2. Повоєнний світ: протистояння і боротьба двох систем.

Склалося нове співвідношення соціально-політичних сил усередині капіталістичної системи.

Фашистські держави — Німеччина, Італія, Японія та їхні союзники були розгромлені. Започатковану в роки війни єд­ність дій країн антигітлерівської коаліції зберегти не пощасти­ло. На зміну їй приходить конфронтація. Деяке послаблення Великобританії, Франції та інших країн компенсувалось зміц­ненням світових позицій США. Війна перетворила США на наймогутнішу країну світу, лідера світової цивілізації. Тут бу­ло зосереджено 80 % золотого запасу капіталістичних країн. Порівнюючи з 1938 р., національний дохід США виріс утричі, їм належало 60 % промислового виробництва держав капіталі­стичного світу.

У капіталістичних країнах зміцніли позиції робітничого класу, зросла його кількість, підвищилась свідомість і організо­ваність.

Треба врахувати той факт, що перемога підняла авторитет Ра­дянського Союзу, престиж комуністичних партій. Тому в міжна­родному робітничому русі сталося «полівіння», зріс вплив ко­муністичних ідей. У Франції, Італії комуністичні партії стали справді масовими. Комуністи в десяти капіталістичних державах входили до складу урядів. У деяких країнах Азії і Латинської Америки вони завоювали право на легальну діяльність.

Однак сталінські догми щодо будівництва соціалізму, пору­шення соціалістичної законності, втручання у внутрішні справи інших держав незабаром знов негативно позначились на розвитку міжнародного комуністичного і робітничого руху. Створене в 1947 р. з метою координації дій комуністичних і робітничих пар­тій Інформаційне бюро фактично стало інструментом гегемонії КПРС, знаряддям боротьби з компартією Югославії, що намага­лася будувати соціалізм власними методами. Цю боротьбу навіть було проголошено «інтернаціональним обов'язком» усіх комуні­стичних і робітничих партій.

Тільки після смерті Сталіна в травні 1953 р. СРСР відновив дипломатичні відносини з Югославією.

Звертаючись до досвіду соціалістичних і соціал-демократич-них партій, необхідно вказати на створення у 1951 р. Соціалістич­ного Інтернаціоналу. Соціал-демократичний рух налічував майже 10 млн членів у 40 партіях, які користувались значним впливом, їхні представники в 15 європейських державах увійшли до скла­ду урядів, а в ряді країн прийшли до влади.

Повоєнне десятиріччя характеризується ще й тим, що як у міжнародному масштабі, так і в окремо взятих країнах уперше виникли єдині демократичні профспілкові організації. Посилився вплив демократичних, антифашистських партій, патріотичних організацій Опору.

Слід зазначити, що на динамічності розвитку світу, революцій­них і національно-визвольних процесах негативно позначився роз­пад антигітлерівської коаліції і перехід її країн-учасниць від співро­бітництва до «холодної війни» політики з позиції сили, протистоян­ня і конфронтації. З боку країн Заходу це виявилось у проголошенні «доктрини Трумена», відродженні військового потенціалу Західної Німеччини, залякуванні атомною бомбою, гонці озброєнь, створен­ні воєнних блоків імперіалістичних держав: НАТО (1949 р. — доте­пер), СЕАТО (1955—1977 рр.), СЕНТО (1955—1979 рр.).

Зі свого боку, Радянський Союз зміцнював обороноздатність, розширював політичні, економічні та військові зв'язки зі своїми зарубіжними партнерами — країнами соціалістичного вибору. У 1949 р. було утворено Раду економічної взаємодопомоги, у 1955 р. укладено Варшавський договір. У 1949 р. СРСР випробував атомну, а в 1954 р. — водневу бомбу, поклавши цим край монополії США на ядерну зброю. Усе це, з одного боку, внесло в міжнародну обстановку елемент рівноваги, військового паритету між СРСР і

США, а з другого, — ще більше поглибило конфронтацію і проти­борство двох систем, призвело до нарощування гонки озброєнь.

Блокова політика —- найхарактерніша риса «холодної війни». Але необхідно вказати ще й на такі її ознаки, як втручання у вну­трішні справи інших держав, боротьба за нові сфери впливу, від­крита експансія, що виявилася у палестинській проблемі, поділі Німеччини, Кореї, В'єтнаму, вторгненні англійських, французь­ких та ізраїльських військ у район Суецького каналу, агресії спо­чатку Франції, а згодом США проти в'єтнамського народу.

Хто ж винен у розв'язанні «холодної війни»?

Шукаючи відповідь на це запитання, не можна знайти одного винуватця. За цю політику несуть відповідальність обидві сторо­ни. Агресивність і мілітаризм імперіалізму «врівноважувалися» сталінською тактикою експорту соціалізму в інші країни і пере­творення їх на слухняних сателітів.

На атмосфері міжнародного життя негативно відбилась і за­гальна недовіра до сталінської зовнішньої політики, непередба-чуваність. Ця тенденція особливо посилилась після призначення А. Я. Вишинського послом СРСР у США, а в 1949—1953рр. міні­стром закордонних справ. Його дипломатію зарубіжна преса оці­нювала як «прокурорську».

Така дипломатія вела до самоізоляції від світової цивілізації. Доказом цього є відмова СРСР, а за його наказом і інших країн Східної Європи від участи в програмах, які були запропоновані США за так званим «планом Маршалла», відомим ще під назвою «план 16 + 1». Він передбачав укладення між США і 16-ма євро­пейськими державами договорів про надання їм економічної, фі­нансової, інтелектуальної допомоги за умов демократичних пере­творень у цих країнах, проведення в них демократичних виборів. Підтримавши цю програму економічного відродження, західноє­вропейські держави за короткий час не тільки відбудували, а й модернізували легку і харчову промисловість, сільське господар­ство, домоглися стабілізації національних валют, збудували ви­сокоякісні шляхи сполучення. За цей внесок у розвиток світової цивілізації державному секретарю США Дж. Маршаллу одного­лосно було присуджено Нобелівську премію

Деякі позитивні зрушення в зовнішній політиці СРСР накрес­лились після смерті Сталіна, коли був проголошений курс на співіснування і мирне змагання двох систем. Однак зовнішньо­політична доктрина М. С. Хрущова, хоч і здійснювалась гнучкі­ше, у своїй основі залишалась сталінською, оскільки будувалась на концепції світової революції, неминучої загибелі капіталізму, абсолютизації класової боротьби.

Незважаючи на обмеженість свого зовнішньополітичного кур­су, СРСР активно підтримував рух прихильників миру, виступав з мирними ініціативами щодо загального скорочення озброєнь та заборони виробництва і застосування атомної енергії у воєнних цілях (1946 р.), заборони пропаганди війни і притягнення до від­повідальності винуватців такої пропаганди, прийняття загальної декларації прав людини (1948 р.) та ін.

Рух прихильників миру охоплював усі континенти і країни. Активну участь у ньому брали масові міжнародні демократичні організації: Всесвітня федерація профспілок (1945 р.), Міжна­родна демократична федерація жінок (1945 р.), Всесвітня феде­рація демократичної молоді (1945 р.), Міжнародна спілка студен­тів (3946 р.). Проводились національні й інтернаціональні кон­ференції, всесвітні фестивалі, «естафети миру», розгорнувся рух конгресів на захист миру, створювались комітети та інші ініціа­тивні організації. Необхідно підкреслити якісно нову рису за­гального руху за мир — намагання органічно поєднати в ньому ініціативи держав Заходу і Сходу. Саме спільні позиції, сформо­вані ще під час боротьби з фашизмом, значною мірою зумовили цю нову якість антимілітаристських сил.

Принципово важливо розглянути проблему включення союз­них республік, зокрема України, у світову політику. Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 р. було прийнято закон, який декла­рував право кожної республіки на безпосередні відносини з іно­земними державами. Відповідно до цього документа Україна стала суб'єктом міжнародного права. Спираючись на свій новий статус, а також на визнання світовою громадськістю "її внеску в розгром фашизму, УРСР стала учасницею Міжнародної конфе­ренції в Сан-Франциско (квітень — червень 1945 р.), на якій було прийняте рішення про заснування ООН.

Заступник голови Ради Міністрів УРСР, міністр закордонних справ Д. 3. Мануїльський брав участь у розробці статуту ООН.

Включившись у міжнародне життя, Україна зробила значний внесок у зміцнення миру між народами, розширення економічно­го та культурного співробітництва. Вона стала учасником мирної конференції 21 держави в Парижі в липні — серпні 1946 р., за підсумками якої в лютому 1947 р. було підписано мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, Фінляндією. У лип­ні—серпні 1948 р. Україна взяла участь у Дунайській конферен­ції в Белграді, яка заклала основу для торгового судноплавства по Дунаю, співробітництва придунайських держав.

У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО, взявши участь у підготовці важливих проектів щодо визнання і збереження куль­турних цінностей, ліквідації неписьменності, заборони дискримі­нації в галузі освіти тощо, У 1954 р. Україна ввійшла і до Міжна­родної організації праці, обстоюючи ідеї соціального захисту трудящих, поліпшення умов праці.

Однак Москва, декларуючи на словах право республік на між­народну діяльність, фактично зводила цю діяльність нанівець. Достатньо сказати, що Україна, будучи членом ООН, не мала при ООН свого постійного представництва до 1958 р. Відсутність ре­ального суверенітету негативно позначилась на участі республіки в міжнародному поділі праці, розвитку світової культури, вона вела до провінціалізму, ізольованості від світової цивілізації.

Розглядаючи друге питання, зазначимо, що в результаті Дру­гої світової війни відбулися докорінні зміни в міжнародному ста­новищі, співвідношенні сил на світовій арені.

З одного боку, війна призвела не до послаблення авторитету Радянського Союзу (її наслідки треба розглядати в різних пло­щинах), а навпаки, до його зміцнення. З другого боку, змінилося становище великих капіталістичних держав. З тих шести, які до 1939 р. посідали провідні місця на міжнародній арені, три були розгромлені, Великобританія і Франція вийшли з війни значно послабленими. Сполучені Штати Америки були єдиною капіталі­стичною державою, що внаслідок війни значно зміцнила свій економічний і військовий потенціал.

З цих держав (СРСР і США) і систем, які вони очолили, і скла­лася біполярна структура складного післявоєнного світу. В основу такої структури було покладено концепцію протидії двох систем, як провідної тенденції сучасної епохи. Унаслідок своєї прямолі­нійності вона підганяла, всю різноманітність світу під стандартну схему боротьби двох таборів, виключаючи можливість компромі­сів у політиці, постійно загрожуючи війною обом сторонам.

Тому питання про те, хто розв'язав «холодну війну», не є та­ким простим. Публікації останніх років дають змогу зваженіше оцінити факт нагнітання напруженості з обох сторін . Суть цього розколу відбивав процес вирішення долі Німеччини. Він не тіль­ки розвів суперечників по два боки барикад, а й став матеріалізо­ваним ядром світового протистояння на весь період «холодної війни». Спочатку при вирішенні долі Німеччини була похоронена теорія Рузвельта, відома під назвою «чотирьох поліцейських» . Натомість Німеччину «розрізали» на чотири окупаційні зони. Потім утворили дві різні блокові держави, які уособили фронт протистояння між Сходом і Заходом. Але не треба забувати, за­ради чого тривало це балансування на грані війни.

Відомо, що нова адміністрація США в особі Г. Трумена ви­словлювалась проти будь-яких домовленостей із СРСР ще у квіт­ні 1945 р. Після ядерного шантажу в Потсдамі в листопаді 1945 р. Сполучені Штати визначили 20 великих об'єктів на території СРСР для можливих атомних бомбардувань. Надалі ці плани постійно вдосконалювались. Ідеологічно вони були забезпечені проголошенням «хрестового походу» у Фултоні.

Радянські політики і науковці часто згадували цю промову У. Черчілля (5 березня 1946 р.), яку негайно було перекладено більш ніж сорока мовами світу, але те, що було там проголошено, сприймали занадто спрощено. Адже У. Черчілль не просто проголо­сив «холодну війну», він висловив турботу про майбутнє людства, про належний захист його від війни і тиранії. І хоча тиран не був на­званий, кожен здогадувався, про кого йдеться. Промова висвітлила і поле майбутньої боротьби — права людини і принципи свободи.

Пізніше президент Трумен «підвів» під цю політику економі­чний фундамент. 6 березня 1947 р. він виступив у штаті Техас із промовою, де закликав вжити рішучих заходів, щоб планова еко­номіка не стала прикладам для прийдешнього століття, щоб весь світ сприйняв американський спосіб життя.

Підставою для цих заяв було глибоке вивчення радянського сус­пільства. Істотний внесок у нього зробив тоді ще мало відомий аме­риканський дипломат у Москві Джордж Кеннан своїм повідомлен­ням, відомим як «довга телеграма» від 22 лютого 1946 р.

Як свідчили сучасники, документ буквально змінив погляди Вашинг­тона на світ. У ньому пропонувалось шукати причини агресивності радянської зовнішньої політики не в прорахунках Америки, а в са­мій радянській системі, яка оцінювалась як сплав заідеологізованого комунізму і експансіонізму часів царату. Особливо підкреслюва­лось, що саме неможливість конкуренції з політичними системами західних країн примушує Радянський Союз боятися прямих контак­тів із Заходом і шукати власну безпеку не у взаємних компромісах із суперником, а в боротьбі за його повне знищення.

Інтересам «холодної війни» відповідала і далеко не миролюб­на промова Сталіна перед виборцями 9 лютого 1946 р. Установ­лення «залізної завіси», реанімація теорії розпалювання світової революції, негнучка економічна політика, політизована «безвідп­латна допомога» іншим країнам втягнули СРСР у гонку озброєнь.

Наголошувалось на тому, що радянський суспільний лад не тіль­ки успішно витримав іспит у полум'ї війни, а й довів свою життєді­яльність як більш організована форма суспільства. Тоді, як капіталі­стична система містить у собі елементи кризи і війни як засоби захисту своїх інтересів. Така оцінка приголомшила колишніх союз­ників. «Якщо б сталінський аналіз був правильний, — пише відо­мий американський політик Генрі Кіссінджер, — то не було б сут­тєвої різниці між Гітлером і союзниками СРСР у війні. Нова війна рано чи пізно ставала неминучою і той стан, у якому перебував Ра­дянський Союз, являв собою перемир'я, а не справжній мир».1

І все ж слід підкреслити, що першість у гонці озброєнь належала США. У багатьох напрямах вони вели перед. У 1949 р. було створе­но НАТО, що викликало у відповідь утворення в 1955 р. союзу країн Варшавського договору. Унікальна можливість побудови но­вого світу без воєн після розгрому фашизму не була використана. На початку 50-х років спалахнув корейський конфлікт. Він показав світові, як легко «холодна війна» може перерости в збройну сутичку.

«Холодна війна» вплинула не тільки на міжнародні відносини, а й на внутрішнє життя багатьох країн. У США розпочалася кам­панія «полювання на відьом».

У СРСР — боротьба з космополі­тизмом. Радянських людей намагались переконати в агресивності ворожих нам країн і неможливості досягнення з ними будь-яких угод. Тих, хто не піддавався подібній пропаганді, держава ізолю­вала від решти населення.

І все-таки «відлига» на Сході і переоцінка під впливом НТР політики на Заході спричинили певний поворот у міжнародних відносинах. З боку СРСР він почався з лоїздки М. С. Хрущова до Китаю і повернення Китаю міста Порт-Артура. Дещо зміцнив ста­білізацію візит прем'єр-міністра Індії Д. Неру в Москву 1955 р.

У 1954 р. відбулась нарада міністрів закордонних справ США, Великобританії, Франції і СРСР. І. хоча Захід не підтримав спро­бу СРСР вступити до НАТО і пропозиції укласти договір про ко­лективну безпеку, перші кроки назустріч Радянським Союзом були зроблені. У липні 1955 р. в Женеві відбулась зустріч голів урядів СРСР, США, Великобританії і Франції, які вперше за 10 років після Потсдаму намагались вирішити гострі питання взає­мовідносин у післявоєнному світі шляхом переговорів.

Так людство шукало можливість відновлення нормальних сто­сунків між сторонами, розділеними «холодною війною».

Після того, як у 1958 р. СРСР запропон>вав проголосити Захід­ний Берлін містом вільним і потім вніс проект мирного договору з Німеччиною, а Дж. Кеннеді і М Хрущов під час обговорення ні­мецьких проблем установили між Кремлем і Білим домом теле­фонний зв'язок, у Берліні знову загострилась ситуація. У ніч на 12 серпня 1961 р. виникла знаменита Берлінська стіна. Кульміна­цією цього періоду складних відносин буда відома Карибська кри­за 1962 р. Колишній посол СРСР на Кубі назвав тоді цю ситуацію «дитям холодної війни». «Після ліквідації Карибської кризи, — писав він, — почався практичний, пошук шляхів загального по­слаблення міжнародної напруженості, розрядки, тому що всім ста­ло зрозуміло, що іншої альтернативи збереженню миру немає».

Отже, вихід з Карибської кризи дав поштовх процесу, пов'я­заному з пошуками порятунку від небезпеки. Великим успіхом на цьому шляху було підписання 5 серпня 1963 р. в Москві договору про заборону випробування ядерної зброї в трьох середовищах: атмосфері, космосі та під водою. Людство відкривало нову сторін­ку свого виживання на землі.

Таким чином, НТР примусила змінити традиційні форми людсь­кого життя. Вона почала змінювати його інфраструктуру. І це вима­гало пошуків адекватних засобів реагування у всіх галузях, у теорії і практиці політичного життя насамперед. Адже в багатьох випадках, на противагу науковим і технологічним досягненням, політична і соціальна структури суспільства залишались примітивними. Вони не могли впоратися з ситуаціями, які породжувала технічна цивілі­зація. Американські вчені порівнювали цю ситуацію з динозавром, який має величезний тулуб з крихітним мозком.

Рівень цього співвідношення в обох системах був різний, але взаємовплив їх створював складну політичну палітру 60-х років.

НТР внесла багато змін у життя капіталістичного світу. Вона змусила шукати нові підходи до вирішення соціальних і полі­тичних питань. Виникла можливість краще задовольнити потре­би окремої особи, розширити коло нових власників і на цій осно­ві розвин)ти принципи парламентської демократії'.

Незважаючи на свої колосальні науково-технічні досягнення, світ соціалізму вперто тримався постулату про необхідність по­єднання досягнень НТР з перевагами соціалізму. І це тоді, коли певні принципи вже деградували, і ці «переваги» перетворились на свою протилежність! Коротко кажучи, політична система роз­глядалась такою, якою її хотіло бачити керівництво.

Загалом і світ капіталізму, і світ соціалізму зазнали випробу­вання самою НТР, яка створила певну суперечність між намаган­нями і можливостями задовольнити індивідуальні потреби і по­треби всього суспільства. Капіталізм досяг кращих результатів у задоволенні індивідуальних потреб, але соціалізм ближче підійшов до мети ідеального суспільства щодо задоволення суспільних по­треб, хоча міра їхньої якості визначалася мірою його деградації.

105