Культура українських земель епохи київської русі

(ІХ – ХІІ ст.)

1.Духовні цінності населення Русі

2.Писемність та освіта. Уявлення про всесвіт

3.Літературна творчість

4.Мистецтво у Київській Русі

5.Архітектура житлового,

культового та воєнного

будівництва

6.Одяг часів Київської Русі

7.Споживання їжі

Духовні цінності

населення Русі

У середньовіччі усі природні та соціальні явища розглядалися і пояснювалися за допомогою релігійних вірувань. Відповідно і сенс людського буття ґрунтувався на релігійних уявленнях, цінності суспільного життя отримували релігійний зміст.

Життєдіяльність східних слов’ян була пов’язана, головним чином, з землеробством. Результати землеробства, у свою чергу, безпосередньо зумовлювалися природнокліматичними умовами. Це породило обожнення природних сил, виникнення язичництва, ключовою характеристикою якого було багатобожжя. Кожна з природних сил уособлювалася певним богом, діяльністю богів пояснювалися зміни в кліматі, а з ними й результати господарювання.

Язичництво пригнічувало людей, виховувало страх і покору перед природними силами – з точки зору тодішньої людності, діяннями богів. Уявлення про неспроможність протистояти сваволі богів, цінність буття подарованого богами, поставленого в залежність від богів, була характерною для східних слов’ян.

Прийняття християнства закладало основи кардинальних змін у світогляді людей. Проголошення єдиного бога, який є надприродною силою, наставником і керманичем Всесвіту, позбавляло людей страху перед природою. У той же час сам бог виступав спасителем людей і таким чином страх перед природними силами не переносився на нього. Люди отримали більшу духовну та практичну свободу. Наслідки ризиків людської поведінки, помилки страхувалися розплатою за них аж у потойбічному світі.

Християнство принесло нову систему відносин між людьми. Нова релігія вимагала турботи про знедолених, бідних, рабів. Засудженню підлягали традиції кривавої помсти, полігамія (багатоженство). Християнство знайомило з соціальними відносинами, які не спромоглося пояснити язичництво. Соціальне розшарування, державна влада отримали у християнському віровченні своє тлумачення. Загалом нова віра переконувала у необхідності коритися перед державою, змиритися з існуючими соціальними відносинами, виховувала терпіння до негараздів суспільного життя. Водночас вимагала від економічно і політично правлячих верст стримувати устремління до матеріального збагачення, не озлобляти підданих, подавати знедоленим милостиню.

Нова віра несла й практику життя, характерну для держави, звідки була запозичена. Християнство принесло з собою відповідні до себе архітектурні стилі, художнє мистецтво, літературу.

Щоправда просування нових уявлень відбувалося дуже складно і довго. Історики констатують тривалий період двовір’я – коли народ поклонявся і язичницькому культу, волхвам і водночас Ісусу Христу. Лише в часи монголо-татарського нашестя християнство у східнослов’янської спільноти підноситься до неформального статусу. При цьому язичницькі боги і традиції виявилися спроможними інтегруватися до християнського віровчення. Функції язичницьких богів перебрали на себе християнські святі. День того чи ін. святого до сьогодні пов’язується з циклом сільськогосподарських робіт, виробничі процеси асоціюються, як правило, не з організацією праці та технологіями, а прогнозом погоди.

Прийняття християнства було пов’язано із зовнішніми впливами на Київську Русь. Ще в часи торгово-економічних контактів з грецькими колоніями виробилася практика черпати кращі досягнення цивілізації в античному світі. Традиція дістала продовження в прийнятті християнства князем Бравліном (VІІІ ст.), князями Аскольдом і Діром, княгинею Ольгою, торгівлею Русі з Візантією. Прийняття християнства з Візантії було зумовлено тривалою історією зв’язків з найближчим осередком цивілізації та необхідністю підтримувати добрі відносини з оточуючим світом. На півдні і заході Русі на Х ст. знаходилися християнські держави.

Християнство поставило Київську Русь в один ряд з найвпливовішими державами світу, київські князі отримали визнання на рівні римських імператорів. Цією подією відбулося самоствердження династії Рюриковичів та зростання їх авторитету як в середині країни, так і за кордоном. Грунту для сумнівів щодо свого права на володарювання у князівської родини з’явитися вже не могло.

Християнство сприяло запозиченню зразків візантійської культури до життя руської землі. Зовнішні ознаки – одяг, його фасон і оздоблення – римської провідної верстви були перейняті руськими можновладцями. Князь Володимир на монетах, які карбувалися за його життя, зображувався подібно до візантійських імператорів із скіпетром у діадемі.

Візантійські впливи позначилися також на архітектурі – будівництві церков, укріплень, на живопису – на іконопису, книжковій мініатюрі, тощо. Запозичення також торкнулися воєнної організації, флоту. У Києві виробився архітектурний стиль, який отримав назву візантійського. Запозичувалися жанри літератури (житія, проповіді, повчання).

Наукові знання також черпалися з Візантії. На церковнослов’янську мову перекладалися твори грецьких та римських авторів з питань богослов’я („Шестиднев” Василія Великого), філософії (праці Іоанна Дамаскіна, Платона, Аристотеля), біології, медицини („Фізіолог”). Грецька мова – офіційна мова Візантійської імперії – на протязі століть була в українських землях мовою освіти, науки і богослов’я.

Водночас після прийняття християнства Русь намагалася підтримувати добрі відносини з папським Римом. Князь Володимир направляв туди посольства. Але Русь не погодилася перейти під релігійну протекцію Риму, хоча й останній намагався перепідпорядкувати руську церкву.

Руські землі розвивалися й під впливом країн Сходу і Півдня. Хазарія, Кавказ і Закавказзя, Іран, Китай – країни з якими контактувала Русь. Широкі зв’язки існували з Болгарією. Звідти поступала церковна література, запозичувалися форми організації церкви.

Закордонні впливи поєднувалися з вітчизняною традицією. У церковному живописі зустрічалися світські сюжети, образи реальних людей, побутові сцени. В архітектурі значна кількість куполів у храмах вважається проявом дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд). У літературі на основі вітчизняної традиції виникло „Слово о полку Ігоревім” (кінець ХІІ ст.). У „Слові...” поєднався світогляд дохристиянських (багато уваги приділено природним явищам) та християнських часів, сюжет підпорядкований нагальним інтересам Руської землі і несе потужний виховний вплив, ставить моральні вимоги перед суспільством.

Руська культура впливала на культурний поступ інших народів. Зокрема, руські художники працювали далеко за межами своїх земель. У Кракові, Вавелі, Сандомирі та Любліні костьоли розписувалися руськими майстрами.

У світоглядних цінностях часів давньої Русі проявлявся людиноцетризм. Особисті якості, правила поводження у своєму соціальному середовищі, відносини з людьми, сенс людського життя виступали недругорядним предметом осмислення. При цьому вартими уваги для людності Русі вважалися не лише діяння високопоставлених діячів держави і церкви, а соціуму як такого, включаючи представників широких верств населення. Руська та перекладна література, твори усної народної творчості доносять до нас і образи князів та церковних ієрархів, і кращих представників народних мас, і якості та життєві мудрості, що стосуються усіх членів суспільства.

Людиноцентризм світосприйняття зумовлював високий рівень терпимості до іновірців. У Русі діяли культові споруди католицької церкви, Русь приймала втікачів-католиків із Західної Європи, не чинила перешкод іновірцям на своїй території. Руські церковні діячі вчили піклуватися про єретиків, наставляти їх на праведний шлях, а не примушувати до відповідної віри. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій (ХІ ст.) закликав князів піклуватися про людей „не тільки своєї віри, але й чужої ... чи буде то ... єретик, латинянин, поганин – всякого ... біди позбав”. Лише агресивність іновірців виступала підставою для русинів проявляти нетерпимість і вживати щодо них силові заходи.

Основою для осмислення вчинків людей служила християнська мораль. Мудрість, смиренність, терпіння, милосердя, стриманість – розглядалися як кращі якості людини, служили критерієм її оцінки, виступали як орієнтири у визначенні поведінки індивідуумів. Водночас індивідуальність персонажів оцінювалася у взаємозв’язку з їхньою соціальною належністю. Кращі християнські чесноти серед економічно та політично правлячої верстви - князів, бояр, дружинників, службовців – та широких суспільних прошарків – смердів, рядовичів, закупів і холопів – набували різного змісту в залежності від суспільних функцій та місця в ієрархії, матеріальних статків. Вони виливалися в існування культурних рис, притаманних лише певним соціальним групам.

Соціальне розшарування суспільства зумовило вироблення специфічних соціокультурних ознак різних прошарків населення. Чеснотами князів, бояр і дружинників вважалися хоробрість, воєнна виучка, вірність князю. Вважалася необхідною і турбота про нижчі суспільні прошарки. Водночас економічно та політично правлячі верстви відводили безпосереднім виробникам матеріальних благ другорядне соціальне значення і оцінювали їхнє життя та майно значно нижче, ніж своє. Соціальна неоднорідність зумовила входження до ознак соціального статусу атрибутів ієрархічності. Індикатором високого суспільного становища служили одяг, характер життя і поводження та відносин з іншими верствами. Ознакою вільної людини була наявність у неї рабів. Безпосередня трудова діяльність служила свідченням підневільного, залежного чи напівзалежного становища.

Торговці відзначалися високою обізнаністю, були носіями закордонних впливів. І князівсько-боярсько-дружинний прошарок і торговці шанували заняття торгівлею. Селянство сповідувало хліборобські цінності: традиційність, обрядовість, працелюбство. Принаймні у князів, бояр, дружинників і торговців існувало уявлення про Руську землю в цілому, відчуття своєї належності до неї та патріотизму. Водночас, поряд з уявленням про цілісність східнослов’янської спільноти – Руської землі, поняття „Русь” використовувалося і у „вузькому” значенні – як назва території і людності Середнього Подніпров’я.

Культурні цінності Русі формувалися в безпосередньому зв’язку з релігійним життям, відчували на собі потужній зовнішній вплив, однак розвивалися на своїй власній основі – основі державних потреб Русі, її соціального та політичного розвитку.

Писемність та освіта.

Уявлення про світ

Поява писемності у східних слов’ян відноситься, очевидно, до часів антів. Більш-менш докладно про її існування відомо з писемних та археологічних джерел починаючи з Х ст. Водночас за переконливими висновками вчених-істориків, протягом VІ – VІІІ ст. на основі грецького алфавіту доповненого слов’янськими літерами формувалося кириличне письмо. У другій половині ІХ ст. болгарські християнські проповідники і просвітники Кирило і Мефодій можливо розробили слов’янську азбуку – глаголицю. Однак, східні слов’яни в основному розвивали і використовували кириличне письмо, яке лежить в основі сучасного алфавіту. Написи робилися на глиняному посуді (Х ст.), берестяних грамотах (з кори берези) загостреними кістяними чи залізними предметами (відомі починаючи з ХІ ст.). Застосовувався також пергамент (оброблена особливим чином шкіра), на якому писали чорнилом. Мовою писемності була східнослов’янська редакція старослов’янської (староболгарської) мови та давньоруська мова – писемно-літературна мова східних слов’ян.

Писемність використовувалася в різних сферах життя. Велике значення вона мала в управлінні державою. Законодавчі акти, міжнародні угоди, звернення до органів влади оформлялися за допомогою спеціальних документів. Різноманітні записи робилися в процесі господарської діяльності, навчання. Широко практикувалося приватне листування. Відомі і написи на господарсько-побутових предметах (посуді, діжках, ремісничих інструментах). Останнє свідчить, що грамотність в часи Київської Русі була відносно поширеною серед широких верст населення.

З часів князя Володимира відоме існування шкіл, у яких навчали князівських і боярських дітей, князівських службовців та священиків. З 1037 року в Софійському соборі у Києві зберігалося зібрання книжок, яке вважається першою бібліотекою в Русі. Відомо також, що велике книжкове зібрання мав Київський Печерський монастир. Книги також були у власності представників князівсько-боярської знаті.

Уявлення про всесвіт. У Русі високий авторитет мали погляди візантійського монаха VІ ст. Козьми Індикоплова. На його переконання Земля мала чотирикутну витягнуту форму, оточену стінами, на яких тримається небо. Планети на небі, з точки зору Козьми Індикоплова, рухаються кругами під впливом дій ангелів. Відомі були й погляди на світобудову Аристотеля і Птоломея в інтерпретації болгарського мислителя Х ст. екзарха Іоанна (Іоанн Болгарський). У праці „Шестоднев”, яка мала поширення в Русі, він говорив, що Сонце обертається навколо Землі.

Літературна творчість

У Русі розвивалася власна оригінальна література, усна народна творчість та мали поширення перекладні (переважно візантійського походження) твори. Усна народна творчість зародилася, очевидно, в дописемні часи. Вона розвинулася в цілий ряд видів творів: обрядові та історичні пісні, легенди, казки, приказки, колядки, загадки, билини та ін. У них народ відобразив проблеми свого життя: тяжку працю, боротьбу з іноземними поневолювачами та взаємовідносини з представниками правлячих верств. Усна народна творчість висловлювала ставлення до суспільного буття. Темами усних творів були любов до рідної землі, подвиги співвітчизників, справедливість у суспільних відносинах. Найулюбленішими персонажами виступали народні герої, які захистили батьківщину від загарбників: Ілля Муромець, Мікула Селянинович, Добриня Нікітич, Альоша Попович та ін. Усна творчість була і носієм соціально-історичного досвіду народу. У прислів’ях та приказках він зберігав напрацьовані багатьма поколіннями життєві мудрості, шляхи досягнення поставлених цілей, механізми вирішення складних проблем, випробувані оцінки складних ситуацій, найбільш прийнятні типи суспільної поведінки, тощо.

Літературні пам’ятки часів Київської Русі мають різний характер. Серед них – церковно-релігійні та світські твори, а також літописи. Церковно-богословська література постала у формі повчань, проповідей, житійної прози. Найпомітнішою постаттю серед творців цього напрямку літературної творчості вважається київський митрополит Іларіон (ІХ ст.). Він створив працю „Про закон і благодать” – патріотичний трактат, у якому підноситься діяльність князя Володимира, прославляється незалежність Руської держави, відкидаються претензії Візантії на політико-культурне панування в Русі.

З метою пропаганди християнської релігії та представників церкви створювалися „житія святих”. Близько до церковно-богословської літератури стоїть і водночас відзначається світським сприйняттям подій „Життя і ходіння Данила руської землі ігумена” початку ХІІ ст. Ігумен Данило здійснив подорож у „святі землі” – Палестину – і залишив щоденник, у якому описав різні народи та свої враження від побаченого.

Серед творців руської літератури був і київський князь Володимир Мономах. У „Повчанні дітям” він виклав свої погляди на суспільну мораль та управління державою. Володимир Мономах обстоював необхідність єдності держави, міцної князівської влади, суворого контролю правителя за ситуацією в суспільстві і державі, закликав можновладців турбуватися про інтереси народу.

Вагомою складовою культурного процесу в Русі було літописання. Літописи – виклади подій у хронологічній послідовності (за роками). До їхнього складу також вміщували роздуми про події, літературні твори, законодавчі акти та іншого роду зразки писемності і документи. Припускається, що практика літописання зародилася ще в дохристиянські часи – у ІХ ст. Вже кінець Х ст., як період створення літописних творів в умовах правління князя Володимира, вважається цілком достовірним. Літописання Х – ХІ ст. пов’язується з Анастасом Корсунянином (кінець Х ст.), ігуменом Києво-Печерського монастиря Никоном (70-80-ті роки ХІ ст.) та ігуменом того ж монастиря Іоанном (кінець ХІ ст.). Зразки літописання ІХ – ХІ ст. до нашого часу в цілісному вигляді не дійшли і збереглися як фрагменти більш пізніх літописів.

Літописання велося в багатьох містах Русі: Києві, Галичі, Новгороді, Переяславі, Чернігові та ін. Найбільш відомим літописним пам’ятником є „Повість минулих літ”, укладачем якої був монах Києво-Печерського монастиря Нестор. Твір був складений у 1113 році з ряду попередніх літописів, іноземних джерел та записів зроблених самим Нестором. У „Повісті минулих літ” йдеться про історію Руської землі з найдавніших часів, заснування Руської держави та події в ній до початку ХІІ ст. Пам’ятками літописання також є Київський літопис, у якому розкривається розвиток Київського князівства в ХІІ ст., та Галицько-Волинський літопис, який присвячений історії Галицько-Волинського князівства в ХІІІ ст.

Видатною пам’яткою руської літератури є „Слово о полку Ігоревім”, створеною наприкінці ХІІ ст. (ймовірно в 1187 році). Твір присвячений подіям внутрішньополітичного життя в руських землях та міжнародній ситуації навколо них. У високохудожній формі показано проблеми, які виникли внаслідок політичної роздробленості Русі, міжусобну боротьбу, захист батьківщини від загарбників. „Слово...” закликало до єдності руських земель. За характером викладу пам’ятка являє собою християнську героїчну пісню-розповідь з сегментами дохристиянської літературної традиції. У „Слові...”, поряд з домінуючим християнським баченням навколишньої дійсності, використовуються елементи язичницького світогляду.

Загалом нині відомо близько ста творів руської літератури ХІ – ХІІ ст.

У Русі поширювалася і перекладна, переважно візантійська за походженням, література. Вона мала різножанровий характер і доставлялася з Болгарії, переклади з грецької мови на слов’янську здійснювалися також і в Русі. Використовувалася церковно-релігійна література іноземного походження, зокрема „Євангеліє”, „Псалтир”, християнські проповіді і повчання. Знайомилися руські люди і з романами і повістями грецьких авторів („Александрія” – роман про Олександра Македонського, „Девгенієве діяніе” – візантійська героїчна повість, повість про розорення Єрусалиму Йосифа Флавія), а також, історичними творами: хроніками Іоанна Малали, Георгія Амартола. Були відомі й праці іноземних авторів про навколишнє природне середовище: „Космографія”, „Фізіолог”, „Шестоднев”.

Мистецтво у Київській Русі

У часи Київської Русі розвивалося художнє і ювелірне мистецтво, музика і співи. Художнє мистецтво було представлено книжковою мініатюрою, іконописом, фресками та мозаїкою. Книги в давній Русі прикрашалися витонченими зображеннями людей, тварин, птахів та рослин. Зразки книжкової мініатюри збереглися починаючи з ХІ ст. У 1056-1057 роках у Києві дияконом Григорієм було створено „Остромирове євангеліє” для новгородського посадника Остромира, від імені якого отримало назву* (*„Остромирове євангеліє” – найдавніша датована рукописна книга, написана кириличним шрифтом). Книжковою мініатюрою був оздоблений „Ізборник” Святослава Ярославича, що побачив світ у 1073 році.

Художнє мистецтво в Київській Русі також представлено фресками – настінними зображеннями, зробленими водяними фарбами на вологій штукатурці, та мозаїкою – зображеннями, створеними з кольорового каміння або скла на штукатурці. Фресками і мозаїкою була оздоблена перша кам’яна церква у Києві – Десятинна, збудована у 989-996 роках. Фрески і мозаїчні зображення прикрашають Софійський Собор. При цьому вони єдині в Європі, що відображають сюжети світського життя ХІ ст.

Галуззю образотворчого мистецтва був і іконопис. На кінець ХІ – початок ХІІ ст. припала творча діяльність видатного руського іконописця, майстра мозаїчних зображень та ювелірних виробів, монаха Києво-Печерського монастиря Аліпія (Алімпія). Художник брав участь у розписі Успенського собору у Києві, здійснював реставрацію та написання ікон для інших культових споруд Києва, звідки вони поширювалися по всій Руській землі. Сучасники вважали, що ікони Аліпія мають чудотворні властивості. Іконописець відзначався високою самовідданістю в роботі, якій він присвячував весь свій час, та безкорисливістю своєї творчості, якою він займався на добровільних засадах без матеріальних винагород. Художні твори Аліпія достовірно до нашого часу не дійшли. Припускається, що він міг бути автором збережених до нині ікони Богоматері Велика Панагія („Ярославська оранта”) та Свенської Печерської ікони Божої Матері* (*Обидві ікони зберігаються в Третьяковській галереї у Москві.)

У Київській Русі розвинутим було ювелірне мистецтво. До нашого часу дійшла велика кількість ювелірних виробів ХІ – ХІІ ст. із золота і срібла. Руським майстрами виготовлявся чималий асортимент прикрас: намиста, ланцюги, діадеми, сережки, колти, браслети, персні та ін.

Масовий характер мало музичне мистецтво. Серед усіх верств населення були поширені співи і танці. Весь цикл занять: господарська діяльність, воєнні походи, свята, ритуальні обряди –супроводжувався співом відповідного характеру. Музичний супровід здійснювався за допомогою спеціальних інструментів: грали на свистках, сопілках, трубах, бубнах, гуслях.

У Русі були і професійні музиканти. Відомі імена співаків, які служили при князівських дворах: Боян, Митуса, Ор. При церквах працювали співаками Стефан, Г.Печерський у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро в Перемишлі. Відомі також артисти-музиканти – скоморохи. Вони жили за рахунок влаштування концертів, які проводили на міських майданах та князівських дворах.

Архітектура житлового,

культового та воєнного

будівництва

Архітектура Київської Русі була представлена цивільними, фортифікаційними та культовими спорудами на дерев’яній та кам’яній основі.

Житлові будівлі. Основна маса населення мешкала в дерев’яних хатах-напівземлянках чи надземних хатах. З дерева або каменю зводилися будинки князівсько-боярської верстви – за словами сучасників, „золотоверхі тереми”, „хороми”. Останні часто мали декілька поверхів, багато приміщень, оздоблювалися архітектурними орнаментами.

Споруди для сповідування релігійних потреб у язичницький період – святилища (капища). Відправлення релігійного культу в язичницький період відбувалося у визначених для цього місцях, при цьому інколи для постійного їх використання зводилися певні споруди. Ці споруди, як правило, мали колоподібний характер і розташовувалися на підвищенні. Місце відправлення релігійних потреб могло бути повністю або частково обнесеним валами, огорожами (грали символічний характер), місцями для сидіння, виритими в землі. Святилища могли мати крівлю, яка кріпилася на стовпах і, як правило, захищала тільки певну його частину, мала вигляд усіченого конусу. З часом у таких спорудах стали будувати і стіни. У центрі святилищ розташовувалося кострище (жертовник), за допомогою якого здійснювалося жертвоприношення богам, та зображення самих богів, які робилися з дерева або каменю висотою в декілька метрів.

З прийняттям християнства розгорнулося церковне будівництво. Перші християнські церкви споруджувалися з дерева. Найдавнішою кам’яною культовою спорудою в Русі вважається церква Пресвятої Богородиці, більше відома як Десятинна церква, збудована в 989-996 роках за участю грецьких майстрів. На будівництво та утримання цієї церви князь Володимир виділяв десяту частину своїх доходів, що зумовило її назву.

Десятинна церква була збудована за зразком візантійських храмів. Скоро в Русі культове будівництво набуло місцевих національних рис. Визначною пам’яткою руського кам’яного будівництва, який поєднала візантійську та вітчизняну архітектурну традицію, є Софійський собор у Києві (Софія Київська), збудований на початку ХІ ст. (за літописними повідомленнями в 1037 році). Він являв собою велетенську (як для середньовічних часів) тринадцятикупольну споруду з відкритими галереями та двома вежами. Колони всередині собору поділяли приміщення на п’ять частин (нефи). Мармурові парапети, настінні мозаїчні зображення, фрески прикрашали внутрішнє оздоблення храму.

У ХІ ст. традицію кам’яного культового будівництва у Києві продовжили Михайлівський Златоверхий собор, собори Михайлівського Видубецького, Печерського та Кловського монастирів. Сформувався тип монастирських храмів, який поширився по всій Русі.

Кам’яні культові споруди в ХІ ст. постали й в інших містах руської землі. У Новгороді і Полоцьку за зразком Софії Київської були збудовані однойменні собори. У Чернігові – Спаський собор в архітектурному стилі Десятинної церкви. Водночас в останньому використана хрещата форма внутрішніх стовпів, відсутня у візантійській архітектурі і згодом характерна для руської.

У ХІІ ст. у зв’язку з процесами політичної децентралізації Русі культове будівництво набуває нових рис. Кількість церковних споруд загалом збільшувалася, однак їхні розміри зменшувалися, архітектура та внутрішнє оздоблення стали біднішими. На усій території простежувалася єдність архітектурного стилю. Водночас формувалися місцеві архітектурні школи: київська, переяславська, чернігівська. Пам’ятками тих часів є Кирилівська (1146 р.) та Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Юр’ївська (1144 р.) у Каневі, Борисоглібська (1128 р.) та Успенська (40-ві роки ХІІ ст.) у Чернігові. На Галичині будували білокам’яні храми – з світло-сірого вапняку. Відоме ім’я одного з архітекторів тієї доби – Авдій, який звів церкву Святого Іоанна в місті Холм.

Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. в культовій архітектурі відбулося зміни – для новозбудованих споруд стають характерними висотні композиції, вони нагадують башти. У цей період при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславовича працював відомий у Русі архітектор Петро Милоніг.

Воєнні укріплення часів давньої Русі дерев’яно-земляної конструкції. Представлені ровами, валами, клітями (зрубні укріплення), вежами, заборолами (щити з колод або дощок з отворами для стрільби, що розташовувалися зверху оборонних будівель). Вони становили невід’ємну ланку архітектури міст, які на випадок небезпеки виступали фортецями і охоплювали захисними спорудами частину або увесь населений пункт.

Одяг часів Київської Русі

У літню пору носили сорочки, вузькі штани. Взуття – шкіряне або плетене з лози. Вдягалися і в легкий полащ – корзно, мятель. Носили на собі і свити та інші подібні речі. Звичайним зимовим вбранням були кожух, овчини та інші речі із шкіри. Головні убори також шили часом із шкіри, використовували для шапок і вовну. Жінки носили хустки.

Якість одежі визначало матеріальне та соціальне становище людей. Одяг представників князівсько-боярсько-дружинної верстви був, як правило, довгополим з вузькими рукавами, обшивався по краям кантом або орнаментом. Практикувалося використання поясів поверх каптанів. Носили також плащі без рукавів. Накидали їх таким чином, щоб права рука була вільною. Тканини для пошиття одягу використовували різних кольорів: червоні, сині, зелені, часто орнаментовані зображеннями птахів, звірів, квітів, зірок та різними узорами. У якості взуття – чоботи також різних кольорів. Шапки мали конусоподібної форми з гострим або заокругленим верхом, у нижній частині обшивалися хутром або оздоблювалися каймою. Заможні жінки носили довгі каптани і сорочки з вузькими або широкими скошеними рукавами, підперізувалися поясом. Зверху накидали шалі чи хустки, плащі. Одягали і шапки різних фасонів, часом в комбінації з хустками.

Споживання їжі

Природні ресурси вдосталь давали дичини та риби. Гриби і ягоди також були частиною продовольчого асортименту, що забезпечувався природою. Поступово, по мірі розвитку тваринництва, домінуючі позиції завойовувало м’ясо домашніх тварин. Їли баранину, воловину, телятину, свинину та сало. Кури, гуси, а також голуби, журавлі і лебеді, рябчики і тетереви також були складовою м’ясних страв. У воєнних походах споживали і конину. М’ясо ряду тварин не вважалося придатним для вживання в їжу. До них відносили бобрів, лисиць, хом’яків та інших дрібних звірів. Вживалося м’ясо у печеному або вареному вигляді. При цьому могли використовуватися приправи: часник, перець, кріп, чебрець.

Крім м’ясних страв, споживали яйця, молоко коров’яче та овече, сир, горохову і пшоняну кашу, мед, а також городину: ріпу, цибулю і часник та інше. Страви змащували олією. Важливою частиною прохарчування був хліб, частіше житній та вівсяний. Його робили з тіста, яке місилося з борошна та кип’ятку і квасу, і пекли в печах. Асортимент хлібопродуктів включав випічку різного розміру і характеру: великі хлібини і коржики, булки і пироги, практикувалося використання меду і маку в якості начинки. З напоїв вживали кисіль, пиво, квас, різного роду настоянки на меду, а також вино.

Культура споживання харчів, їх асортимент зумовлювалися соціальним становищем людей та обрядовістю відповідних подій. Приготуванням та вживанням їжі супроводжували ритуал поховання та поминання померлих. У повсякденному житті бідніші верстви задовольнялися хлібом, кашею, вареною городиною (попередник сучасного борщу), очевидно, багаті природні ресурси тих часів непогано забезпечували їх і м’ясом. Представники князівсько-боярсько-дружинної верстви полюбляли влаштовувати спеціальні заходи – бенкети, центральне місце в яких відводилося ритуалу вживання їжі. Зустрічі, відзначення різноманітних подій, свята, іменини тощо використовувалися для проведення урочистого чи веселого частування. Посуд із золота і срібла поверх столів зі скатертями: миски, чаші, кубки, чарки - наповнювався самими різними, як правило м’ясними, стравами і різноманітними напоями. Кухарі, слуги, артисти і музики обслуговували процес споживання їжі, який зазвичай був довготривалим, часом не одну добу. Дійство супроводжувалося бесідами учасників на різні теми і різного характеру (оповідями, анекдотами, казками, тощо), співами, танцями, подарунками гостям і милостинями слугам і простолюду. Сварки і бешкети також траплялися на банкетах.

Л е к ц і я 4