Українська культура в хііі – першій половині хvі ст.

1.Тенденції культурного поступу Русі–України в ХІІІ –

першій половині ХVІ ст.

2.Культура повсякденного життя

3.Література

4.Художнє мистецтво

5.Наукові знання

6.Архітектура

Тенденції культурного

поступу Русі – України в ХІІІ –

першій половині ХVІ ст.

Період ХІІІ – першої половини ХVІ ст. в цілому був не сприятливим для суспільного розвитку українських земель. У ХІІІ ст. руські князівства потрапили під владу монголо-татарських ханів. У наступному, ХІV-му ст., територія України була розчленована Польщею і Литвою. У ХV ст. поступово зростає наступ католицтва та остаточно ліквідовуються удільні князівства. Католицькі єпископства були створені у Львові, Перемишлі, Холмі, Кам’янці, Луцьку, Києві. Ордени монахів-францисканців і домініканців з ХІІІ ст. активно займалися проповідницькою роботою. Станові права шляхти з ХV ст. стали визначатися належністю до католицтва. Православна церква почала втрачати авторитет і занепадати. Однак ці обставини не змогли зупинити культурний поступ українського народу.

У ХІV – ХVІ ст. відбуваються зрушення в етнічному усвідомленні корінного населення українських земель. Люди називали себе, як і в попередні часи, „русинами”. У ХІV ст. виникає поняття „Мала Русь” для позначення території і етнічної спільності. Використовувалося, як правило (за наявними джерелами), у церковній сфері. При цьому в ХV ст. воно зникає, але згодом відроджується.

Наприкінці ХІІІ ст. чи в першій третині ХV ст. був оформлений літописний звід, який в історичній науці одержав назву Іпатіївського. До його складу ввійшли літописні твори часів Київської Русі: „Повість минулих літ”, Київський літопис, а також Галицько-Волинський літопис, які разом відобразили події в українських землях з найдавніших часів і до кінця ХІІІ ст. При цьому в Київському літописі вперше вжито термін „Україна”. Створення Іпатіївського літописного зводу засвідчує, що в уявленнях тих часів українські землі на східнослов’янському просторі становили окрему, самостійну країну. У цю ж епоху, наприкінці ХІV ст., виник Лаврентіївський літопис, який аналогічно показав і російські терени. Отже, після тривалого існування уявлення про цілісність східнослов’янської спільноти – Руської землі, та сприйняття її у „вузькому” (Подніпровські землі) та „широкому” значенні (вся територія Руської держави) – відбувалося подальше усвідомлення і кристалізація політико- та культурно-територіальних відмінностей, посилюється відчуття належності до певних частин колишньої єдиної Русі.

Впродовж ХІV – ХV ст. під впливом народного мовлення українських і білоруських земель формувалася „руська мова”, яка стала офіційною у Великому князівстві Литовському і протягом ХVІ – ХVІІІ ст. служила літературною книжною мовою двох народів, розвиваючи в собі українську та білоруську версії.

Активно продовжувалася освітня традиція. Освіченість (письменність) розглядалася невід’ємною ознакою людини, незалежно від соціального походження і матеріального становища. Навчання дітей грамоті було справою церкви. Духовенство виступало в якості педагогів (вчили дяки, їх ще називали „дідаскал”, „даскал”, „майстер”, „бакаляр”). Навчання відбувалося в церкві або біля церкви за допомогою богослужбової літератури. Дяки вчили дітей незалежно від матеріального становища їхніх батьків. У заможних родинах давали дітям домашню освіту – наймали для цього дяків. Така практика проіснувала до ХVІІІ ст. включно. Повний курс початкового навчання передбачав опануванням азбукою, читанням, письмом та церковним співом.

З ХІV ст. виникає практика набуття вищої освіти. Вчилися у західноєвропейських університетах: Краківському, Паризькому, Падуанському, Болонському, Празькому та ін. У Краківському університеті впродовж ХV – ХVІ ст. навчалося більше 800 українців і білорусів.

Період, що розглядається, пов’язується з поширенням ідей раннього гуманізму та „Передвідродження”*. (*Гуманізм – ідеологія, що передбачає визнання людини, прояви її сутності, інтереси найвищою цінністю. Як сформована система поглядів постав у добу Відродження і був представлений широкою течією суспільної думки, яка протиставила богословському баченню суспільства і природи світське знання, релігійним нормам – насолоду від життя, гнобленню людей – ідею вільної розвинутої особистості. Епоху гуманізму в Європі поділяють на два етапи: ранній гуманізм, який охоплював ХІV – ХV ст., починаючи з останньої третини ХV ст. – пізній. Щодо українських земель вважається, що розвиток ідей раннього гуманізму відбувався з ХІV ст. (або другої половини ХІІІ ст.) до середини ХVІ ст. – першої третини ХVІІ ст. З другої третини ХVІІ ст. до початку ХVІІІ ст. розвиток гуманізму в Україні набув зрілості. Ідеї гуманізму стають основою осмислення найактуальніших проблем епохи: становлення державності, захисту мови, освіти, боротьби за соціальну справедливість. Культура Відродження (Ренесанс) – культурно-ідеологічний рух, основоположними засадами якого були ідеї гуманізму та досягнення античної цивілізації. Охоплює ХІV ст. (ХІІІ – початок ХІV ст. – називають Проторенесанс) – початок ХVІ ст., а на переконання інших вчених продовжується до ХVІІ ст. ХІV – ХV ст. називають раннім Відродженням. Кінець ХV – початок ХVІ ст. – період Високого Ренесансу. З середини ХVІ ст. наступає доба пізнього Відродженням. В українських землях культура Відродження, як правило, пов’язується з періодом ХVІ – першої половини ХVІІ ст.) В основі поступу цих ідей був подальший розвиток гуманістичних тенденцій суспільної думки часів Київської Русі, візантійські та західноєвропейські ідеологічні впливи.

У ХІV – ХVІ ст. одним із напрямків прояву зарубіжної книжної культури в українських землях стали праці мислителів-гуманістів Візантійської імперії: Теодора Газа, Георгія Трапезунтського, Марка Ефесського, Георгія Геміста Плетона та інших. Щоправда твори візантійських гуманістів ХІV – ХV ст. дістали широке визнання в Україні вже в ХVІІ ст.

Запозичення західноєвропейських культурних досягнень і духовного життя українських земель також відбулося не без участі візантійського фактору. Падіння в середині ХV ст. Візантійської імперії, зникнення на міжнародній арені осередку тисячолітніх цивілізаційних традицій та оплоту православ’я спричинило активізацію відносин із західноєвропейським світом і водночас актуалізувало питання про збереження досягнень античного світу, який уособлювала Візантія.

Також слід зазначити, що формування ідеології гуманізму в Західній Європі відбулося за участю українських мислителів. У ХVІ ст. оформилась латиномовна лінія української літератури, яку представляли відомі в західноєвропейських країнах вчені: Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан та інші.

Просування ідеології гуманізму полягало в тому, що центром уваги суспільної свідомості все більше ставало буття людини, а не божественне провидіння. Людина з її почуттями і проблемами утверджувалася як самостійне, достойне високої поваги явище суспільного життя і звільняється від релігійно-божественного тлумачення. Життєдіяльність суспільства розглядається не тільки через призму божественних діянь, а й на підставі власної природи. Гуманісти долали пануючий у середньовіччі провіденціалізм – пояснення суспільних явищ з точки зору волі бога і своїми ідеями звільняли свідомість людей від церковно-релігійних догматів.

Безпосередньо в українських землях ідеї раннього гуманізму та „Передвідродження” просувалися дякуючи ряду діячів церкви та літератури. Зокрема, у ХІІІ ст. київські ченці (втекли з Києва) створили у Володимирі (під керівництвом митрополита Кирила) гурток книжників. Їхні твори житійної та ораторської прози здобули широку популярність на території колишньої Русі („Житіє Олександра Невського та Дмитрія Донського” та ін.). У ХІV ст. Київський митрополит Кипріян (приїхав до Києва із Константинополя,) сприяв збереженню і поширенню творів житійної прози.

Серед провідників раннього гуманізму поважне місце займає Григорій Цамблак (бл. 1364 – бл. 1420) – митрополит Київський і Литовський. Цамблак створив більше 40 релігійно-етичних творів: похвальних адрес (слів), проповідей, житій святих, у яких персонажі нагадували реальних людей („Похвала Кипріану”, „Великомученику Дмитрію”). Ним було здійснено реформування церковного співу – запроваджено т. зв. болгарський розспів.

Тенденції філософського знання спрямовували суспільну свідомість до розуміння дійсної сутності явищ і пояснювали їх не лише за допомогою божого промислу. Великим авторитетом серед інтелектуалів українських земель користувався візантійський мислитель сирійського походження Іоан Дамаскін (VІІІ ст.). У своїй праці „Джерело знання” він дав визначення філософії як самостійній галузі знань, яким впродовж століть послуговувалася вітчизняна наукова думка. Вчений вказував на багатоаспектність філософського знання, яке служить засобом теоретичного пізнання духовного і матеріального світу та керівництвом до практичної діяльності у сфері економіки, політики та етики суспільних відносин. При цьому богослов’я розглядалося ним лише як частина філософського знання, а не як єдиний засіб теоретичного бачення усього сущого.

Певну роль у формуванні ідей гуманізму відіграв ісихазм – аскетично-містична течія в православ’ї, яка оформилася в ХІV ст. і ХV-му ст. і поширилася в українських землях. Представники цієї течії вважали, що між людьми і богом нема посередників. Шлях до осягнення величі творця, єднання людини з ним вони бачили в самозаглибленні, зосередженні уваги на своїй душі. Ісихазм стимулював зацікавлення внутрішнім світом людей, чим створював грунт для сприйняття гуманізму.

З ХVІ ст. постає новий музично-поетичний жанр – народні думи та історичні пісні. Це жанр світської літератури, продукт усної народної творчості, спрямований на оспівування доблесних вчинків співвічизників. Його виникнення свідчить про широкий у соціальному відношенні простір охоплення ідеями гуманізму української спільноти, розвиток їх у товщі народних мас, об’єктивний процес їх зародження (який не слід пов’язувати із західноєвропейськими впливами, які не могли дійти аж до простолюду).

У період, що розглядається, з’явився інтерес до античної літератури. Перевага надавалася творам, які мають практичне значення для вирішення суспільно-політичних та ін. проблем. Зокрема, увага приділялася енциклопедичному твору „Аристотелеві врата” (написана на арабському сході, після хрестових походів потрапила в Європу, перекладалася на латинську та єврейську мови). Книга містила рекомендації щодо питань політики, сімейних стосунків, медицини тощо. Перекладалися праці з астрономії та астрології із староєврейської (Мойсей Маймонід) та арабської мови (Аль-Газалі „Логіка Авіасафа”). Включення в орбіту зацікавленості творів практичного спрямування свідчить про потребу об’єктивного бачення суспільних процесів та природи, а не тільки богословської їх оцінки.

Навчання вихідців з українських земель за кордоном стало однією з безпосередніх причин перенесення на вітчизняний грунт західноєвропейських ідей раннього гуманізму та „Передвідродження”. Цьому також сприяли італійські купці та архітектори, які переселялися в українські міста з Криму внаслідок турецько-татарської агресії. Багатоетнічний характер населення міст (поляки, німці, італійці, греки, угорці, молдавани, вірмени, євреї) також зумовлював знайомство русинів з надбаннями зарубіжної культури.

Важливу роль у поширенні ідеї гуманізму відіграла перекладна західноєвропейська богословська та морально-етична література. Великою популярністю користувалися т. зв. „повісті духовні” – світські повісті про людей та визначні події. Серед них відомі: „Про Таудала-лицаря”, „Про трьох королів-волхвів”, „Олександрія”, „Троянська історія” та ін.

У ХІV – ХV ст. на культурі українських земель позначався вплив південнослов’янських країн: Болгарії, Македонії, Сербії. Ідеологія ісихазму прийшла в Україну з Болгарії, куди потрапила від грецьких богословів Григорія Синаїта та Григорія Палами. На українській літературі позначилася реформа слов’янської писемності тирновського патріарха Євтимія, яка внесла нові засади перекладу грецької мови, правопису і графіки церковнослов’янської мови, новації її алфавіту. Болгарський живопис вплинув на українське мистецтво книжкової мініатюри. У ХV ст. український іконопис запозичив з Болгарії парне зображення слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія. Водночас болгарські художники звертались до образів часів Київської Русі – в монументальному живописі стали використовувати зображення руських святих Бориса і Гліба.

У ХІV – ХV ст. внаслідок турецького завоювання в Україну емігрувало багато представників духовенства та діячів мистецтва південнослов’янських земель. Їхнє життя й діяльність безпосередньо зумовлювали засвоєння українцями зразків культури одновірних народів. Ряд представників південнослов’янських земель відіграли провідну роль у духовному житті України. Митрополит київський і литовський Кипріан (бл. 1330-1406) – болгарин за походженням, який емігрував в Україну. Митрополит Кипріан сприяв відбудові Софійського собору у Києві. Згаданий вище київський митрополит Григорій Цамблак – також болгарський богослов. Його діяльність суттєво позначилася на розвитку літератури цілого ряду народів: болгарського, румунського, сербського, українського.

На фоні зазначених тенденцій культурного життя з середини ХІV ст. і до середини ХVІ ст. у суспільній думці українських земель спостерігалися застійні явища, які проявилися у відсутності яскравих постатей громадсько-культурного життя, призупиненні продукування самостійних ідей та доктрин політичного, національного, релігійного розвитку. Впродовж тривалого часу в соціумі домінувала орієнтація на використання давньоруської духовної спадщини церковно-релігійного характеру, іноземних запозичень, дипломатично-пристосуванських підходів вирішення проблем. При цьому світський, людиноцентричний потенціал культури Київської Русі не одержував належного продовження.

Культура повсякденного життя

Повсякденне життя людей набуло нових рис. У ХІV – ХVІ ст. у широкий вжиток поступово входять нові явища і речі: годинники, вогнепальна зброя, значно змінюється одяг, до харчових продуктів впевнено увійшла горілка. З кінця ХІV ст. став використовуватися папір. Зазнають змін шлюбні відносини. До ХVІ ст. в українських землях існував громадянський шлюб, оснований на народних традиціях і звичаях. З ХVІ ст. шлюбні стосунки встановлювалися на підставі усного договору (зговора, змовин, згоди), який укладався між батьками молодих (у ХVІІ ст. вже у письмовій формі). У ХVІ ст. церква активно впроваджує обряд вінчання, який раніше практикувався тільки щодо феодальної знаті, і починає не визнавати шлюби на інших підставах (шлюб був оголошений церквою таїнством).

Соціальна культура феодальної верстви характеризувалася переконаністю у праві на привілейоване становище, провідну роль у суспільстві, високий рівень заможності, на приватну власність на землю, міста та людей іншого соціального статусу. У середовищі магнатів і шляхти поступово формувалася культура марнотратного життя, ознаками якої стали стремління до максимального задоволення усіх матеріальних потреб сполучене з відсутністю поваги до безпосередніх виробників матеріальних благ та уваги до сфери економіки і торгівлі, задоволення потреб лише споживчого характеру, відсутністю уявлення про витрати виробничого призначення, намагання перевершити інших у матеріальному облаштуванні. В ієрархії цінностей надавалася перевага воєнним вмінням, владі та службовій кар’єрі – як головним засобам задоволення своїх амбіцій та матеріальних інтересів.

У зв’язку з входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбувається формування подвійної політичної ідентифікації. У середовищі феодалів усвідомлюється належність до Русі і водночас виробляється ставлення до Литовського князівства як до своєї власної держави. Актуальним стає питання правової рівності представників різних етноконфесійних груп шляхти і магнатів. Православне панство заперечувало право на привілейоване становище одних лише католиків. На початку ХVІ ст. у представників військово-службового стану Великого князівства Литовського виникла переконаність у спільності своїх соціальних інтересів, незалежно від етнічних та релігійних ознак. Відбувалася консолідація та уніфікація соціально-правового статусу шляхти, а з ними посилилося й усвідомлення належності до привілейованого суспільного прошарку.

Поза воєнною службою шляхта проводила час на полюванні, в шинках. Пошанування своєї честі і гідності часто призводило до сутичок між шляхтичами, фізичних ушкоджень. У разі виникнення матеріальних проблем безпосередня економічна діяльність не розглядалася ними як засіб забезпечення добробуту. Водночас „рицарські подвиги” у формі грабунку вони вважали цілком прийнятним способом підтримки своїх статків.

Соціальними цінностями міщан була соціально-корпоративна незалежність, самодіяльність та самоврядування, працелюбство, знання, обізнаність, досвід, багатство. Для селянства з посиленням феодального гніту актуальним стали питання права на землю і результати своєї праці, збереження традиційних можливостей життєзабезпечення.

Харчування людей різних суспільних верств протягом ХІV – ХV ст. було схожим. Домінування натурального господарства зумовлювало однорідність в асортименті продовольчих продуктів селянства та феодалів, яких селяни-землероби утримували. Денний раціон пересічної людини складався з хліба, каші, сиру, яєць, фруктів, квасу. М’ясо споживали рідко, як правило, тільки на свята. Щоправда феодали мали стіл дещо багатший. Вони частіше їли м’ясо, споживали і деякі недоступні для простолюду продукти: ізюм, різні приправи. Ласощі і вино вживали на свята. Різним був посуд для споживання їжі. Селяни користувалися дерев’яними та керамічними мисками, горщиками, глечиками, ложками тощо. Панство та багаті міщани частіше мали срібний столовий посуд. У ХVІ ст. з розвитком товарного виробництва та розширенням станових прав шляхта розпочала швидко розвивати свої потреби і нарощувати статки.

Література

У ХІІІ ст. руська література розвивалася в межах тенденцій, започаткованих у попередній період. Продовжувалося літописання, створювалися твори житійної, церковної прози. Видатним пам’ятником суспільної думки є „Слово Даниїла Заточника”, написане в першій чверті ХІІІ ст. У творі з позицій християнської етики розглянуто широкий комплекс соціальних проблем: класова і майнова нерівність серед людей, характерні риси різних прошарків суспільства. Автор викриває суспільні негаразди, закликає до соціальної справедливості.

Своєрідним маніфестом патріотизму та православної віри було „Житіє Махаїла Чернігівського”, створене священиком Андрієм наприкінці ХІІІ ст. Твір написаний за мотивами життя чернігівського князя Михайла Всеволодовича, який у 1246 році був убитий у Золотій Орді за відмову виконувати ритуал поклоніння язичницьким богам. Князь Михайло прийняв мученицьку смерть за вірність своїм переконанням, яка в „Житії” показана як протест проти іноземного поневолення, як заклик до боротьби за свободу і незалежність.

Проблему відсічі іноземним поневолювачам також піднімав у своїх працях ігумен Києво-Печерського монастиря Серапіон (відомий як Серапіон Печерський або Володимирський) (? – 1275). Збереглося п’ять його праць, у яких аналізується стан східнослов’янської спільноти. Серапіон констатував тяжкі наслідки монголо-татарського нашестя і намагався знайти пояснення пануванню загарбників. Головну причину іноземного поневолення він побачив у внутрішній слабкості Русі. Моральні та соціальні пороки суспільства: пияцтво, злочинність, скупість, пристосуванство та інші – не дозволяли, на думку Серапіона, подолати зовнішнього ворога.

У середині ХІІІ ст. був створений і в наступні століття був продовжений видатний пам’ятник церковно-релігійної літератури „Києво-Печерський патерик”. Він є збіркою морально-етичних оповідань, сказань, легенд про мешканців Печерського монастиря. Сюжети та моральні настанови „Патерика” нагадували про міцність та авторитет, духовну стійкість руських людей часів централізованої Київської держави. „Києво-Печерський патерик” був однією з найпоширеніших книжок, що свідчить про великий рівень популярності його змісту.

У період, що розглядається, продовжувалося літописання. Високим рівнем докладності відзначається Галицько-Волинський літопис, присвячений висвітленню розвитку відповідного князівства впродовж ХІІІ ст. Літописна традиція наступного періоду відома за Коротким Київським літописом, який висвітлює події в українських землях до 1543 року, Волинським коротким літописом, що відобразив події на Волині і Поділлі наприкінці ХV ст., фрагментами Густинського літопису та інших.

У ХІV – першій половині ХV ст. основу літературного процесу також складали пам’ятки часів Київської Русі, зразки південнослов’янської писемності, твори церковно-релігійного характеру. Література давньої Русі мала поширення у формі збірників творів, їхніх переробок. Релігійні трактати цього періоду переважно перекладного візантійського походження. У першій половині ХV ст. в українських землях з’являються переклади західноєвропейських латиномовних творів. Популярними були збірники повістей „Муки христові”, „Три царі”, нова сербська редакція „Олександрії”, „Приточник”, повісті про Тантала, Трістана та Ізольду, „Сказання про Сивілу”.

У ХV ст. мали поширення ряд творів церковно-релігійної тематики різного походження. Серед них – праці паломницького характеру, в яких вже простежується використання елементів староукраїнської мови: твір Арсенія Селунського „Слово о бытии Ієрусалимском”, праця невідомого автора „Поклоненіє святого града Ієрусалима” та інші.

Серед зразків церковно-релігійної літератури – послання до папи Римського „Посольство до папи Римського Сикста ІV від духівництва, і від князів, і від панів руських” складене 1476 року найвищим підскарбієм Великого князівства Литовського отцем Іоанном і підписане київським митрополитом Мисаїлом, архімандритом Києво-Печерської лаври Іоанном та іншими вищими церковними та світськими діячами України, Білорусі та Литви. Характер документу зумовлювався ситуацією, яка склалася у християнському світі після Флорентійської унії 1439 року католицької та православної церков. Невизначеність статусу київських митрополитів, їхніх позицій щодо унії, опозиційні настрої до неї, різне тлумачення її змісту православними і католиками надзвичайно ускладнило протікання церковно-релігійного життя. Послання було покликано посприяти порозумінню між двома напрямками християнської ідеології. Воно містить похвалу папі Сиксту ІV та обґрунтування рівноправ’я католиків і православних, право останніх на самостійний розвиток. При цьому звертається увага на необхідність єднання зусиль усіх християн проти турків і татар, які внаслідок суперництва і непорозумінь між католицьким і православними світами захоплюють християнські країни. Однак, наміри авторів послання не знайшли розуміння Сикста ІV. Папа Римський не дав відповіді на це звернення.

У 1490-му чи 1492 році було написане послання до константинопольського патріарха „Посольство Йони Глезни”. Праця являє собою похвалу вселенському патріарху та прохання до нього українських і білоруських єпископів затвердити новообраного митрополита Йону Глезну.

Загалом літературний процес ХІV – ХV ст. не був відзначений багатством жанрів та інтенсивністю створення зразків писемності. Не продукуючи значної кількості нових творів і значно сповільнивши розгляд світських сюжетів, він розвивався шляхом використання та збереження традицій Київської Русі, набутків південнослов’янської літератури. Водночас вказана епоха принесла в українську писемність принципові новації. Виробилася нова мовна традиція і до середини ХVІ ст. відбулося становлення староукраїнської літературної мови. У цей же період – протягом ХV – першої половини ХVІ ст. – формувався новий жанр усної творчості – народні думи та історичні пісні, який згодом стане вагомою складовою історії української літературної творчості. Думи та історичні пісні стали відгуком на нові соціально-економічні реалії та гніт іноземних поневолювачів. У них знайшла відображення доля співвітчизників, що потрапили в полон, героїзм захисників Батьківщини, проблеми соціальної справедливості та дотримання високої моралі. Народні думи та історичні пісні дали новий поштовх розвитку світських жанрів та заклали підвалини ідей гуманізму.

Художнє мистецтво

Художнє мистецтво було представлено іконописом, фресками та книжковою мініатюрою. Відбувається відхід від візантійських зразків іконопису. Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. образи святих наділяються художниками людськими рисами, стають поетичними. Створюються ікони із зображенням перших руських святих – князів Бориса і Гліба. У ХV – ХVІ ст., поряд із зображенням задушевності, доброти і терпимості, в іконописі передається динаміка руху. З ХVІ ст. простежується тяжіння художників до створення навколо персонажів побутової аури. Загалом зображення святих все більше нагадували реальних людей.

У період, що розглядається, продовжувалася традиція монументального живопису. Мистецтво фресок відомо за розписами церкви св. Онуфрія у Лаврові на Львівщині (ХV ст.), Вірменської церкви у Львові (кінець ХІV – початок ХV ст.), де вони виконані у стилі київського художнього мистецтва ХІІ – ХІІІ ст., сполученим із молдавськими, сербськими та іншими зразками.

У виконанні фресок простежувалися західноєвропейські гуманістичні тенденції. Вважається, що розписи церкви св. Миколи в с. Горяни на Закарпатті (ХІV ст.) були здійснені італійськими майстрами. Зміст створених ними зображень яскраво передає внутрішній світ образів, показує їх реалістичними. Вітчизняні художники також виявляли високу здатність до втілення новітніх зразків західноєвропейського мистецтва. Про високий рівень майстерності наших живописців та близькість їм ідей гуманізму свідчить їхня діяльність у Польщі. Відомо, що в ХІV ст. українські художники працювали у Вислиці. Впродовж ХV ст. – у Кракові, Любліні, Сандомирі. Зокрема, розписи в Любліні виконувалися на замовлення короля Ягайла групою художників, яку очолював майстер Андрій (вірогідно з Волині). Створені в Польщі на основі гуманістичного підходу фрески передавали образи реальних людей.

У ХV – ХVІ ст. в українських землях з’являються нові форми внутрішнього оздоблення культових споруд. Орнаментальні елементи ікон, вівтарів, іконостасів постають з геометричних, рослинних, тваринних візерунків, інколи людських голів.

У книжковій мініатюрі з ХІV ст. використовувався звіриний та плетений орнамент, який прийшов на зміну раніше поширеним геометричним та рослинним узорам. До середини ХVІ ст. візерунки рослинного характеру знов набули популярності.

Наукові знання

З кінця ХV ст. посилився інтерес до природничих знань. Він проявився в діяльності групи київських книжників, які в 1470-ті роки переклали на староукраїнську мову серію трактатів арабських та єврейських авторів з логіки, астрономії, астрології та метафізики. Серед них – частина праці арабського філософа кінця ХІ – початку ХІІ ст. Аль-Газалі „Повчання філософів”, яка одержала назву „Логіка Авіасафа” або „Київська логіка”. Книга присвячена проблемам логіки, у ній викладено вчення про поняття та категорії, а також вперше у вітчизняній культурі подана класифікація наук. Першою медичною енциклопедією в українських землях вважається перекладена у цей період праця „Аристотелеві врата, або Тайная Тайних”. Вона містила інформацію з медицини, фізики, зоології, ботаніки та піднімала комплекс морально-етичних і релігійних питань та проблеми розумової діяльності. Спеціально астрономічним знанням була присвячена праця „Космографія”. Проблеми астрономії також представив твір єврейського вченого Іммануеля-бар-Якоба „Шестокрил”. Вважається, що переклад і поширення цієї праці здійснив Захарія Скарга – київський вчений, астролог київського князя Михайла Олельковича. Питання астрології були висвітлені в книзі „Лунники”.

Архітектура

Як і в попередню епоху, архітектура ХІІІ – першої половини ХVІ ст. була представлена цивільними, оборонними та культовими будівлями. Водночас будівлі різного призначення поєднувалися в один архітектурний ансамбль. Основними оборонними спорудами виступали феодальні замки та міські укріплення. Феодальні замки будувалися з дерева, згодом все більше з кам’яню. Стіни складали з соснових або дубових зрубів – городень, які всередині засипалися землею. На верху стін ставили криті приміщення – обланки, з отворами для застосування зброї. З кінця ХІІІ ст. чимало фортифікаційних споруд перебудовували і зводили з каменю (замки в Білгороді-Дністровському, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Львові, Мукачеві, Хотині та ін.). Камінні мури будували шириною до двох та висотою 3 – 4 метри. По кутках замку та над воротами розміщували башти. Останні мали 2 – 3 поверхи, чотирикутну конструкцію, у разі використання каменю – часто круглі, відомі також п’ятикутні бастіони. Вздовж внутрішньої сторони стін часто розміщувалися різноманітні будівлі, дахи яких служили для пересування захисників замку. У середині замку, як правило, було широке подвір’я, будинок власника та приміщення воєнного і господарського призначення. Підземелля також складали частину замкової споруди. Зразками фортифікаційного будівництва ХІІІ – ХV ст., які збереглися до нашого часу, є Білгород-Дністровська фортеця, Хотинський замок та інші.

Міські укріплення здебільшого мали чотирикутну форму, за конструктивними особливостями в цілому такі ж як феодальні замки. При цьому мури міст часто споруджувалися у дві лінії, а перед ними викопувався рів, а ще далі розташовувалися земляні укріплення. Елементами міської забудови був ринок, ратуша – приміщення органів правління і суду, біля якого розміщувалися крамниці великих купців та висока вежа, звідки пильнували ворогів, а також прангер – стовп, до якого прив’язували і карали правопорушників. Навколо ринку розташовувалися будинки міщан. У ХІІІ – ХV ст. міщанські оселі будувалися з дерева. З ХVІ ст. в західній частині українських земель розпочалася кам’яна забудова. Міські оселі будувалися вузькими і високими, часто на два – три поверхи. У решті регіонів домінувала дерев’яна одноповерхова забудова на великих ділянках. Вулиці тодішніх міст сходилися до центральної площі – ринку. Вони часто були вузькими, інколи мали дерев’яне або кам’яне покриття. Освітлення вулиць не здійснювалося, лише перед багатими будівлями розташовували ліхтарі. Прибирання та ремонт вулиць практикувалися тільки перед великими святами.

Храмова архітектура періоду, що розглядається, в цілому наслідувала давньокиївські зразки (Богоявленська церква в Острозі та ін.). Водночас з’явилися й нові тенденції. ХІV ст. було відзначене появою культових споруд типу церква-ротонда – ознакою яких стала кругла форма основи. На кошти православних громад зводилися й невеликі за розмірами квадратні однокупольні церкви (храм Василя у с. Зимне поблизу Володимира-Волинського). У період до ХVІ ст. на Волині виробився вид культових споруд т.зв. „хатнього типу”, характерними рисами якого були дерев’яна тризрубна за об’ємом конструкція з двоскатним дахом. У західній частині українських земель практикувалися дещо вищі з 3 – 5-ти зрубів церкви. На Прикарпатті сформувався вид культових споруд т.зв. „лемківського типу” з багатьма горизонтальними формами. У кам’яному культовому будівництві також відбулися новації. З кінця ХІІ ст. з’явилися ознаки готичного стилю* (*Готичний архітектурний стиль (готика) – західноєвропейський архітектурний стиль ХІІ – ХVІ ст., який характеризується високими видовженими по вертикалі формами.) (храм Василя в Овручі, Трьохсвятительська церква у Києві). Найсильніше західноєвропейські впливи проявилися в ХІV – ХV ст. в архітектурі західної частини українських земель (собор „Латинська катедра” у Львові, костел у Дрогобичі, ін.).

Культові споруди також були пристосовані до оборонних функцій. Монастирі за зовнішнім виглядом нічим не відрізнялися від замків. У систему оборонних споруд у ряді випадків включалися церкви, приміщення келій та інші будови.

Селянські житла в переважній більшості були однокамерними, наземного характеру, прямокутної чи квадратної форми площею до 30 метрів квадратних. Будувалися з дерева або з глини. Вхід часто влаштовувався у формі прямокутної прибудови. Дахи селянських хат мали двосхилу конструкцію, зводилися з дерева. Печі споруджувалися з глини, іноді з каменю. Практикувалася побілка стін. Будувалися й спеціальні господарські приміщення – стебки. Останні мали дерев’яну конструкцію з двосхилим дахом. Стіни всередині стебки обмазувалися глиною. Такі приміщення використовувалися для зберігання овочів та інших припасів.

У забудові сільської місцевості формувався тип населеного пункту з густо розміщеними селянськими оселями. Хати будували поруч по обидві сторони вулиць. За кожною оселею розташовувалися вузькі земельні наділи (зади). Такий характер забудови, викликаний наступом феодального землеволодіння на громадські угіддя, надовго укорінився в українських селах. Водночас у місцевостях, де феодальні порядки ще не набули значного впливу, між селянськими дворищами були великі відстані і межі господарських володінь не були чітко визначені.

Л е к ц і я 5