Лекції з історії української культури

Л е к ц і я 1

Теоретичні питання курсу

1.Основні категорії історії культури

2.Загальна характеристика української культури.

Основні категорії історії культури

Термін „культура” латинського походження (cultura). У перекладі значить – виховання, освіта, розвиток, пошанування, обробка, спосіб життя. У широкий обіг цей термін ввійшов відносно недавно – у другій половині ХVІІІ ст. Використовується, як правило, у двох основних значеннях: у вузькому і широкому смислі.

Широке значення терміну „культура” виходить з того, що до нього має відношення все, що створено людством, уся сукупність духовних і матеріальних цінностей, що виступає як цілісність людського буття (духовне і матеріальне середовище, яке створено людиною і в якому вона живе).

На основі такого підходу до розуміння культури виросло ряд визначень культури. Наприклад:

Культура – це історично сформований рівень розвитку суспільства і людини, виражений у формах (видах, типах) організації суспільного життя чи окремих людей, соціальних спільнот та створюваних ними матеріальних і духовних цінностей.

Або:

Культура – це система життєвих сенсів (цінностей) людини, соціального прошарку, народу, які реалізуються (зумовлюють) у засобах(и) та результатах(и) їхньої діяльності.

Таке розуміння культури передбачає, що культура не перебуває поряд з іншими сферами людського життя, а проникає в них, виступає формою їхнього втілення (проявляє себе в політиці, економіці, науці, мистецтві). Культура – це не тільки діяльність певних закладів (театрів, бібліотек, шкіл, клубів) чи діяльність митців. Це – діяльність усього соціуму.

Продукти культури не існують окремо від продуктів інших типів діяльності (матеріального виробництва, науково-дослідної роботи, політичної діяльності тощо). Вони є складовою будь-якої діяльності. Продуктами культури можуть бути матеріальні об’єкти та відносини, цінності, знання, дії окремих людей та соціальних груп (наприклад, відносини у колективі, сім’ї, суспільстві).

Процес розвитку культури не піддається плануванню, свідомому управлінню (водночас вважається можливим проектування умов розвитку культури). Сам же культурний поступ зумовлений об’єктивними законами суспільного розвитку, станом суспільства: характером соціально-економічного життя, соціальною структурою, географічним положенням і природними умовами та іншими факторами. При цьому культура не тільки відображає суспільне буття, а й має самостійність свого існування і здійснює вплив на суспільство.

Культура не має предметного характеру існування (її не існує в чистому вигляді). Вона є належністю конкретного суб’єкту – суспільства, його верстви, окремої людини. При цьому знання про культуру чи володіння її результатами не свідчить про оволодіння нею, не надає якості носія культури – культурної людини. Лише коли культура стане складовою сумління (душі), коли вона визначає дії, вчинки людини, тільки тоді є підстави стверджувати про культурність особи.

Термін „мало культурність” вказує на те, що поведінка людини не зумовлена культурними цінностями (хоча сама людина може бути високоосвіченою та висококваліфікованою). Існує також термін „антикультура”. Він використовується для позначення явищ, які входять у суперечність із визнаними цінностями, або визначаються як нижчий рівень культури у порівнянні з вищим. Приклади антикультури: ідеологія фашизму, практика інквізиції, тощо.

Суб’єктами процесу культурного розвитку є суспільство в цілому, соціальні групи, окремі особи. Внесок кожного з суб’єктів може бути різним за характером, ступенем впливу на соціум, результати дії різних суб’єктів можуть доповнювати і посилювати одне одного, а можуть входити в протиріччя між собою.

Складовими культури є:

- цінності, принципи, осмислені явища суспільного життя;

- діяльність, у якій реалізуються цінності і принципи;

- результати діяльності, у яких втілені цінності і принципи.

Для позначення культурних особливостей, які проявляються в різних суспільних прошарках та сферах життєдіяльності людей використовують ряд категорій: „соціальна культура”, „політична культура”, „економічна культура” та ін.

Соціальна культура – сукупність ціннісних орієнтацій і норм певної соціальної групи чи суспільства в цілому (часто використовується термін „соціокультурний”). Вона становить складову культури людей, інша складова – фізична культура. Соціальна культура реалізується в різних формах – у формі політичної, економічної, правової та моральної культури. Політична культура – ціннісні орієнтації та принципи мислення, за допомогою яких осмислюється політичне життя та реалізується політична поведінка людей. Економічна культура – культурні умови в суспільстві, в межах яких існує економічна діяльність та економічні інституції. Правова культура – система цінностей, які досягнуті суспільством чи його складовою у сфері правовідносин, і становлять сукупність правових знань та норм поводження. Моральна культура – усвідомлені норми, традиції, правила поведінки, уявлення про позитивне і негативне, добро і зло.

У вузькому значенні поняття „культура” – це духовне життя людей. Формою його виступають освіта, наука, література, живопис, архітектура, тощо.

Явище культури та його осмислення існувало з ранніх етапів розвитку людства. У Стародавній Греції побутувало поняття „пайде(й)я” – „вихованість” – дотримання певних норм поведінки, ведення певного способу життя. З точки зору греків, „пайде(й)я” відрізняла їх від варварів. У Китаї існувало поняття „жень”, а в Індії – „дхарма”, які близькі за змістом до поняття „культура”. У пізньоримський період, поряд з уявленнями відповідно до первинного смислу терміну, зародився і в середньовіччі розвинувся комплекс оцінок, які виражали позитивне ставлення до міського життя. Культура асоціювалася з релігійною досконалістю особи. В епоху Відродження під культурою стали розуміти дотримання принципів гуманізму, а згодом просвітництва. У другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. культура розглядалася як рух до досконалого соціального та політичного устрою, розвиток науки і мистецтва.

У ХІХ – ХХ ст. з’явилося багато соціологічних, філософських та ін. наукових течій, які виявили інтерес до явища культури. Культура розглядається як наслідок розвитку продуктивних сил (К.Маркс), в інших – духовних засад, що реалізуються в культурі, яка є способом духовного і практичного оволодіння дійсністю (світом). У якості духовних засад, з точки зору різних мислителів, виступають цінності (Г.Ріккерт, В.Віндельбанд, М.Вебер, сучасні представники структурно-функціонального аналізу), мова та мислення (структуалізм), символічні форми (Е.Кассірер, К.Юнг), ідеї первісного ладу (О.Шпенглер, А.Тойнбі, П.Сорокін), ін.

Загальна характеристика української культури

Планетарний простір у культурно-історичному та економічному відношенні поділяють на цивілізації та світи-економіки. Цивілізації (або – культурно-історичні типи) – це сталі за своїми культурними характеристиками соціальні утворення. Вони охоплюють значні території планети і можуть складатися з одного, а частіше групи народів, націй і держав. Духовною основою цивілізацій, яка зумовлює її культурні особливості, виступає релігійна ідеологія. Світи-економіки – самодостатні в економічному відношенні території планети з сталою внутрішньою системою торгівельно-економічних зв’язків, які можуть себе самостійно відтворювати без систематичних контактів з іншими світами-економіками. Виділяють загалом більше двадцяти цивілізацій та світів-економік. Тривалість їх існування має в історичному вимірі надзвичайно сталий характер – вимірюється сотнями і тисячами років.

Існування цивілізацій та світів-економік відбувається не лише за рахунок внутрішніх соціально-економічних та природних ресурсів, але й шляхом просування на нові території, де вони зустрічаються з аналогічними собі утвореннями. Тому для цивілізацій та світів-економік характерним є стан протиборства між собою. При цьому зони суперництва часто стають театром воєнних дій, економічної експлуатації, фізичного та ідеологічного насильства, що в результаті призводить до негараздів та призупинення їхнього розвитку: політичної залежності, домінування відсталих соціально-економічних порядків, постійного національного та релігійного гноблення, втрати етнічної свідомості, ідейно-політичного розбрату. Водночас соціальні спільноти, які мешкають на таких територіях у результаті систематичних контактів з представниками інших культур мають можливість запозичувати у них цінності і досягнення, стають механізмом поширення останніх у планетарному просторі.

Українські землі загалом належать до східнохристиянської православної цивілізації. Водночас на протязі своєї історії вони межували і знаходилися в стані систематичних контактів з рядом інших цивілізацій та світів-економік. На заході вони фактично завжди межували із західноєвропейською католицькою цивілізацією та західноєвропейською світ-економікою. На півдні – з кочовими племенами, Візантією, згодом – Османською імперією та іншими утвореннями, що за своїм характером становлять самостійні культурно-історичні типи та економіки. На схід і на північ від українських земель знаходиться більша частина східнослов’янської цивілізації. Українські землі впродовж своєї історії були зоною ідеологічного та економічного протистояння та експансії різних цивілізацій та світів-економік, що негативно позначилося на тенденціях їхнього розвитку. Поряд з цим, систематичні контакти з сусідами зумовили активний культурний обмін.

Незважаючи на постійні зовнішні цивілізаційні впливи та зумовлене ними геополітичне протистояння, український народ сформувався і впродовж своєї історії розвивався як стала спільність людей з історично стабільними особливостями культури та етнічної свідомості. Водночас питання про час виникнення українців як етносу є дискусійним. Одні історики виокремлюють серед східнослов’янської спільноти українську групу племен вже в епоху Київської Русі або вважають виникнення білоруського та російського народів результатом більш пізньої еволюції (К. Кавелін, П. Дорошенко, М. Грушевський, І.Брайчевський, М.Дашкевич, ін.). Інші вчені констатують формування на основі східнослов’янських племен єдиної народності, яку називають давньоруською або східнослов’янською етнокультурною спільністю, яка згодом дала початок трьом народам: білорусам, росіянам та українцям (М. Котляр, В. Ричка, П. Толочко, ін.). Виходячи з першої точки зору щодо етногенезу українського народу є підстави говорити про українську культуру в часи Київської держави як про стале явище. Другий підхід передбачає бачення культури Давньої Русі як предтечі / першопочатку української культури. Водночас кожний з підходів розглядає культуру Русі як безпосередню складову історії українського народу, оскільки вона невід’ємно зв’язана з нею.

Культура ХІV–ХVІІ ст. – у литовсько-польський період – це вже культура посталого українського народу. У цей період у населення українських земель сформувалося усвідомлення своєї окремішності по відношенню до північно-східних земель Русі внаслідок ряду політичних явищ та подій церковного життя: входження до складу Великого князівства Литовського, агресивної позиції Володимиро-Суздальського князівства до південно-руських земель, звільнення від монголо-татарської навали. Поступово поширювалася самоназва країни – „Україна”. Водночас залишилося усвідомлення єдності з усією Руссю – народом, що жив на території колишньої Київської держави, побутувала самоназва „руський народ” та формувалася спільна з людністю білоруських земель офіційна мова.

У литовсько-польський період українська культура розвивалася під впливом західноєвропейських культурно-релігійних впливів: католицизму, протестантизму, гуманізму, культури Відродження. Вона вбирала в себе духовні цінності Західної Європи, запозичувала форми організації культурно-освітнього простору. У той же час українські землі знаходилися в стані постійного культурного обміну з Кримським ханством та Османською імперією. Незважаючи на агресивні ідеологічні впливи українська культура не дала себе поглинути і активно протистояла негативним зарубіжним тенденціям.

У ХVІІ–ХVІІІ ст. – українська культура стала засобом опанування західноєвропейськими досягненнями усім православним світом. Засвоївши досягнення католицьких та протестантських народів, українці знайомили з ними росіян та південнослов’янські країни, які внаслідок релігійної нетерпимості були не в змозі запозичувати їх безпосередньо із Західної Європи. Водночас українська культура у кадровому відношенні виснажувала себе. Провідні діячі науки, освіти, мистецтва та церкви були поставлені на службу російському царизму і використовувалися на користь Російської держави.

Розвиток культури відбувався в умовах бездержавності українського народу. Це зумовлювало акти цілеспрямованого перешкоджання поступу української національної культури в Речі Посполитій, згодом у Російській імперії, інших державах, до складу яких входили українські землі, ополячення та русифікацію вищих соціальних прошарків – носіїв національної культури. Однак, українська культура на протязі декількох віків знаходила резерви для свого відновлення і розвитку. Складні умови історичного поступу служили стимулом до відтворення та подальшого поступу. Кадровим резервом соціальної еліти та носіїв національної культури виступали прошарки, які або не змогли адаптуватися до інонаціонального панування, або виявили спроможність протистояти денаціоналізації. Державно-політична розчленованість українських земель позначалася на соціокультурних та релігійно-конфесійних характеристиках і політичних уподобаннях українців різних регіонів.

Крім корінного етносу, на українських землях проживали й інші народи. Історія їхньої культури безпосередньо і опосередковано впливала на процеси розвитку культури українців, визначала загальну картину культурного поступу українських етнографічних теренів і тому заслуговує уваги як важливої складової культурного життя України.

Л е к ц і я 2