3. Завоювання Римом Італії

Уся Італія, крім рівнини Падус, була завойована Римом до 270 р. до н.е. в результаті численних війн, які почалися одразу ж після виникнення римської патриціанської общини. Боротьба із сусід­німи з Римом народами велася не заради захоплення рабів, а лише заради землі та її багатств. Серед груп населення найбільш актив­ною групою було селянство через свою зацікавленість у поширен­ні ager publicus (громадського фонду землі).

Унаслідок трьох війн проти етруського міста Вейи до римських володінь було приєднано територію на правому березі Тібру. На­прикінці V ст. до н.е. галли захопили Північну Італію, а одне з пле­мен на чолі з Бренном вдерлося до Лацію та взяло в облогу місто Клузій. Клузяни звернулися до римського сенату з проханням ста­ти посередником в переговорах з гальським вождем. Для цієї місії до галлів було відряджено трьох знатних римлян з роду Фабіїв, проте вони зірвали переговори. Через суперечку, яка там спалах­нула, було вбито гальського військового начальника. Галли заба­жали від римлян видачі порушників переговорів, проте римляни відмовили їм. Тоді Бренн рушив із військами на Рим.

У 390 р. до н.е. римляни зазнали цілковитої поразки від галлів під час битви на березі Аллію. Військо римлян під час панічної втечі впустило ворога до свого міста.

Лише кількасот римлян змогли закріпитися на Капітолії, тоді як Рим було захоплено галлами. Місто було піддано повному пограбуванню. Капітолій було взято в облогу, проте оволодіти ним виявилося важко. Усі спроби штурму укріпленого пагорбу зазнавали невдач. Тоді галли зробили спробу нічного штурму.

Приховані темрявою, однієї ночі галли потайки пішли на стіни. Ця підступна спроба захопити укріплення майже вдалася б галлам, якби на їх нещастя у храмі Юнони на Капітолії римляни не тримали жертовних гусей у клітках. Відчувши легкий шурхіт, птахи здійняли зляканий галас. Переполохані римляни похапали зброю та кинулися на відсіч ворогам. Нічний штурм було зірвано.

Невдовзі після цієї події галли дізналися, що ворожі племена грабують їхні землі на півночі Італії. Довелося швидко згортати облогу і вирушати на порятунок власних домівок. Відступати з по­рожніми руками їм не хотілося, тому галли милостиво погодили­ся прийняти відкуп від римлян. Оборонцям Капітолію довелося віддати все золото. Та навіть коли останні гроші було покладено на терези, вождь галлів Бренн витяг з піхов свого меча та поклав на протилежну шальку. Римляни обурено загомоніли, але Бренн припинив їх невдоволення досить коротким поясненням "vae victis!" (горе переможеним!).

Галли отримали загальним числом 1000 фунтів золота та зали­шили римлян у спокої. Але тим після такої жахливої поразки до­велося починати майже спочатку завоювання Італії, бо підкорені народи одразу ж після катастрофи відпали від Риму, оголосивши себе вільними. Римляни зробили висновки з досвіду своєї невдачі й провели воєнну реформу. Усю важку піхоту було об'єднано в ле­гіони по 5 тис. важкоозброєних воїнів, зброю та обладунки яких було уніфіковано. Легіон поділявся на ЗО маніпулів по 200 воїнів у кожному. Було налагоджено масове виробництво облогових та метальних машин та пристроїв, створено систему облаштування укріпленого військового табору. Римляни виробили свою тактику для армії, озброєної холодною зброєю, яка залишилася неперевер-шеною аж до появи вогнепальної зброї.

Унаслідок самнітських війн Рим став господарем усієї Італії, окрім земель галлів та венетів на півночі та грецьких колоній на

Всесвітня історія

півдні. Наприкінці III ст. до н.е. південне плем'я луканів напало на грецьке місто Фурії. Народні збори Фурій проголосували за пере­хід під владу Рима, який тепер втрутився у війну з луканами. Рим­ський консул завдав луканам поразки і поставив у Фуріях свій гар­нізон. Та римські солдати поводилися з місцевим населенням на­стільки зухвало, що це викликало загальне обурення. Демос про­голосував за війну проти Рима та звернувся до Таренту, також грецького міста, за допомогою. Тарент виступив на боці Фурій. Римські легіони почали нищити все навколо Таренту і тоді народ­ні збори закликали на допомогу епірського царя Пірра, який був далеким родичем Александра Македонського по лінії його матері Олімпіади.

Як нащадок великого македонця, Пірр мріяв об'єдна­ти всю Велику Грецію (до якої входила територія Сицілії та пів­дня Апеннінського півострова) під своєю владою.

Навесні 280 р. до н.е. Пірр висадився в Італії зі своєю невели­кою, але добре навченою та озброєною армією. Невдовзі біля м. Гераклея сталася битва, в якій римляни зазнали поразки. При­гнічені новою невдачею, римляни отримали від Пірра ультиматум із вимогою надати незалежність грецьким колоніям на півдні Іта­лії. Страх перед Пірром був такий нездоланний, що сенатори були готові прийняти умови ганебної угоди. І тоді знатні римські пат­риції привели до Сенату сліпого, немічного, славетного колись цен­зора Аппія Клавдія Цека ("цек" з лат. - сліпий).

Він присоромив сенаторів, закликав їх до мужності та звитяги при захисті інтере­сів і гідності батьківщини та переконав сенаторів продовжити вій­ну. Навесні 279 р. до н.е. в битві при Аускулі Пірр знову переміг римську армію, проте перемога далася йому ціною таких великих втрат, що оглянувши поле битви, вкрите численними тілами загиб­лих ворожих та своїх воїнів, Пірр начебто зітхнув: "Іще одна така перемога, і ми остаточно загинемо". З того часу й склався крила­тий вираз "піррова перемога", який означає перемогу, що коштує надто дорого.

Невдовзі після цього, завдяки зусиллям римської дипломатії на боці Риму у війну втрутився Карфаген, і Пірр був змушений переключити всю увагу на боротьбу з ним. Разом з тим виявилося незадоволення тарентійців тривалою та виснажливою війною і вони відмовилися від допомоги Пірра. Той повернувся додому до свого царства Епір, де втягнувся у випадкову для нього, непотріб­ну та незначущу війну між місцевими грецькими полісами та при штурмі Аргосу був випадково вбитий у вуличній сутичці. Так без­славно загинув один з видатних полководців свого часу. Можна припустити, що він не мав на той час рівних собі полководців.

Рим­ляни, зрозуміло, шалено раділи такому перебігу подій. Війна проти Таренту продовжилася. У 272 р. до н.е. Тарент було взято штур­мом, а все населення продано у рабство. Римляни стали повними господарями Італії.

По відношенню до підкорених народів та своїх ворогів Рим уживав політичний принцип "divide et impera" ("розділяй та воло­дарюй"). Окрім римських громадян - правлячої та привілейова­ної категорії, жителі Лація та підкорених районів Італії поділялися на 5 категорій:

- жителі муніціпій, або громади з правом голосування. Вони мали всі права римських громадян, мали органи самоврядування, але се­нат у них називався міською радою і займався місцевими справами;

- жителі муніціпій без права голосування. Вони не могли брати участь у коміціях та обиратися на римські державні посади;

- населення латинських колоній з правом автономії, але без гро­мадянства. Вони ставали повноправними громадянами, якщо пе­реселялися до Риму;

- союзники, які мали державну незалежність, власну мову, пра­вові звичаї, проте не мали права на незалежну зовнішню політику. Союзники не сплачували податків та постачали до армії лише до­поміжні війська;

- піддані, або ті, хто "здався на милість переможця" без будь-яких обумовлених юридичних умов. Вони не мали жодних прав, не могли носити зброю. їхня територія управлялася римськими магістратами - преторами. Як правило, підданими ставали племе­на й міста, які свого часу надавали підтримку воєнним противни­кам Риму (Піррові, Ганібалу, Спартакові).

Таким чином, протягом III ст. до н.е. Рим остаточно підкорив собі племена, народи та країни, які населяли Італію, та перетворився на міцну, єдину державу, яка могла посперечатися силою із могут­німи ворогами. Такий ворог незабаром з'явився - це була сильна та впливова на Середземному морі торгова держава - Карфаген.

4. Пунічні війни.

Причини зіткнення Рима з Карфагеном

Підкоривши собі південь апеннінського півострова, Римська республіка поширила свої кордони до Мессінської протоки, яка відокремлювала землі південного півострова Бруттія від Сици-лії. Грецькі колонії на Сицилії на IV-III ст. до н.е. перетворилися на квітучі міста, що викликало заздрість войовничих сусідів і, зокрема, Рима.

Захопивши Апеннінський півострів, Рим став втручатися у сицилійські справи, що зачіпляло інтереси перш за все Карфагена, який розглядав Сицилію як зону свого впливу. До 272 р. до н.е. Рим з Карфагеном перебували у мирних стосунках. Та зазіхання Рима на Сицилію неминуче наближало воєнний конфлікт між дво­ма сильними хижаками, тим більше що двом великим державам, які претендували на монополію у морській торгівлі, поступово ста­вало тісно на Середземному морі. Лишалося чекати тільки відкри­того зіткнення зовнішньополітичних інтересів двох сусідів, щоб прихована неприязнь переросла у ворожнечу.

У 272 р. до н.е. під час облоги римлянами Тарента - грецького міста на півдні Апеннінського півострова, карфагенська ескадра увійшла в тарентійську гавань і спробувала десантом з моря захопити місто. Але ця спроба перехопити здобич з-під носа колишнього со­юзника зазнала невдачі. Тарентійці воліли здати місто римлянам. Карфаген приніс вибачення Риму за це непорозуміння, та від ко­лишніх дружніх відносин не лишилося й сліда. Назрівало відкри­те зіткнення.

Перша Пунічна війна (264-241 pp. до н.е.)

Ця війна почалася з втручання римлян у внутрішню війну між сицилійськими містами Сіракузами та Мессіною на прохання останньої. Тоді на боці Сіракуз у справу втрутився Карфаген. Не­вдовзі римляни з'явилися на Сицилії і завдали поразки спочатку сухопутній армії Карфагена, а потім і військам Сіракуз. Отже, спра­ви спочатку пішли дуже успішно для римлян. Роком пізніше рим­ляни підійшли аж під стіни Сіракуз і змусили їх тирана Гієрона укласти з ними мирну угоду, за якою він ставав "союзником Рима", сплачував йому значну грошову контрибуцію і зобов'язався забез­печувати римські війська продовольством. Це значно зміцнило позиції римлян на Сицилії. У 262 р. до н.е. вони рушили на Акра-гант, який перебував під захистом карфагенян. Після шести мі­сяців облоги місто здалося, карфагенська армія була витіснена у західний кут острова. Тут у Карфагена були сильні опорні морсь­кі бази: Панорм, Лилібей та Дрепан. Флот Карфагена, спираю­чись на ці бази, висаджував десанти на береги Італії, завдаючи римлянам значних втрат. Для подолання цієї небезпеки римля­нам украй потрібен був сильний бойовий флот. Для його ство­рення їм довелося мобілізувати всі свої кошти, у тому числі кош­ти грецьких міст південної Італії, і на 260 р. до н.е. Рим уже мав 120 бойових кораблів.

Карфагеняни з давніх пір були були прославленими мореплав­цями. Тому вони з презирством поставилися до такої збройної сили. У першому ж зіткненні біля Липарських островів вони легко роз­громили римський флот. Ця перемога далася їм настільки легко, що вони легковажно вступили у нову битву при Мільських остро­вах, але несподівано зазнали поразки. Тут римлянам дуже стали в нагоді винайдені ними спеціальні абордажні містки, які швид­ко перекидалися на палубу ворожого судна і дозволяли важкій піхоті швидко захоплювати його. Розвиваючи свій успіх, римляни перенесли війну в Африку. Сухопутну римську армію забезпечу­вав і прикривав з моря бойовий флот чисельністю вже у 330 кораб­лів. Новий карфагенський флот у кількості 350 бойових кораблів зустрівся з римлянами на траверзі мису Екном у 256 р. до н.е. (пів­денне узбережжя Сицилії). Римляни розбили пупів, чим остаточ­но відкрили собі шлях до Африки.

Римська армія висадилася неподалік від Карфагена й одразу ж взяла місто в облогу. Пупи запропонували римлянам мир, але рим­ський консул Атілій Регул, який командував армісю, запропону­вав ворогові занадто важкі умови капітуляції. Карфагеняни вирі­шили захищатися до кінця. На великі гроші, виділені з державної скарбниці, було організовано найману армію. Для її керівництва було запрошено іноземного полководця - спартанця Ксантиппа. За зиму він спромігся перетворити цей строкатий натовп навербо­ваних найманців па сильне дисципліноване військо. 1 [а початку весняної кампанії Ксантипп вивів свою армію про і и римлян, роз­громив їхнє військо і навіть взяв у полон Регула. На довершення неприємностей під час бурі загинув увесь римський флот. Римля­ни опинилися від перемоги ще далі, ніж па початку війни.

Усе доводилося починати спочатку набирати нові війська, будувати новий флот. Бойові дії знову були перенесені на Сици-лію і почалася нова війна на рівних. Карфаген призначив коман­дувати військами Гамількара Барку і той дуже вдало розпочав бойові дії проти римлян. Він постійно здійснював сміливі рейди в її алію, висаджував з моря десанти на італійський берег, які здійс-нювали глибокі рейди на землі ворога.

Обидві воюючі сторони були виснажені війною, державна скарб-шщя римлян була спустошена, без флоту перемога була недосяж­ною - це добре розуміли в Римі. І тоді римляни наважилися на останній засіб - за рішенням сенату всіх багатих громадян було обкладено надзвичайним податком. На отримані кошти було спо­ряджено бойовий флот чисельністю у 200 кораблів.

Новий флот пішов на Сицилію і у 241 р. до н.е. біля Егатських островів наголову розбив карфагенську ескадру. Стратегічна іні­ціатива перейшла до Риму. Падіння Лілибея та Дрепана стало тіль­ки питанням часу...

За таких умов Карфаген запросив миру, який було укладено у 241 р. до н.е. Умови були дуже важкими: Карфаген мав протягом 20 років сплатити 3200 талантів срібла (84 т.), залишити Сиіщлію і повернути полонених без викупу.

Користуючись ослабленістю ворога, римляни самочинно за­хопили Корсику та Сардинію, утворивши там перші римські про­вінції.

Друга Пунічна війна (218-201 pp. до н.е.)

Карфаген дійсно був послаблений поразкою у війні та тяжки­ми умовами миру, але аж ніяк не зламаний. Він зберіг володіння в Африці, надалі помножував свої багатства інтенсивною торгівлею. Ворог Рима швидко виплатив своєму переможцеві контрибуцію і став інтенсивно готуватися до нової війни з ним. На чолі військо­вої партії, яка жадала реваншу, став герой першої війни, полково­дець і талановитий дипломат Гамількар Барка. Щоправда, у нього були політичні противники, які заздрили його могутності і полі­тичному впливу, але вони не відігравали в житті Карфагена суттє­вої ролі на той час. Гамількар розробив сміливий стратегічний план підготовки та самої війни.

Він добре розумів, що Рим буде прагну­ти нав'язати Карфагену війну на його власній території. Висадив­ши десант в Африці, Рим одразу ж поставить Карфаген у важку ситуацію. Оскільки в Африці, крім самого Карфагена та Утіки не було укріплених міст (бо вся діяльність держави була зосередже­на на морській торгівлі), його територія швидко стане легкою здо­биччю Рима. Тому успіх у боротьбі могла принести тільки насту­пальна війна. Для нанесення удару треба було обрати найвразливіше місце серед римських володінь. Таким місцем була Цизаль­пійська Галлія на півночі Італії. Тут можна було розраховувати на підтримку галлів.

Гамількар збирався напасти на Рим з півночі, пройшовши су­ходолом через Іберію (Іспанію). Але для цього треба було ство­рити базу на Піренейському півострові. З цією метою Гамількар вирушив до Іберії у 237 р. до н.е., та несподівано зустрів там від­чайдушний опір з боку іберів - місцевих племен, які перебували тоді на ступені розпаду первісного ладу, жили в умовах воєнної демократії, організованими у войовничі племенні союзи. Ціною величезних зусиль Гамількарові вдалося захопити або замирити велику частину Іберії, та під час однієї з сутичок він загинув.

На зміну загиблому полководцю Карфагеном було призначено його зятя Гасдрубала. Тепер у пупів на землях Іберів була своя опорна база - Новий Карфаген (нині м. Картахена).

Рим пильно стежив за подіями в Іберії. У 226 р. до н.е. він зму­сив Гасдрубала укласти з Римом угоду, за якою Карфаген не пови­нен переходити на територію, що на північ від ріки Ебро. Трохи пізніше римляни втяглися у тривалу боротьбу із сусідніми галлами і випустили з уваги події в Іберії. Тим часом у боротьбі з іберами загинув і Гасдрубал. Військо Карфагена проголосило своїм вождем сина Гамількара - Ганнібала (247-183 pp. до н.е.). На той момент важко було зробити кращий вибір. Ще в дитинстві на бажання сво­го батька Ганнібал присягнув йому, що буде непримиренним воро­гом Рима до самої смерті. Обдарована молода людина (йому було трохи більше 20 років), талановитий полководець, чудовий орга­нізатор, політичний лідер, Ганнібал невдовзі розпочав бойові дії. У 219 р. до н.е. він взяв у облогу і заволодів містом Сагунт, яке було союзником Рима. Це стало приводом до відкритої війни.

У 218 р. до н.е. Ганнібал повів свою армію до Італії. Восени 218 р. він здійснив перехід через Альпи і з'явився на півночі Апеннін-ського півострова. При цьому він втратив 3/4 своєї армії. Якщо на початку походу в нього було 80 тис. піхоти, 10 тис. кінноти і 37 слонів, то в Італію він привів 20 тис. піхоти, 6 тис. кінноти і менше 10 слонів. Консул Публій Корнелій Сципіон (Старший) намагав­ся затримати Ганнібала. Не дочекавшись другого консула з біль­шою частиною армії, він дав битву біля ріки Тіцин і був розбитий. При цьому консул ледь не загинув сам. Його врятував син, також Публій Корнелій (Молодший), який з десятком вершників про­бився у колотнечі битви скрізь лави ворогів та вирвався із бать­ком з оточення. Розбита римська армія відійшла до м. Плаценція, де об'єдналася з другою консульською армією, що підійшла з пів­дня. Ганнібал нав'язав битву й цій армії. Узимку 218 р. до н.е. він розбив її близ переправи через р. Треббія. Одразу ж після двох пе­реконливих перемог карфагенян проти Рима повстала більша час­тина Північної Італії та Цизальпійська Галлія.

Ганнібал став господарем на цих землях і залишився там на зиму. За зиму 218-217 pp. він набрав нову армію у кельтів у кіль­кості 60 тис. піхоти й 4 тис. кінноти, які влилися до лав карфаген­ської армії. Таким чином він цілком відновив усі втрати, яких за­знав під час альпійського походу.

Римляни за таких умов обрали у консули Гая Фламінія, котрий свого часу переміг кельтів і був того часу дуже популярним. Наве­сні 217 р. до н.е. він осідлав гірські перевали Апеннінських гір, які на півночі півострова перекривають шляхи на південь, і влашту­вав там укріплені позиції. Але Ганнібал не став атакувати його у невигідних для себе умовах. Він просто зайшов болотистою доли­ною р. Аріуса в тил римській армії та рушив далі на південь. Фла-міній кинувся навздогін пупам, прагнучи перекрити їм шлях до столиці. Але, квапливо пересуваючись своєю армією, він погано розвідував місцевість поперед себе, і на дорозі, яка йшла берегом Тразименського озера, потрапив у засідку, влаштовану йому Ганнібалом.

Так у 217 р. до н.е. у битві на березі Тразименського озера вся римська армія разом із консулом загинула.

Це був страшний день для римлян. З огляду на жахливу небез­пеку для держави вони обирають кандидата на екстраординарну магістратуру - диктатора. Ним було обрано Фабія Максима - до-свіченого та обережного полководця. Той почав переслідувати Ганнібала, ухиляючись при цьому від битви, але дошкуляючи пунам у дрібних сутичках. Тактика виявилася вдалою. Ганнібалові потріб­на була рішуча перемога, щоб схилити римських союзників до від­колу від Рима. Крім того, затяжна війна далеко від батьківщини на чужій землі з відривом від власних комунікацій аж ніяк не входи­ла у плани Ганнібала. Він став налагоджувати підхід до союзників Рима: відпускав без викупу полонених італіків, не грабував їхні землі, щоби підкреслити, що воює проти Рима, а не проти них. Та поки римо-італійський союз витримував випробування, Фабій і далі ухилявся від генеральних битв. Йому навіть вдалося замкнути Ганнібала у пастку неподалік від Казиліна і лише воєнна хитрість карфагенського полководця та його винятковий воєнний талант допомогли йому вирватися.

Становище Ганнібала стало погіршуватися, його сили танули, тим часом римська армія набирала сили, населення було налаштовано до нього вороже. Але обережна тактика Фабія Максима стала ви­кликати в Римі невдоволення та нарікання. У народі Фабію навіть вигадали призвісько Кунктатор ("той, що зволікає"). Демократич­ні кола вимагали рішучих дій і на 216 р. до н.е. консулами були обрані досвідчений Луцій Емілій Павел і Гай Теренцій Варрон -прибічник рішучих дій. Римська тактика тепер змінилася на про­тилежну і влітку 216 р. до н.е. обидва консули на чолі великої ар­мії: 80 тис. піхоти та 6-7 тис. кінноти зустрілися поблизу Канн з армією Ганнібала, який мав 40 тис. піхоти й 14 тис. кінноти.

Незва­жаючи на заперечення Емілія Павла проти битви, його колега, Те­ренцій Варрон, наполіг на своєму і битва відбулася. Великий во­єнний талант Ганнібала допоміг йому використати всі переваї и сво­єї позиції та помилки, яких припустилися неприятельські полко­водці. Усю римську армію під час битви було повністю оточено і знищено. Врятувалася лише римська кіннота разом із Варроном. За іронією долі, Емілій Павел, який був рішучим противником цієї битви, героїчно загинув разом з армією.

Морально-політичне значення перемоги Ганнібала було вели­чезним. Він фактично зробився господарем всієї Італії. Капуя -союзник Рима і найбільше після нього місто в Італії - добровільно перейшло на бік карфагенян. Ганнібал створив антиримську коа­ліцію: уклав союз із Філіппом V Македонським, привабив на свій бік Сіракузьке царство. Рим опинився у ворожому оточенні. У складній ситуації виявилися кращі якості римського народу, на­самперед його воля до перемоги і мужня стійкість. Перед такою великою небезпекою держава внутрішньо згуртувалася, припини­лися всі чвари і розбрат.

Сенат подолав паніку серед громадян, яка спалахнула після звістки про каннський розгром. Римська держа­ва почала енергійно протидіяти на воєнному і дипломатичному фронтах. Так, римські дипломати примусили Філіппа V воювати в Елладі проти своїх власних ворогів - Етолійського союзу. Він безнадійно зав'яз у тій війні і тому не висадився з військом в Італії. Тим часом Рим набрав нову армію. На чолі війська були поставле­ні Фабій Максим і Клавдій Марцелл і ті знову повели тривалу вій­ну без рішучих битв - війну на виснаження ворога. Частину сил римляни висадили на Сицилію, щоб відрізати Ганнібала від Карфа­гена. Вони вгамували заворушення серед союзників, які вже готові були відколотися від них. Навіть до тих, хто вже відпав, вони за­стосовували м'яку, поблажливу політику.

У свою чергу Ганнібал завдав римлянам кілька відчутних ударів. Він розбив армію Фульвія, розбив консула Марцелла в битві при Канузії (212 р. до н.е.), взяв штурмом Тарент. Лише у 211 р. до н.е. у війні настав рішучий перелом. Римляни взяли Капую, яку свого часу Ганнібал зробив своєю головною базою в Італії. Навіть удаваний похід Ганнібала на Рим, який він організував з метою відволікти сили римлян, ті залишили без уваги. Було зрозуміло, що для реального походу на Рим у Ганнібала недостатньо сил. Капую було взято й по­карано за відступництво. Карфагеняни опинилися перед катастро­фою.

У 210 р. до н.е. Рим посилає в Іспанію нову армію на чолі з моло­дим обдарованим полководцем Публієм Сципіоном (Молодшим). Він у 209 р. до н.е. взяв Новий Карфаген. Гасдрубал, брат Ганнібала, зали­шивши Іспанію, рушив до Італії на з'єднання з ним. Тим часом Фабій Максим відбив у Ганнібала Тарент і становище карфагенян різко погіршилося. І хоча у 208 р. до н.е. Ганнібал знищив обох консулів, це не покращило ситуацію: Іберію та Сицилію було втрачено. Армію Гасдрубала римляни перехопили і знищили біля р. Литавра.

Публій Сципіон повернувся з Іспанії в ореолі блискучого пере­можця - він повернув Іберію під владу Рима. Сципіон запропону­вав сенату перенести бойові дії до Африки, сподіваючись, що це змусить Ганнібала остаточно залишити Італію. Сенат погодився з такою пропозицією. У 204 р. до н.е. Сципіон висадився в Африці і сенат Карфагена відразу ж відкликав Ганнібала на захист своєї дер­жави. Ганнібал залишив землю Італії, де він не зазнав жодної по­разки, але й не здобув остаточної перемоги. Радість римлян була великою до нестями - вони ледь не забули віддати молебни богам на подяку за позбавлення від такої великої небезпеки.

Сципіон у битві на Великих рівнинах у 203 р. до н.е. розбив силь­ну карфагенську армію, а у 202 р. до н.е. нарешті зустрівся на полі бою із самим Ганнібалом. Перед битвою полководці зустрілися на нейтральній землі між своїми арміями і вперше побачили один од­ного в обличчя.

У цій битві Ганнібал вже не мав такої рішучої пере­ваги над римлянами у кінноті, бо його старий союзник Массиніса -нумідійський цар і друг Ганнібала з дитинства - перейшов на бік римлян, щойно вони висадилися на африканській землі. Тепер він привів до римлян свою чудову нумідійську кінноту, яка весь час до того воювала на боці Ганнібала в Італії. У битві при Замі у 202 р. до н.е. Ганнібал уперше був розбитий. Сам він урятувався, примчав у Карфаген і запропонував сенату негайно укласти з ворогом мир, щоб урятувати державу від повного знищення. Римляни забажали ви­дачі Ганнібала і йому довелося рятуватися втечею в Азію. Відтепер Рим переслідував його як найнебезпечнішого ворога. Ніколи, до самої смерті, він не знав спокою і врешті, потрапивши у безвихід­не становище, наклав на себе руки, прийнявши отруту. Публій Корнелій Сципіон постійно виступав у римському сенаті проти такого переслідування. Пізніше вони випадково ще раз зустріли­ся у Віфінії на бенкеті одного місцевого багатія і поставилися один до одного з гідністю і пошаною. Вони пішли з життя в один і той же рік - 184 р. до н.е. - Сципіон від старості, Ганнібал же загинув, зберігши вірність клятві, яку дав ще в дитинстві своєму батькові біля вівтаря: все життя до самої смерті залишатися ворогом Рима.

Умови капітуляції Карфагена були дуже важкими: Карфаген втрачав усі заморські території, знищував весь бойовий флот (500 кораблів було виведено на рейд і підпалено). Відтепер він не мав права без дозволу Рима вести війну проти будь-кого. Розміри кон­трибуції складали 10 тис. талантів (530 т золота), які треба було сплатити протягом 50 років.

Рим, отримавши великі заморські території, став найсильнішою державою тієї епохи. Він суворо покарав невірних союзників, кон­фіскував їхні землі і передав своїм селянам. Таким чином різко збільшився державний фонд землі. Це сприяло подальшому роз­витку і розповсюдженню в Італії рабовласницьких відносин.

Третя Пунічна війна (149-146 pp. до н.е.)

Після Другої Пунічної війни Рим зайнявся завоюванням еллі­ністичних держав на Сході: пройшли три війни з Македонією, вій­на з Ахейським союзом, війни з Селевкідами, з кельтиберами. Рим переслідував мету дедалі послабити та за можливості цілком зни­щити Карфаген. Рим не міг забути вторгнення Ганнібала в Італію. Там завжди пам'ятали, що Карфаген і далі залишається потенцій­но небезпечним, бо стоїть на шляху інтересів зовнішньої римської політики. До того ж, римські торгівельники й лихварі наполягали на знищенні Карфагена - сильного суперника та конкурента.

На середину II ст. до н.е. Карфаген отямився від поразки і знову став людним і багатим містом. Це непокоїло Рим. За угодою 201 р. до н.е. Кафаген не мав права вести війни без згоди Рима. Цим ско­ристалися сусіди, зокрема цар Нумідії старий 90-річний Массині-са, який став відхоплювати в Карфагена один район за іншим. Рим покровительствував йому, фактично заохочував цькування Кар­фагена. Той почав готуватися до війни проти Нумідії і цим скорис­тався Рим. Прибічників знищення Карфагена очолював Марк Порцій Катон Цензор, який одного разу на чолі римського посоль­ства відвідав Карфаген.

Побачивши квітуче місто, він після повер­нення додому виголосив гнівну промову за знищення ворога. Від­тоді Катон будь-який свій виступ у сенаті завершував реплікою: „Крім того, я вважаю, що Карфаген має бути зруйнований!"

Під приводом порушення угоди 201 p. до н.е. Рим оголосив Кар­фагену війну. У 149 р. до н.е. Римська армія висадилася в Африці. Карфаген був готовий на будь-які умови миру, але Рим забажав перенести місто вглиб країни, подалі від узбережжя. Це було на­перед нездійсненне бажання і, звісно, карфагенянам урвався тер­пець від нахабства ворога. Переговори було зірвано і війна поча­лася. Римляни виявилися не готовими до такого відчайдушного опору з боку ненависних їм пупів. Справи почали складатися не на користь агресорів. Дисципліна в римській армії почала пору­шуватися. Пуни посміливішали, стали здійснювати вдалі вилаз­ки. На додачу їм вдалося навербувати за межами Карфагена знач­ну армію. Тим часом помер старезний Массиніса, єдиний союзник римлян в Африці, і допомога від нього припинилася. Ситуація на цьому театрі бойових дій стала небезпечно затягуватися.

У 147 р. до н.е. одним з консулів у Римі обирається Публій Корнелій Сципіон Еміліан, онук славетного переможця Ганнібала, його повний тезка. Сенат призначає його командувати армією в Африці.

Цей консул виявився обдарованим полководцем, цілком гідним слави свого діда. Він відновив дисципліну в армії, вигнав з табору торговців, куртизанок, узагалі всіх сторонніх. Розгромивши по­льову армію карфагенян, він взяв місто в облогу. Карфагену було оголошено пропозицію здатися, але командувач обороною Газдру-бал (далекий нащадок Ганнібала) у зухвалих виразах відмовився здатися. І коли городяни послабли від голоду та хвороб, у 146 р. до н.е. розпочався штурм Карфагена.

Атакуючі увірвалися за міські стіни. Бій усередині міста тривав протягом шести діб. Воїни руба­лися навіть на дахах будинків. Вулиці були завузькі, військам було важко просуватися в серце міста - у напрямку цитаделі Бірси. Тоді Сципіон наказав підпалити будинки і розчищати попелища, поши­рюючи тим самим проходи для військ. Протягом усіх шести діб Сци­піон не змикав очей ані на хвилину. Стоячи їв, не припиняючи ко­мандування військами. Рештки гарнізону і городян замкнулися у храмі Ешмуна на центральній площі. Коли двері храму почали трі­щати від тарану, яким їх вибивали, захисники підпалили храм. Газдрубал утік від співвітчизників, щоб припасти до ніг переможця, ви­молюючи помилування. Дружина ж Газдрубала навпаки, піднялася з дітьми на дах храму, взяла на руки дітей і, осипаючи прокльонами загарбників, на очах у всіх кинулася з висоти вниз. Це був останній акорд трагедії. Сципіон покликав секретаря, продиктував йому до­несення сенату: „Карфаген взято, чекаю на ваші вказівки". І, спер­шись спиною до найближчої опори, він, присівши, миттєво заснув. За наказом сенату Карфаген було зрівняно із землею. По його землі було проведено орну борозду, місце піддано прокляттю. Тре­тя Пунічна війна скінчилася.

Наслідки Пунічних війн

Події III-II ст. до н.е. привели до зростання зовнішньоекономіч­них зв'язків Рима. Це, у свою чергу, викликало зростання обсягу товарного виробництва, що вимагало притоку робочої сили. Ве­личезна армія вбирала до себе майже всіх дієздатних чоловіків зі складу громадян, їхнє місце у господарстві посідали раби. Це, зреш­тою, привело до того, що рабська праця поступово витісняє селян­ську. Рабовласницькі суспільні відносини в Римі набувають по­дальшого активного зростання та поширення. Основним джерелом рабства були війни. Після Першої Пунічної війни з Африки було вивезено 20 тис. рабів, після Третьої Пунічної війни - 50 тис. З Македонії та Епіру було вивезено 150 тис. рабів.

Лекція 3: Західна Європа в період середньовіччя.

1. Передумови та ґенеза феодалізму в Західній Європі.

2. Імперія Карла Великого.

3. Політичний розвиток Європи в IX–XI ст.

1. Передумови та ґенеза феодалізму в Західній Європі.

Середньовіччя (V — перша половина XVII в.)

Середні віки — один з найважливіших етапів в історії розвитку європейської цивілізації, що охоплює період з V по середину XVII ст.

Сам термін «Середньовіччя» виник на початку XV століття в колі італійських учених-гуманістів, які ввели нову тричленну періодизацію всесвітньої історії: античність — Середні віки — Новий час.

Оскільки під «Новим часом» вони розуміли власну епоху, Середні віки в їх уявленні закінчувалися на рубежі XIV—XV ст. Традиція вважати початки Ренесансу верхньою межею Середньовіччя закріпилася в західноєвропейській історіографії і в історії культури.

Прихильники такої періодизації в наші дні іменують період XV — почало XVII в. «раннім Новим часом».

З іншого боку, починаючи з кінця XVII—XVIII ст. у історичній науці разом з терміном «Середні віки» використовується поняття „феодалізм”, яке означає не стільки хронологічні рамки періоду, скільки суть найхарактерніших для цього часу соціально-економічних і політичних процесів.

Феодалізм як економічний і політичний устрій існував протягом тривалішого часу, ніж середньовіччя в їх класичному розумінні, охоплюючи не тільки період Ренесансу, але також XVII—XVIII ст.

У сучасній науці існують різні точки зору щодо того, яке із сторіч рахувати його верхньою межею і які критерії вибрати як показник деформації феодальної системи і визрівання в її надрах нових буржуазних відносин — Англійську революцію середини XVII в., Велику французьку революцію або так звану «промислову революцію» XVIII в.

За традицією, що склалася у вітчизняній історіографії, хронологічні рамки періоду феодалізму визначаються як V — середина XVII в., тобто від Великого переселення народів і падіння Західної Римської імперії до Англійської революції.

Прийнято також виділяти три основні етапи усередині цієї епохи: раннє Середньовіччя (V — перша половина XI в.); розвинуте, або класичне Середньовіччя (друга половина XI — перша половина XV ст.) і пізнє Середньовіччя, або ранній Новий час (кінець XV — перша половина XVII ст.).

Середньовіччя здійснило величезний внесок у розвиток європейського суспільства.

Прогрес, досягнутий в цей час у сфері матеріальної культури і техніки, дозволив Європі захопити економічне і політичне лідерство в світі; у цей період були закладені основи сучасної системи світової економіки.

Саме в рамках феодальної Європи відбулося оформлення сучасних держав в їх нинішніх межах, складання націй, мов і культур з властивими їм національними особливостями. Виникли нові форми влади і політичної культури, інститути і методи управління. Одним з найважливіших досягнень цього періоду стало зародження принципу парламентаризму. На новий рівень піднялася політична теорія — осмислення природи індивіда в його взаємостосунках з суспільством і державою.

Неоцінимий вклад здійснило, власне, Середньовіччя і епоха Ренесансу в розвиток світової культури — архітектури, образотворчого мистецтва, літератури, музики, театру.

У конфесійній сфері надзвичайно важливими були наслідки багатовікового розвитку європейської християнської цивілізації і її трансформації в епоху Реформації, оскільки в цей час остаточно склалися ті релігійно-філософські течії і церковні організації, які продовжують виконувати важливу роль в сучасному світі.

Нарешті, підсумком еволюції середньовічного суспільства стала генеза нового типу особи, близької по своїм етичним орієнтирам і психологічному складу до людини нового часу.

Умови і передумови генези феодалізму в Західній Європі.

Не дивлячись на те, що в процентному відношенні германці складали меншину в підкорених провінціях (від 2 до 10%), наслідки завоювання і появи тут нового етнічного елементу, що захопив домінуючі політичні позиції, виявилися дуже глибокими і спричинили собою важливі соціально-політичні зміни.

Осідаючи поряд з підкореним населенням, германці найчастіше конфісковували 2/3 земель фіску, а також місцевої знаті — так чинили, зокрема, вестготи і бургунди. Остготи забрали собі 1/3 земель всіх римських землевласників. Лангобарди винищували або абсолютно виганяли колишніх жителів, повністю конфіськуючи їх землі. Франки ж частіше селилися на пустуючи землях або на території колишнього імператорського домену. Розподілу підлягали і угіддя, і раби.

Перерозподіл земельного фонду завдав серйозного удару по пізньоримській системі крупного рабовласницького господарства. Значна частина колишніх землевласників загинула або покинула свої маєтки, їх раби розбігалися, деколи приєднуючись до завойовників. Проте навіть там, де збереглися крупні вілли (переважно в Галії і Іспанії), організація їх господарства мінялася: воно набувало натурального характеру внаслідок занепаду міст і припинення торгових зв’язків.

Все більшого поширення набував колонат, рабів наділяли землею і майном, щоб зацікавити в результатах їх праці. Величезне значення мала поява з приходом германців великої кількості дрібних вільних землевласників, що не відчували презирстві до праці, так властивого для пізньої Імперії. Вони селилися тут спорідненими групами, застосовуючи свої звичаї і норми землекористування. У Західній Європі створилися, таким чином, передумови для подолання кризи економіки, що ґрунтувалася на рабській праці, і для складання нового суспільного і економічного устрою.

Його формування, як і становлення середньовічної європейської цивілізації в цілому, відбувалося на основі тісної взаємодії римського і германського світів. Їх співіснування і взаємний вплив мало на той час вже довгу традицію, проте Велике переселення народів активізувало їх конвергенцію (зближення).

Саме в межах варварських королівств, що виникли на місці Західної Римської імперії, почався тривалий процес генези феодальних відносин, в основі якого лежав синтез протофео-дальних елементів, що зароджувалися як в пізньоантичному, так і у варварському суспільстві.

Романо-германський синтез мав місце практично в усій Західній Європі. Навіть в слабо романізованих провінціях або тих регіонах, які римляни не зуміли підкорити (внутрішні області Німеччини, Скандинавії), їх вплив здійснювався завдяки торговому обміну, грошовому обігу, діяльності християнських місіонерів, що проповідували серед германських народів. Можна говорити про регіони з менш яскраво вираженим синтезом (Скандинавія, Німеччина, Британія) і переважанням германського елементу; областях, де він здійснювався на основі відносного балансу римських і германських традицій, і — з переважанням римського елементу (Італія, Піренейський півострів, Північна Африка).

Показово, що як в першому, так і в останньому випадку (коли становлення феодальних відносин відбувалося або переважно на основі розкладання родового ладу, або на основі еволюції пізньоантичного суспільства) генеза феодалізму була повільнішою, ніж в умовах „паритетних” відносин місцевого і прийшлого населення.

Взаємодія германців з романізованим населенням здійснювалася на самих різних рівнях. У сфері господарської діяльності і матеріальної культури варвари запозичували багато досягнень римлян: трипілля, добрива, високоврожайні культури, колісний плуг; долучилися до овочівництва, виноградарства і садівництва.

Сусідство з римлянами не могло не прискорити розкладання родових відносин у варварів. Зберігаючи норми німецького звичаєвого права, вони все ж таки засвоювали і розвиненіші уявлення про власність, детально розроблені в римському праві, що сприяло формуванню цієї юридичної категорії у нових господарів колишніх римських провінцій.

У сфері соціальних відносин синтез (виражався у формуванні нової соціальної структури варварських королівств, в яку були включені як германські, так і римські елементи. До складу політичної еліти разом з германськими королями, родовою аристократією і професійними дружинниками ввійшли і римські магнати, крупні землевласники, що були наближені до завойовників і отримали статус «співтрапезників короля».

На протилежному суспільному полюсі завдяки повільному стиранню відмінностей між римськими рабами, колонами, вільновідпущениками, а також німецькими рабами і напіввільними — літами, з часом оформився прошарок залежного селянства. Проте поки що основу соціальної структури складали вільні германці — общинники, дрібні землевласники, що самостійно обробляли свою землю, озброєні і володіючі юридичною повноправністю.

Політичний устрій варварських королівств також поєднував в собі римські і німецькі засади. Варвари запозичували територіально-адміністративну систему імперії, з якою були добре знайомі, почали чеканити монету в наслідування римської. Їх королі, влада яких значно зміцнилася в період завоювання, бачили в собі законних наступників імператорської влади і привласнили її зовнішні атрибути — пурпурні мантії і чобітки, скіпетри і вінці. В той же час елементи германської військової демократії ще довго існували.

Не дивлячись на те, що відмінність в культурному рівні завойовників і підкореного населення була значною (по суті ці народи належали до різних цивілізацій), взаємовплив римських і німецьких норм відбувався і у сфері культури. В ході довгого сусідства не тільки варвари потрапляли під чарівливість римських культурних цінностей, але і пізньоантичне суспільство пережило визначену «варваризацію», засвоюючи деякі німецькі чи кельтські звичаї і манери, прикраси, елементи костюма і т.д.

Важливим чинником культурного зближення стало розповсюдження християнства серед германців. У IV столітті єпископ Ульфіла обернув в християнство готів, для чого йому довелося перекласти Біблію готською мовою і створити для своєї нової пастви писемність на основі грецького алфавіту. (При цьому християнство, що проповідував Ульфіла, виявилося неортодоксальним, це було аріанство, затавроване як єресь на низці Вселенських соборів.)

Інші германські племена сприйняли нову віру в ортодоксальній формі. Її засвоєння, на перших порах поверхневе, потребувало декілька століть, протягом яких германці, будучи формально християнами, зберігали безліч традиційних вірувань і пережитків язичнецтва.

Генеза феодальних відносин у франкській державі.

Виникнення варварських королівств створило лише передумови для генези феодальних відносин, що розтягнувся на декілька століть, протягом яких в Західній Європі склалися нова соціальна структура і економіка, що грунтувалася на вельми специфічному типі власності, що відрізнявся від форм, відомих в античності. Це була крупна власність, що поєднувалася з умовним володінням землею.

Паралельно із становленням цієї системи складалися нові особові зв'язки між індивідумами, станова структура, форми політичної і державної організації.

Франкськоє королівство — приклад держави, в якій генеза феодальних відносин проходила в найтиповіших формах.

Характерні риси феодальної системи до кінця XI ст.

До кінця періоду раннього Середньовіччя на території Західної Європи в основних рисах склалася система феодальних економічних і соціальних відносин. Слід відзначити, проте, що в деяких регіонах цей процес був близький до завершення вже в IX—X ст., тоді як в Англії, Німеччині, Скандинавії він розтягнувся до XI—XII ст.

В IX—XI ст. у Європі знову формується крупне землеволодіння. Основною господарською одиницею стає маєток — вотчина феодала.

Не дивлячись на зовнішні аналогії, вона корінним чином відрізнялася від римської рабовласницької латифундії. Сільськогосподарське виробництво у вотчині ґрунтувалося на праці дрібних виробників, наділених землею, знаряддями праці, худобою, володіючих будинком і іншим майном. І хоча вони знаходилися в економічній і особистій залежності від феодала, її форми були м’якшими порівняно з античним рабством, залишаючи середньовічному селянину значно більшу господарську самостійність і даючи стимули до розвитку власного господарства.

Як правило, земельний фонд вотчини ділився на домен, що залишався в руках пана, і дрібні наділи, що надавалися селянам на правах тримання, тоді як право власності на них залишалося за феодалом. Таким чином, характерна межа феодальних поземельних відносин — поєднання крупної земельної власності з дрібним селянським володінням.

Ще одна їх особливість — умовний та ієрархічний характер земельної власності. Одержуючи землі від королів або інших сеньйорів, їх васали могли в свою чергу передати частину цих земель власним субвасалам на правах бенефіція або феода. Бенефіцій — умовне земельне володіння, одержуване за певну військову службу і на час її несення. Таким чином, земельний фонд, зосереджений в руках феодалів, «дробився».

Найменшим з феодів було так зване рицарське тримання (воно повинне було не тільки прогодувати лицаря, але і дозволити йому придбати коня і необхідне озброєння). В результаті передачі земель в середовищі феодалів в Західній Європі склалася своєрідна васально-ленна система, що була подібною до ієрархічниої драбини: на її вершині стояв король або імператор, нижче — герцоги і маркізи, потім — графи, віконти, барони і, нарешті, лицарі.

Передача земель сеньйором у володіння васалу називалася інвеститурою. Їй передувала процедура принесення оммажа — визнання себе «людиною» сеньйора, що супроводжувалася клятвою вірності.

При цьому майже всюди в Західній Європі діяв принцип „васал мого васала — не мій вассал”, тобто служба і вірність васала призначалися тільки тому, від кого він безпосередньо одержував феод. Він брав на себе зобов'язання охороняти честь, життя і майно сеньйора, воювати на його стороні, викупляти з полону, брати участь в його раді і суді.

До числа васальних зобов’язань входили дари сеньйору, його старшому сину у момент посвяти того в рицарі і дочки — в день її весілля.

З свого боку сеньйор зобов’язувався захищати васала, надавати йому заступництво, піклуватися про його володіння і дітей у разі полону або смерті і т.д. Він нерідко визначав долю спадкоємців свого васала — їх шлюби, був опікуном до повноліття (оскільки доля їх земель напряму зачіпала його інтереси). Спадкоємці вступали у володіння феодом батька, сплативши сеньйору певний внесок — рел’єф — і принісши клятву вірності.

При таких обставинах юридичне питання про те, хто ж був безпосереднім власником феода, виглядало вкрай складним. Очевидно, що і сеньйор, і васал мали певні права на одну і ту ж землю.

З одного боку, сеньйор залишався верховним власником, але він не міг довільно відняти її у свого утримувача, якщо той не порушував умов васальної присяги, а також не погіршував якість одержаної землі (тобто її регулярно обробляли, не залишаючи в запустінні). Право відчужувати цю землю мали обидва: як вже згадувалося, васал міг в свою чергу поділити її між своїми „людьми”.

Нарешті, тим що було вироблено на ній, також користувався не тільки той, хто безпосередньо тримав феод: зрозуміло, він споживав велику частину продукту, що поставлялася з цього маєтку, проте на цей же дохід закуповувалося озброєння, необхідне для васального війська сеньйора, вищезазначені дари і т.д.

Все це дозволяє говорити про незвичайний для попередніх епох феномен «розділеної власності» як характерну рису середньовічних поземельних відносин.

Він по-своєму утілювався і у відносинах між феодалом і селянином. Не дивлячись на соціальну нерівність сторін, що історично склалася, їх взаємостосунки також носили договірний характер. За користування наділом, який надавав сеньйор, селянин зобов’язувався платити йому ренту — у вигляді відробітків, натурального оброку або грошей. Її розміри і характер обговорювалися і фіксувалися — сеньйор не міг змінити їх абсолютно довільно, в таких випадках селяни апелювали до традиції, права, зверталися до суду верховного сеньйора або бралися за зброю.

Якщо селянин справно платив ренту, сеньйор не мав законного права забрати у нього наділ до закінчення терміну договору між ними.

Всупереч поширеним уявленням про взаємну ненависть селян і феодалів, заступництво і патронат існували і у відносинах панів з їх селянами: у разі військової небезпеки, наприклад, всім селянам надавався захист за стінами замку.

Форми сплати ренти еволюціонували впродовж Середньовіччя. На ранньому етапі, коли економіка носила переважно натуральний характер, переважала рента у вигляді відробітків на панському домені (панщина). У міру зростання міст і товарності економіки (у XI—XII ст.) вона стала поступатися натуральному оброку і грошовій ренті, яка запанувала майже всюди в кінці XII— XIII ст. Проте на практиці різні види ренти поєднувалися, а під впливом ринкової кон’юнктури було можливе і повернення від грошових платежів до натуральних і навіть панщини.

Якщо рента була неодмінною умовою отримання земельного наділу, то її регулярна сплата не була для селянина, що володів власним господарством, економічною необхідністю. Для того, щоб примусити його постійно розлучатися з частиною одержаного урожаю або необхідного часу, сеньйори вдавалися до «позаекономічного» примусу, позбавляючи селян особистої свободи, прикріплюючи їх до землі, обмежуючи можливості пересування, в примусовому порядку зганяючи на панщину.

Особисту несвободу селян символізували деякі платежі, що не мали відношення до ренти, а що відображали їх неповноправний статус: поголовний збір, шлюбний збір, «право мертвої руки», а також «погані звичаї» на зразок права першої ночі. Залежні селяни не мали права носити зброю, свідчити в суді проти сеньйора, а окремі їх категорії — і проти будь-якої іншої особи.

Впродовж середньовіччя у міру розвитку економіки і еволюції ренти сеньйори надавали селянам все більшу економічну самостійність, відмовляючись від найважчих форм особистої залежності і дозволяючи викупити свободу за гроші.

В рамках феодальної вотчини продовжувала існувати і селянська община; більш того, саме з XI в. вона знаходить чіткіші форми і стає одним з важливих адміністративно-правових інститутів місцевого сільського життя. Вотчинна адміністрація — керівники і старости — активно опиралася на неї, коли вимагалося організувати ремонт доріг і мостів або переслідувати злочинця на території села.

В той же час сусідська община починала виконувати все більш важливу роль в господарському житті самих селян. Вона займалася розмежуванням угідь, виробляла правила користування дорогами і водами, регулювала сівозміну. На сільському сході розбиралися дрібні тяжби. Общинники обирали власні органи самоврядування.

Феодальний маєток був не тільки господарською одиницею, але й осередком суспільного, політичного, правового життя.

Завдяки одержаному імунітету сеньйори, будучи приватними особами, в той же час були носіями публічної влади. Зокрема, вони очолювали судові курії, в яких розбиралися справи як їх утримувачів — селян, так і васалів. Таким чином, маєток був мікрокосмом, з яким було нерозривно пов'язане життя великої частини сільського населення.