українськими просвітниками пов’язано започаткування в ХVІІІ ст. в Сербії театрального мистецтва. Шкільний театр і вертеп були результатом українських впливів на культурне життя сербського народу. Безпосередньо з України сербська література одержала уявлення про рими і римований виклад у поезії. Велике значення для розвитку поетичного жанру в Сербії мала „Граматика” Мелетія Смотрицького, де були викладені засади віршування. Українські письменники принесли у літературний процес південнослов’янських земель нові смаки і вдосконалення жанрового спектру. Поширилися панегірики, весняні гімни, емблематичні вірші, тією чи іншою мірою, генетично зв’язані з українськими зразками. Пильну увагу діячі сербської культури приділяли українській полемічній літературі, яка служила прикладом ідейно-теоретичної боротьби за православну віру. Ряд сербських полемістів присвячували себе переписуванню та перекладу „руських” полемічних творів (Гаврило Венцлович, Самійло Бакачич, Єротей Рачанин), інші за зразком останніх створювали власні праці на захист православ’я (Діонісій Новакович, Павло Ненадович, Йован Раїч, Макаріє Петрович, Захаріє Орфелін). Вважається, що полемічний жанр української літератури мав вплив і на болгарську культуру. Близька за характером до нього праця „Історія слов’яно-болгарська”, створена в 1762 році ченцем Паїсієм.

Суттєво вплинули українські художники на розвиток художнього мистецтва південнослов’янських народів. При дворі сербського патріарха працювали українські майстри Йов Василевич та Василь Романович. Вони були впливовими постатями культурного життя Сербії, значною мірою визначали норми образотворчого мистецтва країни. Йов Василевич мав школу, у якій велось навчання місцевих художників. Із впливами та безпосередньою участю українських майстрів пов’язуються найвидатніші досягнення сербського монументального мистецтва ХVІІІ ст. – настінні розписи Благовіщенської церкви монастиря Крушедол.

Сербські майстри впродовж другої половини ХVІІІ ст. творили в межах стилів і жанрів, пропонованих українським живописом. Запозичення торкнулися мистецтва книжкової ілюстрації, іконопису та іконографії. З українськими впливами пов’язана заміна в сербських церквах передвівтарної огорожі іконостасом з рослинним орнаментом, виникнення жанру пейзажу та портрету. У руслі українського образотворчого мистецтва працювали відомі сербські художники Дмитріє Бачевич, Никола Нешкович, Васа Остоїч, Стефан Тенецький, Амвросіє Янкович, гравери Христофор Джефарович, Захаріє Орфелін та інші митці.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. спільні тенденції розвивалися в художньому мистецтві України і Болгарії. Подібність стосується відображення в українському та болгарському живопису поширеного сюжету Георгія-змієборця. У Києві в середині 1720-х років навчався відомий болгарський художник Димитр Петрович.

Вагому роль у розвитку образотворчого мистецтва південнослов’янських та інших народів відіграли київські іконописці, які працювали при Києво-Печерському монастирі та літній резиденції митрополита. До них на навчання прибували художники з різних країн світу: Македонії, Сербії, Румунії та інших. До Києва, як правило, приїздили вже професіонали своєї справи. Під керівництвом українських живописців вони займалися вдосконаленням своєї майстерності, підвищували кваліфікацію. Про навчання „малярству” домовлялися у приватному порядку. Однак, з 1763 року усіх, як тоді казали, „молодиків” розпочали вчити в спеціальному приміщенні у Києво-Печерській лаврі – власне, розпочала працювати школа іконопису.

Відзначаючи послідовну роботу українських вчених і педагогів, художників і письменників з розбудови культурно-освітнього життя південнослов’янських народів, слід зазначити, що і представники останніх також намагалися підтримувати український народ. Зокрема, заслуговує на увагу подвижницька діяльність хорватського мислителя ХVІІ ст., активного поборника ідеї слов’янської єдності, католицького священика Юрія Крижанича (бл. 1618-1683). Працюючи в Росії, у своїх політичних трактатах він підняв питання про відносини Російської держави і України. Підкресливши наявність в українців „руського свого королівства”, Крижанич звертав увагу на несправедливість московських властей щодо нього. Вважав, що Москва сама винна в складнощах відносин з ним, бо була покликана „новим підданим ніяких тягот не чинити”, а на практиці робила „всілякий тиск бідних підданих”. „Подніпряни”, як він казав, мають право на розрив з Росією, який не стане з їхнього боку „зрадою”. Щоправда, позиція Юрія Крижанича не була прийнята до уваги московським урядом.

Загалом культурні зв’язки з південнослов’янськими народами сприяли утвердженню етнічної самобутності останніх, допомагали їм протистояти національно-релігійному гнобленню з боку іноземних держав та запобігти асиміляції. За безпосередньою участю українців була збережена писемність південних слов’ян, виникла повноцінна середня освіта, формувалися кадри педагогів, православних священнослужителів та митців, нові явища і тенденції мистецького життя. Культурні зв’язки з Україною мали цілеспрямований, сталий, системний характер впродовж цілої епохи. Разом із зразками української культури у південнослов’янські землі приходили західноєвропейські цінності та мистецтво бароко, які не могли запозичуватися із Західної Європи внаслідок релігійного протистояння. Україна, навчившись засвоювати культурні досягнення західноєвропейської цивілізації, зробивши останні надбанням власної національної культури, виступила посередником в їхньому поширенні у православному світі, серед південних слов’ян.

Україна

у культурному житті Росії

Умови тривалого татаро-монгольського панування та зникнення з міжнародної арени Візантії негативно позначилося на розвитку Російської держави, яка в соціально-економічному відношенні стала відставати від країн Західної Європи. Запозичення західноєвропейських досягнень, використання їх на російському грунті ускладнювалося обставинами релігійного характеру. До іноземного ставилися з підозрою, спосіб життя та духовні надбання народів інорелігійного походження вважалися єретичними. Викликали в Росії недовіру навіть православні українці, які розглядалися як заражені католицькою „єрессю”. У 1620 році російська православна церква ухвалила рішення піддавати їх у разі переходу на територію Московської держави обряду перехрещування. Складність сприйняття досягнень католицького світу, значною мірою, посилювалася й ідеологією російської державності. Виникнення та утвердження наприкінці ХV – у ХVІ ст. концепції „Москва – Третій Рим” зумовлювало формування зверхнього ставлення до міжнародного співтовариства, нехтування досягненнями інших народів.

Однак, потреби економічного розвитку та оснащення збройних сил змушували правлячі кола Росії вдаватися до запрошення іноземних спеціалістів. З другої половини ХV ст. в Російській державі працювали західноєвропейські архітектори, інженери, ювеліри, фахівці в гірничодобувної справи та військові, фармацевти і лікарі. У ХVІ ст. факт технологічного відставання від країн Західної Європи та необхідність запозичення їхніх досягнень став цілком усвідомленим. За часів царя Івана Грозного у Москву активно запрошували іноземних фахівців різних галузей діяльності.

Предмети матеріальної культури західноєвропейців, які цікавили Росію, та вміння і засоби, що дозволяли їх виготовляти, вважалися росіянами цілком безпечними для душі. Водночас галузі діяльності, пов’язані з духовним життям: освіта та наука, теологія, культура повсякденного побуту – розглядалися тільки як „латинська єресь”. Запозичення в цій сфері не уявлялися можливими. Однак, уникнути впливу західноєвропейської духовної культури було дуже складно. Іноземці, що постійно проживали у Москві, відзначалися особливостями своєї поведінки, одягом, організацією дозвілля, засобами комфорту: каретами, кам’яними будинками відповідної архітектури та ландшафтного облаштування, використанням у домашньому побуті годинників і картин, утриманням музикантів. Усе це впливало на смаки московського громадянства, формувало нові потреби та моральні норми. Крім цього, іноземці часом демонстрували зневагу до місцевих мешканців та їхніх традицій, будували культові споруди і відкрито сповідували свою віру. Постала проблема ідеологічної протидії „єретичному” впливу. Запобіжні методи суто адміністративного характеру: заборона іноземцям селитися в центрі Москви і зводити там культові споруди, виселення в спеціально відведене місце – німецьку слободу – бажаних результатів не давали. „Латинська єресь” все одно знаходила собі дорогу до російського соціуму. Внаслідок цього у правлячих колах Росії наступало усвідомлення необхідності високого рівня ідеологічної протидії латинському світу, формування православних кадрів освічених людей, які б будучи активними ідеологами православ’я, водночас володіли досягненнями західноєвропейської науки.

Подібна проблема, щоправда в значно гострішій формі, постала в Україні і знайшла тут своє вирішення. Українці виробили здатності запозичувати і ставити собі на службу досягнення католицького і протестантського світу, створили мережу науково-освітніх закладів, мали сформований прошарок вчених людей. В умовах Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького в процесі розгортання контактів між Україною і Росією відбулося налагодження відносин і в культурно-освітній та релігійній сфері. Російський уряд став запрошувати на службу українських православних вчених, знайомих як із надбаннями руської та візантійської культури, так і досягненнями західноєвропейської цивілізації. Запозичення досягнень латинського світу від одновірців видалося для росіян цілком прийнятним. Використання культурного потенціалу українців стало для Російської держави найприйнятнішим і ефективним способом вирішення ідеологічних та науково-освітніх проблем.

У 1649-1650 роках у Москву з Київського колегіуму приїздили вчені-монахи Арсеній Сатановський, Єпіфаній Славинецький та Дамаскін Птицький для перекладу Біблії з грецької мови та виконання інших культурно-освітніх завдань. Вони були розміщені в Чудновому монастирі і знаходилися на безкоштовному утриманні (з додатковими щоденними 2 чарками вина, 4 кружками меду і пива) з умовою грошової винагороди за виконання покладених на них обов’язків. На замовлення царя і патріарха українські вчені складали і перекладали на слов’янську мову навчальні посібники та енциклопедичні твори з анатомії, богослов’я, географії, геології, зоології, медицини, педагогіки, політології, філософії.

Радник російського царя Федір Ртищев у 1649 році запросив з Києво-Печерського монастиря і утримував за свій рахунок 30 вчених. Під Москвою в Андріївському монастирі вони займалися перекладами іноземних книг, вчили бажаючих граматиці, грецькій, латинській мові, риториці, філософії та іншим наукам. Ртищев приділяв багато уваги своєму навчанню, залучав служилу молодь до відвідування занять в Андріївському монастирі. До київських книжників з часом приєдналися й московські освічені священики і монахи, сформувалося наукове неформальне наукове товариство, яке стало активним осередком науково-просвітньої роботи в Росії.

Російський цар Олексій Михайлович для виховання своїх синів Олексія і Федора, здобуття ними належної освіти, вивчення польської та латинської мови запросив випускника Київського колегіуму Симеона Полоцького (білорус за походженням). Симеон Полоцький також навчав латинській мові працівників Тайного і Двірцевого приказів (центральних урядових відомств Російської держави).

Своєрідна культурна експансія українців у Росію викликала не лише позитивні враження у тамтешньої громадськості. Підозра в зараженості малоросів католицькою „єрессю” зберігалася серед певної частини московської еліти. З їхньою діяльністю по впорядкуванню церковної літератури стали пов’язувати розкол у російській православній церкві 1660-х років. Символічно, що знання і манери, що були принесені українцями, називали в Москві польськими. Давалася взнаки і заздрість до проявленої до київських вчених уваги з боку правлячих кіл Російської держави. Негативне враження посилювали й прояви зверхнього ставлення прибулих книжників до місцевого життя. Вони часом відкрито висловлювали зневагу до російських громадян, яких вважали неграмотними, церковний розкол трактували як наслідок російського невігластва. Симеон Полоцький з кафедри московського Успенського собору говорив, що розум у Росії не має застосування, а місцеві вчителі не здатні навчати людей.

Все це у 1680-х роках спровокувало домінування реакційних настроїв щодо українських вчених. Російська громадськість спробувала усунути українців від вирішення освітніх питань і опертися на власні сили. У 1687 році у Москві з ініціативи Симона Полоцького та за розробленим ним навчальним планом розпочала роботу Еліно-грецька академія (з 1775 р. – Слов’яно-греко-латинська академія). Однак, на посади викладачів мали право бути призначеними лише росіяни, а українці тільки за рекомендацією авторитетних осіб. Щоб надійно унебезпечити учнів академії від негативних впливів, їм заборонялося мати домашніх вчителів іноземних мов та читати латинські, німецькі та інші „єретичні книги”. За порушення встановлених вимог винні повинні були бути спаленими. У 1690 році ряд українських книжок за рішенням наради архієреїв Російської православної церкви було піддано прокляттю. Їх також чекало спалення.

Однак, опала тривала недовго. З утвердженням влади царя Петра Першого та розгортанням реформ у Росії ставлення до українських вчених змінилося на краще. Політика Петра Першого потребувала значних інтелектуальних сил, одним з джерел яких стала Україна. Потік у Росію українських педагогів, письменників, священиків, перекладачів і вчених посилився. Українці посіли ключові місця в церковній ієрархії та навчальних закладах. У 1700 році „блюстителем” патріаршого престолу був призначений професор Київського колегіуму Стефан Яворський. Згодом він очолив Святійший Синод Російської імперії. Головним ідеологом петровських реформ став ректор Київської академії Феофан Прокопович. У 1700-1762 роках із 127 вищих церковнослужителей Росії 70 були українського і білоруського походження. У 1758 році із 10 вакантних церковних кафедр Росії лише на одну потрапив росіянин.

Кадрові вливання в російську церкву спостерігалися на рівні усіх категорій священнослужителів, у тому числі й монахів. У Москві в другій половині ХVІІ ст. діяло сім монастирів повністю укомплектованих вихідцями з українських і білоруських земель.

Переведення священиків-українців та вчених на службу в російські етнічні території швидко позначилося на розвитку системи освіти. Московська еліно-грецька академія (з 1701 р. – Слов’яно-латинська академія) була реорганізована: з Києва сюди були прислані викладачі і, навіть, студенти. З 1700 по 1764 рік на посаді її ректора побувало 19 осіб, серед яких один грек, два росіянина і 16 українців – випускників Київської академії.

Українські священики, посівши високі посади в Російській православній церкві, користуючись досвідом роботи, набутим в Україні, організовували школи для навчання священиків. На початку ХVІІІ ст. духовні школи були створені в архангельській, ростовській, смоленській, тобольській єпархіях, початкові школи в Сибірі. За рішенням Святійшого Синоду Російської імперії, який очолював Стефан Яворський, кожний з єпископів повинен був створити навчальний заклад. Педагогічні кадри для забезпечення навчального процесу в них черпалися з України. Відомо, що впродовж 1721-1750 років у Росії на освітянській ниві працювало 125 випускників Київської академії. Відтік педагогічних кадрів з України був помітним явищем суспільного життя. Київські церковні ієрархи висловлювали своє занепокоєння тим, що українські школи внаслідок переведення учителів у Росію, лишаються досвідчених педагогів.

Українські вчителі в Росії часом вигляділи справжніми іноземцями. Вони не завжди намагалися пристосуватися до місцевих умов, навіть відзначалися зверхнім ставленням до росіян та російської побутової культури взагалі. Розмовляли своє мовою і того ж вимагали від оточуючих росіян. Між вчителями і учнями простежувався мовний бар’єр. Однак, незважаючи на усі складнощі служби українських книжників у російських землях, освітню місію вони виконували і забезпечили розбудову науково-освітнього простору Росії.

Крім шкіл, українські церковнослужителі на високих посадах російської церкви створювали хори. Українська церковна музика і співи користувалися великою шаною в Росії. З середини ХVІІ ст. до Москви запрошували українських співаків і диригентів, вчителів музики, і, навіть, цілі хорові колективи. Стиль українських співаків відзначався високою оригінальністю і зачаровував російських слухачів. Українських „капелянців”, як їх називали, росіяни намагалися в усьому наслідувати, навіть в одязі – півчих в Росії до кінця ХVІІІ ст. було прийнято наряджати в українські жупани та кунтуші. Піднесенню хорового мистецтва в Росії, значною мірою, сприяв переїзд сюди українського теоретика музичного мистецтва М.Дилецького. Вплив України на церковні співи в Росії продовжувався до середини ХІХ ст.

Велике значення для розвитку російської культури мало й поширення українських книжок. У 1648 році та в наступні роки в Москві видавалася „Граматика” Мелетія Смотрицького, у 1649 році – праці Петра Могили. У 1663 році в Москві вийшла друком Біблія, переведена Славинецьким і Сатановським. Відомими стали в Росії і праці Л.Барановича, І.Галятовського, С.Полоцького, С.Яворського та інших українських діячів культури, перекладені на слов’янську мову твори західноєвропейських авторів. Загалом у ХVІ – ХVІІІ ст. ²/3 книжок церковно-релігійного характеру потрапляли в Російську державу за допомогою України. Традиція зберігання книг, створення постійних бібліотек у Росії також завдячує українцям.

Театральне мистецтво Росії формувалося під безпосереднім впливом української драматургії. Воно поширювалося разом із створенням навчальних закладів, у яких вчителі-українці запроваджували відомі їм традиції, у тому числі й постановку театральних вистав. Відомим центром шкільного театру була Московська академія. Вистави також ставилися по всій Російській державі, осередками театрального життя виступали духовні семінарії.

Проявили себе українці і на державній службі Російської імперії. Випускники Київської академії працювали перекладачами в різних державних установах Росії, служили в російських закордонних посольствах у Варшаві, Відні, Дрездені, Константинополі, Лондоні, Пекіні.

Українська культура виконала і забезпечила у кадровому, науково-освітньому та ідеологічному відношенні становлення потужної держави – Російської імперії. За оцінками ряду вчених-істориків, у піднятті культурного науково-освітнього рівня Росії українські книжники бачили свою ідеологічну місію. Робота в Росії була результатом громадського руху освічених українців, спрямованого на консолідацію православного світу, вирішення його проблем. У його основі лежало церковно-богословське обґрунтування ролі Києва, остаточно сформоване в першій половині ХVІІ ст. митрополитом Іовом Борецьким та інтелектуальними колами його наступників: Петра Могили та Сильвестра Косова. Київ у їхніх релігійно-концептуальних поглядах – за словами Борецького, „другий руський Єрусалим” – отже, духовний центр християнського світу, законний спадкоємець Єрусалиму у православних землях. Звідси бачення України як центру усієї колишньої Руської землі, що несе моральну відповідальність за її молодшу частину – Москву, яку слід повернути своїй першооснові – Києву.

При цьому погляди українських діячів культури на міру поєднання України і Росії різнилися. Одні розвивали, мовою сучасної наукової літератури, „українсько-російську спільну двоякість” (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, ін.), інші – вважали, що обидві частини Русі повинні крокувати у взаємодії, але самостійними шляхами (Петро Могила, Інокентій Гізель, ін.).

Ідеєю Єрусалиму православного світу переймався і російський патріарх Никон. Однак, з його погляду духовним центром християнства повинна була стати не Україна, а Росія. Для втілення цього проекту під Москвою в містечку Істра було збудовано монастир Новий Єрусалим з копією єрусалимського храму Воскресіння, при цьому місцеву річку Істру перейменували в Йордан. За задумом російських ідеологів монастир мав стати місцем масового паломництва віруючих. Відповідно до далекоглядних планів московських стратегів Росія покликана бути і „Третім Римом”, і „Новим Єрусалимом”. Київ, таким чином, у реалізації своєї духовної місії мав конкурента, добре опертого на владну міць держави. У той же час власну державність, яка б забезпечила політичну підтримку утвердженню духовно-релігійного статусу і своєї культурної місії, Україна поступово втрачала. Українці, оволодівши сферою культурно-освітнього, наукового та церковно-релігійного життя Росії, не змогли опанувати всю сукупність механізмів її державно-політичної системи. З середини ХVІІІ ст. російські правлячі кола, вдосталь скориставшись культурним потенціалом України і завершивши процес європеїзації, поступово стали обмежувати просування українців у Росію. Розпочався зворотній процес – процес російської культурної експансії, в результаті якого до кінця століття Україна втратила роль культурно-освітнього центру православного світу і в культурному відношенні перетворилася у провінцію Російської держави.

Культурний обмін українських

земель з Кримським ханством

та Османською імперією

Впродовж століть українські землі розвивалися в жорстокому протиборстві з кримськими татарами і турками. Однак, взаємодія з Кримським ханством і Туреччиною несла не лише постійне кровопролиття, суто воєнно-політичний аспект двосторонніх відносин. Вона супроводжувалася й спробами теоретичного осмислення життя південних сусідів. Один із випускників Острозької академії в 1611 році переклав на тогочасну українську мову полемічний трактат аравійського походження „Книги проти різних єретиків”, спрямований проти мусульманства. Симеон Полоцький здійснював переклади латиномовних творів антиісламського характеру. Наприкінці 1670-х років він переклав частину книги Петра Альфонса „Про закон сарацинський” та твір „Інше сказання про Махмета”. У 1680-х роках у Чернігові було надруковано ряд довідково-описових та полемічних праць з східної проблематики. Країни Близького Сходу вивчалися у Київській академії. Фахівцем у цій галузі вважався Стефан Тодорський – випускник академії та Галльського і Ієнського університетів, знавець арабської, сирійської, єврейської та інших мов.

Культурне життя українців та турків і татар не було виключено із сфери обопільних впливів різного характеру. На протязі тривалого часу в стосунках українців з південними сусідами спостерігалися процеси етнокультурного поглинання одне одного. З боку кримських татар і турків асиміляція мала насильницький характер. Українські невільники піддавалися ісламізації*. (* З початку ХV ст. і до середини ХVІІ ст. в турецько-татарський полон потрапило близько 2 млн. українців.) Під впливом українського етносу формувалися й антропологічні особливості соціальної еліти Кримського ханства і Туреччини, гареми якої поповнювалися представницями українських земель. Процеси асиміляції часом зумовлювали поєднання різних форм культурно-релігійної свідомості. Так, у монастирі Ак-Мечеті (Симферополь) шанувалася Діва Марія, яка, як їй і належить, бачилась матір’ю Ісуса. А Ісус, з точки зору мешканців монастиря – пророк козаків.

Мала місце й асиміляція татар в українському середовищі. У ХІV – ХV ст. на Поділлі існували володіння татарських феодалів, які з часом перетворилися на спадкову українську аристократію. У ХVІІ ст. дрібні татарські поселення були на Волині. Вони остаточно зникли вже в ХХ ст. Татари асимілювалися і в Степовій Україні, у козацькому середовищі, серед українців північного Причорномор’я.

Українці та турки і татари знали мову одне одного. З першої третини ХІV ст. відоме вживання слів слов’янської мови у творах кримсько-татарської літератури. У ХV – першій половині ХVІ ст. листи татарських ханів складалися малограмотною, однак вповні зрозумілою тогочасною українською мовою. Деякі представники кримсько-татарської еліти добре володіли „руською” мовою. При цьому остання виступала для них, мабуть, мовою всього зовнішнього середовища. У 1540-х роках турецькі урядовці використовували її для листування з поляками. Водночас татарську мову добре знала українська козацька старшина і шляхта.

Галузі економічного життя народів також були сферою обопільних запозичень. Впродовж ХІV – ХVІІІ ст. за прикладом українського народу кримські татари поступово переходили від кочового до осілого способу життя. Водночас в українців, очевидно під впливом кочових сусідів, багато уваги приділялося розвитку скотарства. Отари худоби і в українців, і в татар вважалися однією з головних матеріальних цінностей. Козаки не раз захоплювали і переганяли на свій бік стада тварин.

Українці та турки з татарами мали аналогічні елементи соціальної структури, які очевидно, формувалися не без запозичення у ближчих сусідів. Схожі на козацькі за характером воєнні формування відомі і в Кримському ханстві. Це, зокрема, Буджацька орда, яка не підпорядковувалася ні Криму, ні Туреччині. Принцип поєднання в обов’язках посадової особи цивільної і воєнної влади існував і в Туреччині, і в Гетьманщині. Воєнна організація, атрибутика і термінологія формувалися у козаків у взаємодії із татарами і турками. Слова „козак”, „отаман”, „осаул”, „кіш”, „курінь”, „табір” – тюркського походження. Бунчук – символ влади паші, хана, а також і козацького гетьмана. Озброєння і тактика, сухопутні та водоплавні транспортні засоби козаків аналогічні турецько-татарським. Види покарань у запорожців: посадження на палю, биття по підошвах – запозичені у татар.

Естетичні смаки українців також формувалися у взаємодії з країнами Азії. Фасони одягу, значною мірою, приходили з Туреччини, Ірану, Індії, Єгипту. Потужна Османська імперія диктувала не лише засади політичного порядку в Європі, Азії та Африці, а й моду для багатьох країн світу, у тому числі й народів Речі Посполитої. Форми написання кириличних літер в українських рукописних документах розвивалися не без впливу арабської в’язі. Орнаментація кахель та іншої кераміки українців також зазнала східних запозичень. З східною традицією пов’язано і походження музичного інструменту – кобза.

Асортимент та порядок харчування українців також формувався не без впливу південних сусідів. Гречку в українських землях тривалий час називали „татаркою”. Зі сходу в Україну потрапила кава. Її полюбляв вживати гетьман Богдан Хмельницький. Лише через декілька десятиліть після доби Хмельниччини кава стала добре відомою в Західній Європі. Активно використовувався в Україні посуд східних зразків. Традиція українців пригощати гостей великою кількістю їжі, постійно поновлювати асортимент страв на столі – турецький звичай.

За однією з версій, дякуючи туркам і татарам познайомилися українці з тютюном. У першій половині ХVІІ ст. тютюн був вже добре відомим в Україні, у той час коли він лише з 1610 року почав вирощуватися в Голландії після привезення його в середині ХVІ ст. в Європу з Америки.

Чимало турецько-татарських звичаїв закріпилося серед українців. Не вітатися і не прощатися через поріг – правило тюркського походження. Особливості українського національного характеру, до яких часом відносять анархічність, жорстокість, отаманство, зрадництво, розбишацтво, пасивність, рабськість, з’явилися не без впливу країн Азії.

Незважаючи на воєнне протиборство та культурно-релігійний антагонізм з ісламським світом, український народ вбирав риси і досвід життя азіатських народів, перетворював їх на власні традиції та уподобання. Південні сусіди – турки і татари – також не залишились поза культурним впливом українців.

Таким чином, ні релігійні, ні етнічні відмінності, ні державно-політична залежність, ні воєнне протистояння не змогли перешкодити діалогу української культури з різними цивілізаціями. При цьому культурна еліта українського народу мала досить вивірені, далекоглядні, і що не менш важливо, благородні устремління щодо своєї культурної місії у православному світі. Українська культура змогла не лише зберегти і примножити себе в надзвичайно жорстоких умовах асиміляційного наступу ісламської і католицької цивілізацій та етнокультурних зазіханнях Росії, а й надійно забезпечити культурно-освітнє піднесення інших православних народів. Масштабна робота української інтелектуальної еліти в широкому міжнародному просторі без належної підтримки власної держави ставила її на службу російської державності. Остання хоч і забезпечувала реалізацію фахових та соціальних можливостей вчених-українців, їхню інтеграцію в імперське суспільство, однак водночас і виснажувала кадровий потенціал української культури, усувала його від вирішення завдань національного розвитку українського народу та чинила перешкоди культурному поступу України.